35. Сучасний стан і проблеми розвитку соціальної сфери в Україні.

По-перше, цілком очевидно, що без реформ не обійтися. Стан соціальної сфери такий загрозливий, що надалі відтягувати вирішення проблем неможливо.

По-друге, вирішити нагальні проблеми через бюджет найближ­чим часом практично нереально. Навіть за умов подолання економічної кризи знадобиться тривалий період на відновлення соціально-культурної сфери.

По-третє, проблема реформування системи фінансування соціальної сфери пов’язана не лише зі встановленням достатнього рівня її забезпечення, а й із її впливом на суспільство.

По-четверте, хоча проблеми соціальної сфери спільні для всіх галузей, вирішувати їх слід з урахуванням специфічних особливостей кожної з них.

Система освіти в Україні включає дошкільне виховання, загаль­ну середню освіту, заклади й заходи позашкільної роботи з дітьми, дитячі будинки, професійно-технічну та вищу освіту. Кожний із цих напрямів має характерні особливості функціонування й фінансування. Однак спільною рисою у сучасних умовах є зниження рівня бюджетного фінансування і розширення залучення позабюджетних коштів.

Так, у дитячих дошкільних закладах і школах-інтернатах частина витрат фінансується за рахунок плати батьків та різних надходжень у вигляді спонсорської допомоги. Однак ці доходи мають другорядний характер, наприклад, у дитячих дошкільних закладах вони становлять лише 13 %. Окремі заклади — палаци дитячої творчості, станції юних техніків, натуралістів, туристів та інші — отримують певні доходи від платних послуг, але вони теж мають підпорядковане значення. Професійно-технічні та спеціальні училища отримують фінансову допомогу від базових підприємств. Розширюють платний набір державні вищі заклади освіти, створено приватні школи, ліцеї, гімназії, коледжі, вузи.

Таким чином, реформування системи фінансового забезпечення в освіті поступово розвивається. Однак, як засвідчив проведений аналіз, воно має спонтанний характер і викликане скоріше проблемами з бюджетним фінансуванням, аніж цілеспря­мованою політикою. З огляду на це актуальним є завдання розробки концептуальних основ моделі фінансування освіти в умовах реформування суспільства і поступового переходу до ринкової економіки. Детальне вивчення наявних проблем дає підстави запропонувати підхід, в основі якого лежить, з одного боку, принцип соціальної значущості окремих галузей, а з іншого - потенційні можливості самофінансування. При цьому, на нашу думку, найдоцільнішим в Україні є створення в освіті конкурентного середовища державних і недержавних закладів, що вже й має місце.

Основна фінансова проблема, яка тут існує, полягає у визначенні пропорцій між платним і безплатним навчанням. Очевидно, що ніяких нормативних положень щодо цього не може бути. Виділення бюджетних асигнувань повинно здійснюватися тільки на основі пропорцій, які фактично склалися між платним і безплатним навчанням.

Аналогічно на бюджетному забезпеченні мають залишитися спеціалізовані школи-інтернати і дитячі будинки.

Установи позашкільної роботи з дітьми — палаци і будинки дитячої творчості, станції юних техніків, натуралістів, туристів та інші — відіграють важливу роль у вихованні дітей і молоді. Але, незважаючи на важливу їх роль, вони не можуть розглядатись як першочергові. Тому доцільно змінити систему їх фінансування, встановивши для них державну субвенцію, за якою фінансування здійснюватиметься на основі пайової участі.

Відповідно до цього потребує зміни і система фінансування вищої освіти. Необхідно від фінансування навчальних закладів перейти до фінансування підготовки кадрів, тобто виділяти кошти не під певний університет (академію, інститут), а на певне державне замовлення. Нинішній порядок фінансування спонукає вищі заклади освіти докладати всіх зусиль, аби отримати бюджет­ні асигнування. Так, у більшості технічних вищих закладів освіти відкрито нові спеціальності, насамперед економічного профілю. Але чи може такий заклад забезпечити належну підготовку фахів­ців? Очевидно, що ні, бо система вищої освіти ґрунтується на багаторічному досвіді й традиціях.

Тому такий підхід, який дістав широке поширення в Україні, має дві негативні сторони: по-перше, це дискредитація вищої освіти; по-друге — неекономне й нераціональне використання і так украй обмежених бюджетних коштів.

Отже, у системі вищої освіти є суттєві резерви для скорочення обсягів бюджетного фінансування, що дасть змогу також знизити рівень дефіциту бюджету. Хоч би якою болючою була реформа вищої освіти, вона дуже потрібна.

І нарешті, ще один напрямок освіти, який, із нашої точки зору, взагалі не стосується бюджету, — професійно-технічні й спеціальні училища. Якщо виходити з логіки, що за все має платити споживач, то ці училища повинні фінансуватися базовими підприємствами або утримуватися за рахунок різного роду об’єд­нань і корпоративних утворень. Методи і схеми їх фінансової діяльності можуть бути різними, однак у будь-якому разі бюджет не може фінансувати ці заклади. Як і дитячі будинки, професійно-технічні училища не є освітніми закладами, оскільки вони фор­мують не освітній рівень, а професійні навички. Тобто з огляду на різні сторони їх діяльності вони мають бути переве­дені на інші засади фінансування.

До системи охорони здоров’я в Україні входять лікарні й територіальні медичні об’єднання, поліклініки й амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, станції швидкої і невідкладної допомоги, станції переливання крові та ін. Тобто це розширена мережа лікувальних, лікувально-профілактичних та санітарно-профілактичних закладів.

Передусім слід зазначити, що, як і в освіті, у медицині потрібен диференційований підхід до вдосконалення системи фінансування.

Основну частину системи охорони здоров’я становлять лікувальні та лікувально-профілактичні заклади, які надають послуги громадянам. Нині у світі існує три основні системи їх фінансування: бюджетна, платна і страхова медицина. Бюджетна й платна форми фінансового забезпечення відрізняють­ся методом оплати послуг. При бюджетній — це колективна форма оплати, при платній — індивідуальна. Страхова медицина, об’єктом страхування в якій є здоров’я громадян, передбачає створення колектив­ного страхового фонду.

Бюджетна медицина з позицій її доступності створює передумови для найповнішого забезпечення медичних послуг. Однак повнота забезпечення залежить від стану бюджету. Так, в Україні взаємозв’язок бюджетного дефіциту і фінансування охорони здоров’я полягає в тому, що рівень бюджетної забезпеченості потреб становить менш ніж половину від належного навіть за досить заниженими нормативами фінансування. Тому бюджетна медицина є привілеєм багатих країн (яскравий приклад — Швеція, де рівень ВВП на душу населення у 1995 р. досяг 23 750 доларів США). Але, враховуючи фактор ефективності медичних послуг, більшість розвинутих і багатих країн світу застосовують інші форми фінансового забезпечення. Тобто доступність бюджетної медицини ще не означає повноти забезпечення лікувальних послуг.

Платна медицина має досить суттєві обмеження, оскільки малодоступна громадянам із незначними доходами. Саме тому жод­на країна світу не використовує її в чистому вигляді.

Страхова медицина нині найпоширеніша у світі. Більшість учених і практиків фінансистів в Україні схиляється до думки про необхідність уведення її в Україні.

Видатки бюджету на культуру включають утримання культурно-освітніх закладів — шкіл з естетичного виховання дітей, бібліотек, музеїв і виставок, палаців і будинків культури, клубів, народних театрів і самодіяльних музичних колективів — та субсидіювання засобів масової інформації. За своєю питомою вагою вони значно менші, ніж видатки на освіту й охорону здоров’я. Водночас питання їх фінансування теж мають пев­ну значущість. Нині у цій сфері виділяються дві форми фінансування — кошторисне і дотаційне. За кошторисом фінансуються заклади, що перебувають на повному (чи майже повному) бюджетному утриманні. Державні дотації виділяються тим закладам, які функціонують на комерційних засадах, однак унаслідок певних причин (насамперед цінових факторів) мають збитки.

Хоч як це прикро говорити, але за великим рахунком ми не можемо вважати себе культурною нацією. Тому стосовно культурно-освітньої сфери необхідна не зміна системи і методів фінансування, а своєрідна нова «культурна революція», заснована як на відродженні кращих національних традицій, так і на сприйнятті зразків світової, а саме побутової культури. Що ж до елітар­ної культури, то слід зазначити, що вона має забезпечуватися насамперед за рахунок меценатів. Фінансування з державного бюджету України може спрямовуватися тільки на підтримку закладів загальнонаціонального значення.

Видатки бюджету на фізичну культуру і молодіжні заходи вкрай незначні за розмірами. Той підхід, що сформувався нині, цілком логічний — держава підтримує цю галузь настільки, наскільки це дають змогу робити її фінансові можливості. Тому просто недоречними здаються докори про недостатнє фінансування. Як і в галузі культури, тут потрібне чітке розмежування спорту і фізичної культури.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що соціальна сфера є вкрай важливим чинником, який впливає на економічний розвиток суспільства. Неосвічена і хвора нація не може нормально працювати і рухатися вперед. Саме тому в сучасних умовах в усіх розвинутих країнах так багато уваги приділяється цим галузям соціальної сфери. Без них суспільство просто немислиме. А звідси випливає й основне завдання сучасної фінансової політики України — як якнайшвидше реформування системи освіти, охорони здоров’я, інших галузей соціальної сфери, так і її фінансування.