Облаштування повоєнного світу

Після закінчення Першої світової війни на світовій арені склалася нова розстановка воєнно-політичних сил. Унаслідок війни в Росії відбувся жовтневий переворот, і вона випала з капіталістичної системи; була розгромлена одна із світових держав — Німеччина; США стали основним претендентом на світове панування; Велика Британія закріпила своє становище найбільшої колоніальної імперії; посилилися позиції Франції, яка претендувала на гегемонію в Європі.

Паризька мирна конференція. Розгромивши Німеччину та її союзників, держави-переможниці розпочали реалізацію своїх планів повоєнного облаштування світу. Кожна з них намагалася посилитися за рахунок іншої, у кожної були свої політичні, територіальні, фінансово-економічні та інші домагання. Усі ці складні і нерозв'язні суперечності позначилися на роботі Паризької мирної конференції, яка мала вирішити головні проблеми післявоєнного устрою світу. Конференція відкрилась 18 січня 1919 р. В її роботі взяли участь 27 держав, що належали до табору переможців. Головою Паризької конференції було обрано французького прем'єра Ж. Клємансо. Радянська Росія не була представлена на конференції. Не було запрошено і Німеччину.

Визначальну роль у роботі конференції відігравала Рада десяти, яка складалася з глав держав і міністрів закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії та Японії. Пізніше утворилось більш вузьке коло — Рада чотирьох, куди входили тільки глави держав і де не було Японії.

У центрі уваги конференції знаходилося «російське питання». Було ухвалено рішення про посилення воєнної інтервенції і широку підтримку білогвардійських армій. Обговорювалась можливість розчленування Росії на окремі частини — Сибір, Україну, Кавказ та ін.

На конференції виявилися серйозні суперечності між недавніми союзниками. Наприклад, США виступали за збереження сильної Німеччини. Франція, навпаки, наполягала на максимальному ослабленні і навіть розчленуванні Німеччини. Найгостріша боротьба розгорнулася і з інших питань: про розділ між переможцями колишніх німецьких колоній, про розмір репарацій тощо.

Версальський договір. З великими труднощами текст мирного договору з Німеччиною, що одержав назву Версальського, був узгоджений і 28 червня 1919 р. підписаний Німеччиною, котра зазнала поразки у війні, з одного боку, і «союзниками та об'єднаними державами», які одержали перемогу, — з другого. Сенат США відмовився від ратифікації Версальського договору через небажання США вступити до Ліги Націй. Натомість США в серпні 1921 р. уклали з Німеччиною особливий мирний договір.

Версальський договір набрав чинності 10 січня 1920 р. після ратифікації його Німеччиною і чотирма головними союзними державами — Великою Британією, Францією, Італією та Японією.

За умовами договору Німеччина зазнала серйозних територіальних втрат. Франції поверталися Ельзас і Лотарингія, окремі райони передавалися Бельгії, Данії, Польщі, Чехословаччині. Саарський вугільний басейн переходив у «повну і необмежену власність» Франції. В цілому Німеччина втрачала 1/8 частину території і 1/2 частину населення, а також усі свої колонії.

За умовами Версальського договору винуватцями війни оголошувалися Німеччина та її союзники. Вони були зобов'язані сплатити репарації (відшкодування збитків) у сумі 132 млрд. золотих марок.

Було також прийняте рішення про демілітаризацію Німеччини. Версальський договір забороняв загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй мати підводний флот, військову та морську авіацію. Кількісний склад армії не повинен був перевищувати 100 тис. чоловік.

Версальський договір став головним документом повоєнного мирного врегулювання. Потім були підписані договори з колишніми союзниками Німеччини — Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Так склалася система міжнародних відносин, яка одержала назву Версальської.

Наслідком Першої світової війни стали територіальні зміни, а також виникнення нових держав.

Розпад Австро-Угорської імперії збігся з початком на її території буржуазно-демократичної революції, результатом якої стало повалення монархічної влади Габсбургів. У жовтні 1918г. відбулося національне визначення Чехії і Словаччини. Празький і Словацький національні комітети оголосили спочатку про створення незалежної держави Чехія, а потім — про входження незалежної Словаччини до складу єдиної Чехословацької держави. Того ж року Народне віче Хорватії оголосило про відокремлення від Австро-Угорщини всіх південнослов'янських провінцій і створення незалежного Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. — Королівство Югославія).

Істотно змінювалася політична карта Європи. У листопаді 1918 р. було проголошено республіку в Угорщині, потім — в Австрії. Відповідно до декрету радянського уряду від 24 серпня 1918 р. було створено Польську республіку.

Становлення національних держав закріплювалося конституційно. У1920 р. було прийнято конституцію Чехословаччини. Відродження Польської держави спочатку було закріплено Малою конституцією 1919 р., а потім — Березневою конституцією 1921 р. Конституційні закони було прийнято в Югославії, Румунії та інших державах.

Створення Ліги Націй. Складовою частиною Версальської системи стала Ліга Націй — міжнародна міжурядова організація, метою якої проголошувався «розвиток співробітництва між народами та гарантування миру і безпеки». Статут Ліги Націй фіксував деякі загальні міжнародні принципи, закріплював відмову від воєн, передбачав низку санкцій проти держави-агресора і т. д. Щорічно для обговорення міжнародних питань мала збиратися Асамблея Ліги Націй. Крім того, створювалися Рада, постійними членами якої мали стати п'ять держав-переможниць (СІЛА, Велика Британія, Франція, Італія та Японія), а непостійними — чотири, що обираються Асамблеєю з її членів, та Секретаріат. Місцем перебування цих органів було обрано Женеву. Держави мали право вийти з Ліги Націй за власним бажанням, вони також могли бути виключеними з неї через будь-які серйозні причини.

Статут Ліги Націй підписали представники 45 держав. США відмовилися взяти участь у роботі Ліги Націй. Члени німецького блоку не були допущені в Лігу. Провідна роль у діяльності Ліги Націй належала Великій Британії та Франції.

Практично ж Ліга Націй не стала універсальним інструментом для підтримання миру та запобігання міжнародним конфліктам.

Вашингтонська конференція. Версальський мирний договір затвердив нове співвідношення сил, головним чином між європейськими державами. Проблеми, які стосувалися Далекого Сходу та Тихого океану, було розглянуто у Вашингтоні, де 12 листопада 1921 р. розпочала свою роботу відповідна конференція. В конференції взяли участь представники США, Великої Британії, Китаю, Японії, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії та Португалії. Провідна роль на конференції належала Сполученим Штатам.

На конференції було прийнято низку важливих рішень:

1)13 грудня 1921 р. підписаний договір чотирьох держав про «територіальні права» на Тихому океані. Було ліквідовано англо-японський союз, який замінено договором чотирьох держав (США, Великої Британії, Франції та Японії);

2) 6 лютого 1922 р. укладено договір між п'ятьма, державами про обмеження морських озброєнь, який змінив співвідношення сил на користь США;

3) 6 лютого 1922 р. підписано договір дев'ятьох держав (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія та Китай) про статус Китаю. Цей договір був спрямований проти китайського національно-визвольного руху і нічого не змінив у напівколоніальному статусі Китаю.

Рішення Вашингтонської конференції, що зафіксували нове співвідношення сил на Тихому океані та продемонстрували зростання впливу США в міжнародних відносинах у цілому і Далекосхідному-Тихоокеанському регіоні зокрема, доповнили Паризькі угоди 1919 р., що склали разом із ними так звану Версальсько-Вашингтонську систему.

Версальсько-Вашингтонська система заклала основи повоєнних міжнародних відносин. Разом з тим вона виявилася нестійкою і нежиттєздатною. Деякі держави (Німеччина, Японія, Італія, Чехословаччина, Югославія, Румунія та ін.) були незадоволені цією системою і готові боротися проти неї.

Кордони в Європі було визначено довільно, принципи самовизначення народів порушено, розміри репарацій перевищували можливості переможених країн. Проти Версальсько-Вашингтонської системи виступили також народи колишніх колоній Німеччини і Туреччини, французьких і британських володінь. Не рахувалась ця система і з інтересами радянської Росії.

Сформована країнами-переможницями нова система міжнародних відносин створювала обстановку нестабільності і напруженості.