19. „Маруся” – перша українська повість

Основ'яненко один з перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була своєчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського, актом історичного значення/ Кращі з сентнмснтально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з названих повістей виступає сільська дівчина. Близько до них стоїть велике оповідання «Перекотиполе». Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження двох закоханих стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини— перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, знаходячи для подолання героєм перешкоди майже казкового «помічника»— нереально доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві за чесну одно-, дворічну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати. Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей, свідомо ідеалізованих письменником-гуманістом. На фабулі та образах твору позначилися мотиви народних пісень-балад та дівочої пісенної лірики. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя, що закінчується трагічно. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим. Незважаючи на певну сентиментальну ідеалізацію, в повісті проступає й сувора правда про соціальне лихо тих часів — жахливу царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, беззахисність сироти. Новаторським досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.

23. Творча діяльність старицького

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім'ї. В гімназії М. Старицький багато читав творів російської та світової класики. Познайомився також ширше й з українською літературою, з прозою Марка Вовчка І П. Куліша, романом якого “Чорна рада” дужезахоплювався. На цей час припадають його перші літературні спроби. Це були гумористичні вірші на теми гімназійного життя, написані російською і українською мовами. Уже 1865 року у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з'являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова, а пізніше він друкує переклади й оригінальні вірші у львівських журналах “Правда” й “Зоря”. На початку сімдесятих років М. Старицький разом з М. Лисенком влаштовує кілька літературних вечорів, а потім організовує український аматорський драматичний гурток, вистави якого з великим успіхом ідуть спершу на домашній сцені, а згодом у київському міському театру. Для цього гуртка Старицький написав оперети “Чорноморці” (за п'єсою “Чорноморський побит” Я. Кухаренка) та “Різдвяна ніч” (за повістю “Ніч під різдво” М. Гоголя), яка пізніше була поширена і перероблена на оперу, а також оригінальний водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність. У першій половині сімдесятих та на початку вісімдесятих років у Києві виходять окремими книжками його переклади, переробки, інсценізації та оригінальні твори. З цих видань на особливу увагу заслуговує альманах “Рада”, що, за визначенням І. Франка, був “мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду”, тобто після так званого Емського акту 1876 року, яким заборонялося не тільки українське друковане слово, а й театральні вистави та концерти українською мовою. З літа 1883 року на чолі трупи став М. Старицький, який вклав в організацію української театральної справи великі кошти. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський, І. К. Карпенко-Карий, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовська, Г.П. Затиркевич та інші. М. Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах — у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. В 1908 році вийшла його збірка “Поезії”. Помер М. П. Старицький 27 квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.