29.Поширення Литовського права в українських землях в кінці XIV – першій половині XVI ст. Литовський статут 1566 року, його структура, сфера регулювання.

Вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а потім – Польсько-Литовської держави був досить значним. 1(1529р.), 2(1566р.) та 3(1588р.) Статути за правом вважаються видатними пам’ятками права литовського, руського українського та білоруського народів. Рівень законодавчої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці законодавчі акти на передові позиції європейкої юридичної думки.

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин. Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу. Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоємців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого. Статут 1566 року закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Цей статут поділяється на 14 розділів і 367 артикулів. Розділ 1,2 та 3 мають норми державного права. Розділ 4 присвячений судоустрою,, з 5-го по 10й – приватному праву, з 11по 14 – кримінальне та процесуальне право.

30. Управління і адміністративний устрій в українських землях у складі Речі Посполитої

Центральне управління здійснювалось королем і рядом посадових осіб. Королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцелярією – канцлер, скарбницею Корони – коронний підскарбій, військом Корони – коронний гетьман.Система місцевих органів управління будувалася відповідно до адміністративно-теріторіального поділу Речі Посполитої. Після Люблінської унії українські землі остаточно остаточно втратили свою автономію і були поділені на шість воєводств: Руське (охоплювало Львівську, Галицьку Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів), Подільське (Кам’янецький, Червоногородський і Летичивський повіти), Брацлавського (Брацлавський і Вінницький повіти), Київське (Київський, Овруцький і Житомирський повіти).

У 1635 році було утворене Ченігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів.

Основні адміністративні воєводства у Речі посполитій були воєводства, повіти, землі і староства.У деяких українських землях продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складалися в повіт.

У кожному воєводстві були свої сеймики. Місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. Великий вплив мали шляхетські сеймики в земствах і повітах.

До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органни. Справами волості відав королівський волосний староста, а сельськими – сельський сход, якому був підпорядкований сільський староста.

На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власник.