21. Католицизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.

Католици́зм (лат. catholicismus) — один із напрямків християнства, який отримав свою назву від одного з атрибутів світової спільноти віруючих у Христа — її «кафолічність» (соборність), так само як інший напрямок отримав свою назву від іншого атрибута — православ'я.

В одинадцятому столітті у світовій християнській спільноті стався розкол — вона розділилась на дві окремі християнські спільноти або церкви — на західну, латинського обряду і східну, грецького обряду.

Видимим головою Католицької церкви є Папа Римський, що очолює Святий Престол і державу-місто Ватикан у Римі. Католицька церква вважає Папу Римського наступником апостола Петра, якому згідно з Євангелієм, було заповідано очолити Церкву.

Характерні риси католицизму формувались в умовах життя пізньої римської імперії і великого переселення народів, коли внаслідок руйнування античних світових порядків зароджувалась нова цивілізація. Формування католицизму як напрямку християнства відбувалося протягом віків, з тим що основою всієї діяльності західної церкви — це намагання об'єднати християн під владою папи та забезпечити вірність Христовій церкві.

Протягом ІV-VIII доктрина, культ і правові засади католицизму оформлювались на «Вселенських соборах», серед яких - Перший Нікейський, Перший Константинопольський (381), Ефеський (431), Халкедонський (451), Другий Константинопольський (553), Третій Константинопольський (680—681) і Другий Нікейський (787).

Складний процес формування доктрини супроводжувався розколами церкви та виділенням окремих доктринальних течій, що оголошувалися на Вселенських соборах єресями і засуджувалися. Католицизм формувалася поступово в результаті асиміляції елементів елліністичної та римської культури. Це спричинило до численних конфліктів всередині Церкви. В наступні століття Католицька церква неодноразово здійснювали спроби подолати східну схизму, зокрема на Ліонському (1274) та Флорентійському (1438) соборах, проте ці спробу щоразу зазнавали невдачі. Натомість у XVI столітті католицизм зазнав чергової хвилі розколу, викликаної Реформацією — рухом за оновлення християнства. Реформація стала реакцією на ряд негативних явищ, що мали місце в католицькій церкві у попередні століття і призвела до виділення нових гілок християнства, зазвичай окреслюваних збірним терміном протестантизм — лютеранство (Мартін Лютер, 1517), англіканство (король Генріх VIII, 1534) і кальвінізм (Жан Кальвін, 1536), що поширилися головним чином у Німеччині, Англії, Нідерландах і Скандинавських країнах.

З географічними відкриттями XVI-XVII століття Католицька церква розпочала активну місіонерську діяльність у країнах Нового світу і в Азії. Поширення католицизму відбувалося також шляхом укладання уній між Римо-католицькою церквою з православними спільнотами, найбільш значимою з яких була Берестейська унія (1596), внаслідок якої повстала Українська греко-католицька церква.

У XIX столітті Католицька церква зазнала новий підйом. Була відновлена католицька ієрархія в ряді протестантських країн, відновлювали позиції чернечі ордени та згромадження. Перший Ватиканський собор (1869-1870 рік) прийняв Догмат про непомильність Папи, що викликав, однак незгоду частини католиків, що відділилися у старокатолицизм. У той же час революційні процеси в Італії призвели до створення єдиної держави, ліквідації в 1870 році Папської держави і позбавлення Папи світської влади. Світський статус Апостольського престолу залишалося неврегульованим до 1929 року, коли в результаті Латеранської угоди було створено держава Ватикан.

У XX столітті Церква піддалася жорстоким гонінням в Радянському Союзі, Мексиці і республіканській Іспанії. Починаючи з 1920-х років радянська влада приступила до знищення Католицької церкви в країні; були розстріляні, репресовані і вислані з країни практично всі священнослужителі та активні парафіяни. В часи Другої світової війни Католицька церква намагалася триматися нейтралітету для збереження життя віруючих і своєї незалежності. Безліч католицьких священиків і ченців пройшли через нацистські концтабори, частина з них загинула, деякі з них згодом канонізовано.

У повоєнний час значною подією в історії католицизму став Другий Ватиканський собор, декларації якого були спрямовані на пошук взаєморозуміння з іншими християнськими конфесіями та релігіями. Зокрема Папа римський Павло IV і патріарх Константинопольський Атенагор анульовани взаємні анафеми 1054 року. Реформі піддалося також богослужіння, зокрема дозволено служіння меси на національних мовах. Незгодні з реформою богослужіння сформували рух католиків-традиціоналістів, частина з них у 1980-х роках опинилася у стані розколу.