12. «Свобода сильним і захист слабким», як головний принцип соціальної політики в нових економічних умовах.

13. Соціальне партнерство та його роль у вирішенні проблем соціального розвитку.

Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин, включає державу, підприємців і профспілки. Воно спрямоване на укладення багатосторонніх угод, колективних договорів.

Соціальне партнерство здійснюється на 3 рівнях:

1 — національний;

2 — галузевий (регіональний);

3 — підприємства.

Їх суб’єкти:

― на національному рівні = уряд, підприємства, профспілки;

― на галузевому = підприємці, галузеві профспілки;

― на рівні підприємства = адміністрація або власник підприємства, комітет профспілок.

Предмети переговорів:

― на національному рівні = загальні умови заробітної плати, робочий час, соціальні гарантії мінімальної заробітної плати;

― на галузевому рівні = тарифні умови оплати праці, норми праці, питання умов та оплати праці;

― на рівні підприємства = тарифні умови, форми системи оплати праці, робочий час, норми праці, її охорона.

Соціальне партнерство передбачає виконання таких функцій:

а) захисна — захист кожної зі сторін партнерства, вирівнювання переваг економічного положення підприємців при визначенні умов найму;

б) організуюча — створення можливостей для типізації трудових відносин;

в) примирна — досягнення миру та згоди на час дії тарифної угоди. Тарифний договір на час своєї дії виключає боротьбу за покращення умов праці та її оплати, висування нових вимог у сфері трудових норм.

Нормативно-правове забезпечення соціального партнерства:

― на національному рівні = державні закони та нормативні акти уряду;

― на галузевому рівні = відповідно галузеві нормативно-методичні матеріали (умови, норми праці);

― на рівні підприємства = статут підприємства, нормативи та норми підприємства, включаючи положення про функціонування різних відділів підприємства. Колективні договори (відповідно до ст. 17 Закону «Про підприємства в Україні») повинні укладатись на підприємствах, які використовують найману працю, або державних підприємствах. Обов’язково укладаються між власником та колективом підприємства.

Головним органом, що виступає на державному рівні і здійснює регулювання стосунків у соціальному партнерстві є Національна Рада соціального партнерства при Президенті України. Система соціального партнерства реалізує зусилля держави, роботодавців та найманих працівників на досягнення благополуччя й злагоди у суспільстві — перш за все у сфері соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин.

14. Основні напрямки соціальної політики в Україні та їх характеристика.

Формування нової соціальної стратегії незалежної української держави відбувається сьогодні в умовах глибокої соціальної кризи, що накладає певний відбиток на цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому стані соціальної політики в Україні, необхідно зрозуміти, у чому причини й основні прояви даної кризи, які стратегічні завдання слід вирішити в майбутньому, взявши до уваги минулі помилки.

На самому початковому етапі економічних реформ у 1991—1992 рр. перед українським урядом стояла проблема вибору стратегії включення соціальної політики в загальну стратегію еко¬номічних перетворень. Значний вплив на такий вибір зробила прийнята концепція реформ, що виходила з необхідності підви¬щення ефективності функціонування господарської системи шля¬хом переходу до ринкових відносин в економіці. Врешті-решт був зроблений вибір на користь того, щоб не розглядати соціальну сферу суспільства як пріоритетну, а соціальну політику — як самостійний та істотний напрямок діяльності держави. Як критерій ефективності нової системи були обрані лише економічні показники. Розвиток же соціальної сфери або її окремих показни¬ків навіть не називалися як явні цілі реформ. Акцент був зробле¬ний на реформування економічної сфери, соціальну ж політику було вирішено вважати лише елементом загальної економічної стратегії, а стан і динаміку процесів у соціальній сфері розглядати тільки як граничні обмеження для економічних перетворень.

Такий вибір був зроблений урядом України тому, що на той період у соціальній сфері існував достатній «запас міцності», що виявлявся:

1) у незначному майновому і дохідному розшаруванні суспіль¬ства, в існуванні «середнього класу» — гаранта соціальної стійкості в суспільстві, що забезпечувало більш-менш рівномірний розподіл ваги реформ серед різних груп населення на початковому етапі;

2) у наявності в населення деяких фінансових і матеріальних ресурсів, що сформувалися в умовах дореформеної економіки і не були розтрачені до моменту початку реформ;

3) у наявності певних ресурсних запасів у галузях соціальної сфери, що в силу інерції дозволяло їм протягом якогось часу відносно благополучно функціонувати навіть за відсутності надходження нових ресурсів;

4) у широкому поширенні в суспільстві реформаторських очікувань і настроїв, певної лояльності населення до політики лібералізації, готовності на деякий період пожертвувати своїми благами заради звільнення від тоталітаризму, що дозволяло деякий час здійснювати економічні реформи у відносно спокійному соціальному кліматі (рис. 2.3).

Очевидно, що з тактичної і прагматичної точок зору вибір на початковому етапі реформ для української держави був виправданий. Але час показав, що стратегічно він був невірним, тому що соціальний запас міцності у суспільства виявився не безмежним, а соціальна ціна реформ — дуже високою.

Реалізація цього комплексу заходів та стратегічних цілей здійснюватиметься по таких основних напрямках:

1) основний захист працездатного населення зводиться до створення необхідних умов підвищення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та ділової активності; скасування штучних обмежень фонду споживання;

2) поетапне здійснення глибокої структурної реформи зарплати, механізм індексації зарплати;

3) реформування системи оплати праці з переорієнтацією її рівня на високу ціну робочої сили;

4) забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною і надтарифною частинами в оплаті праці (замість 15—20 % — 70—80 %);

5) нагромадження коштів для здійснення допомоги по безробіттю, збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації;

6) відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального стану населення (щоб оплата за житло та послуги не перевищувала 15 % середньомісячного доходу сім’ї);

7) проведення глибокої пенсійної реформи;

8) реалізація принципу адресної соціальної допомоги на диференційній основі, у грошовій та натуральних формах — у вигляді медичної допомоги, комунальних та побутових послуг, фінансових пільг, розширення діяльності територіальних організа¬цій соціальної підтримки та розвиток благодійних організацій;

9) передача у приватне користування державного майна та забезпечення на цій основі формування широкого прошарку акціонерів та їх реальної участі у розподілі прибутків;

10) сприяння державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

11) забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери — освіти, науки, культури;

12) активна молодіжна політика — підтримки сім’ї, материнства та дитинства;

13) децентралізація та роздержавлення заходів соціальної політики; при цьому передбачається, що загальний обсяг соціальних витрат переноситиметься на місцевий та регіональний рівень;

14) запровадження системи платних соціальних послуг для високооплачуваних верств населення;

15) проведення активної екологічної політики.