25. Правова сутність “дворянської республіки” в Речі Посполитій.

Велике значення у формуванні державної системи Речі Посполитої мали “Артикули” Генріха Валуа 1573 р. Ними проголошувалася дворянська республіка на чолі з королем. Короля обов’язково обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і був зобов’язаний вирішувати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики лише з урахуванням думки сенату, а кожні два роки — скликати сейм. Відповідно до “Артикулів” у разі порушення королем прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися від покори королю. Слід зазначити, що ефективність роботи сейму різко понизилася в середині XVII ст. після того, як була запроваджена практика прийняття рішень виключно консенсусом. Будь-який учасник міг скористатися правом “liberum veto” і заблокувати будь-яку постанову.  Центральне управління республікою здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, маршалок коронний (або великий) відав королівським двором, канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею Корони, коронний гетьман — військом Корони.

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.

26. Система управління в українських землях у складі Великого князівства Литовського

  Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.    Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.    Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах.    За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації”.

Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.    Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.    Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли “подорожну” повинність, “путну” службу. “Панцирні слуги” — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.