20. Православ’я – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.

Православ'я є одним з основних відгалужень у хрис­тиянстві, що офіційно оформилося на території Візантії після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Отриманий у IV ст. статус державної релігії узалежнив його від імператорської влади (католицька церква дистанціюється від політичної влади, намагається перебувати над нею), зробив ревним прихильником традиційних догматики і культу. На відміну від католицизму, православ'я не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква є інтерна­ціональною щодо тлумачення канонів, обрядів і свят, то в православ'ї домінують національні особливості: кожна з церков виробляє свою традицію, має свої свята. Наприклад, для української церкви Покрова є великим святом, у російському церковному календарі нічим особливим не вирізняється, в гру­зинському - його немає взагалі.

В основі православного віровчення - Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (рішення вселенських і помісних соборів V-VIIIст., праці отців церкви), Символ віри (визнання триєдиності Бека, боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, загробного ушанування, також визнання церкви як посередника між Богом і людьми). Відвідування храмів, молитва, дотримання постів, таїнств для православних віруючих мають особливе значення. Особлива роль належить культу святих, церковним святам, ушануванню ікон. Православ'я визнає хрещення, причастя, миропомазання, сповідь, шлюб, священство, єлеосвячення і богослужіння. Заперечує католицькі догмати про філіокве, чистилище, про непогрішимість Папи Римського та ін.

Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.

На шляху до становлення дер­жавної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом., Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напря­мами, течіями та відтінками у са­мому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в за­пеклому протиборстві з родо­племінними релігіями та ідейни­ми розбіжностями у своєму влас­ному середовищі. Перемога но­вої релігії в умовах жорстокої соціально-економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що з надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світо­вої релігії.

Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в дер­жавній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями — західний і східний, що було зумовлено особливос­тями її розвитку.

Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її еко­номічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі — германські племена.

Під тиском несприятливих обставин імператор Константин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії — Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойов­ників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж час­тина зберегла свою цілісність до XV ст.

У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства — Рим та Константинополь.

Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла фор­муванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церков­них ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул пaпи, який до цього мали майже всі єпископи. Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церк­ви — Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська — конституюються як рівноправні й автокефаль­ні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церк­ви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.

Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажли­ву боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпо­чалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежу­вання та до цілковитого поділу церков у 1054 р.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефаль­ної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями. відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціо­нування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

Істотний і невід'ємний елемент православ'я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення ста­новить спільний для всього християнства Символ віри.