Міжнародні відносини на початку хХст.

Створення Троїстого союзу

Початок 70-х рр. XIX ст. був позначений великими змінами в міжнародній обстановці. Головною причиною цього було посилення нерівномірності розвитку окремих країн. В Європі найбільш яскраво це виявилося в швидкому індустріальному зростанні раніше відсталої Німеччини. В політичній роз'єднаності Німеччини й Італії старі держави континенту (Австрія, Росія, Франція) бачили важливу гарантію своєї безпеки. Із появою після франко-прусської війни двох нових великих держав (Німеччини, Італії) порушилась існуюча рівновага. Німецька імперія, яка перетворилась на могутню військову державу, почала викликати занепокоєння у своїх сусідів. Зростання німецької могутності призвело до різкого загострення міждержавних протиріч у Європі, а потому і в усьому світі.

Після 1871 р. в Європі запанував «озброєний мир»—такий мир, під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість обстановки зростала в умовах швидкого промислового і технічного прогресу, що дало змогу безперервно вдосконалювати зброю. Така обстановка призводила до постійної гонки озброєнь, якої не знала попередня епоха. Кожний крок будь-якої держави у напрямі збільшення військової могутності викликав кроки у відповідь інших держав. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні, загроза якої повільно, але неухильно наростала з кожним роком.

Поразка Франції у війні з Пруссією, втрата нею Ельзасу і Лотарингії, величезна 5-мільярдна контрибуція стали першим джерелом напруженості. Франція не могла примиритися з ганебною поразкою і в Берліні, побоюючись реваншу, вирішили, що потрібний ще один, тепер вже остаточний, розгром Франції. В такій ситуації і та, й інша сторони почали інтенсивно шукати союзників.

Канцлер Німецької імперії Бісмарк, видатний дипломат свого часу, вольовий і наполегливий політик, розумів, що для повної ізоляції Франції потрібна сильна коаліція на чолі з Німеччиною. Це завдання Бісмарк спробував розв'язати шляхом створення Союзу трьох імператорів (1872—1878). Цей Союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія) не міг бути міцним і тривалим, оскільки Росія, вступивши до нього, не відмовилася від підтримки Франції. «Європі, і передусім Росії, потрібна сильна Франція», — сказав російський канцлер О. М. Горчаков.

Російсько-турецька війна (1877-1878) і Берлінський конгрес (1878 р.) остаточно підірвали Союз трьох імператорів Росія не отримала підтримки ні Німеччини, ні Австро-Угорщини.

Подальша діяльність Бісмарка по ізоляції Франції призвела до створення Троїстого союзу. В 1882 р. було укладено договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Ця воєнна коаліція була спрямована одним вістрям проти Франції, другим - проти Росії.

Посилення англо-німецьких протиріч

В основі зближення Франції і Росії були політичні, економічні й стратегічні інтереси. Утворення Німецької імперії призвело до різкого погіршення міжнародного становища Франції - вона на деякий час опинилася у зовнішньополітичній ізоляції. Однак наприкінці 70-х-на початку 80-х рр. стало зрозуміло, що у разі виникнення війни з Німеччиною, Франції може подати допомогу лише Росія. В Німеччини постійно збільшувався апетит і вона загрожувала не лише східному кордону Франції, але й західному кордону Росії. Для франко-російсь-кого зближення неабияке значення мали й економічні чинники. Наприкінці 70-х рр. російський уряд одержав перші позики від Франції, яка невдовзі стала головним кредитором Росії. В першій половині 90-х рр. франко-російський союз було оформлено консультативним пактом (1891) і таємною воєнною конвенцією (1892). Це забезпечило Франції воєнну допомогу Росії у разі сутички з Німеччиною або Італією, а Росії — підтримку у випадку нападу Німеччини або Австро-Угорщини.

Для зовнішньої політики Англії другої половини XIX ст. була характерна так звана політика «блискучої ізоляції». Ця політика грунтувалася на промисловій і морській (особливо військовоморській) могутності Англії і давала їй можливість не зв'язувати себе жодними рівноправними союзами, договорами, угодами і т. п. Послідовним провідником цієї політики був розумний і дуже обережний дипломат лорд Солсбері, котрий полюбляв повторювати, що в Англії немає вічних союзників і вічних ворогів, а є тільки постійні й одвічні інтереси. Солсбері неодноразово відкидав домагання Бісмарка про приєднання Англії до Троїстого союзу, хоч і вважав її головними ворогами Францію через колоніальне суперництво в Азії та Африці і Росію через протистояння в Середній Азії. Солсбері сподівався на конфлікт цих країн з Троїстим союзом, у разі виникнення якого Англія займе позицію спостерігача.

До певного часу Англія мала користь від ізоляціоністської політики. Однак в умовах виходу на міжнародну арену нових країн, що індустріально розвивалися (Німеччина, Італія, США, Японія) і мали плани зміцнення своїх позицій у світі, в обстановці поділу Європи на два ворожих табори подальша ізоляція Англії ставала для неї небезпечною. Розширення сфер впливу, тобто здобуття нових джерел сировини і ринків збуту, могло відбутися за рахунок поділу величезної англійської колоніальної імперії, розтягти яку були не проти і Німеччина, і Франція, і Японія, й інші. Починався переділ вже поділеного світу і закінчувалося гордовите усамітнення Англії. Вона, як і всі, мусила круто змінювати свою зовнішню політику і виходити з ізоляції. Це прискорювалося тим, що англо-французьке й англо-російське суперництво в колоніальній сфері могло бути швидко урегульоване, а англо-німецькі суперечності все більше набували антагоністичного (непримиренного) характеру і глобальних (всесвітніх) масштабів.

Міжнародні кризи і конфлікти початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. великі держави почали боротьбу за переділ світу. Міжнародні відносини вступили в новий, більш складний етап свого розвитку. Кінець XIX - початок XX ст. позначені рядом воєн у різних районах світу, що мали одну спільну рису—це були конфлікти, зумовлені боротьбою за колонії і сфери впливу. Навесні 1898 р. почалась іспано-американська війна. Відстала Іспанія, яку роздирали вьгутрішні суперечності, була скоро розбита, Вона втратила Кубу, яку окупували війська США, а також острови Пуерто-Ріко і Гуам. США здобули Філіппінський архіпелаг, заплативши за нього 20 млн. доларів.

Основною ареною англо-німецького суперництва була Південна Африка. Тут було знайдено алмази, золото. І Лондон, і Берлін поставили собі за мету заволодіти цими багатствами, розташованими на території бурських республік Оранжева і Трансвааль. Війна 1899 - 1902 рр. завершилася поразкою бурів, окупацією і включенням території бурських республік: до складу Британської імперії. Однак війна показала слабкість військової організації Англії та її міжнародних позицій. В 1902 р. було підписано англо-японський союзний договір, що означав кінець політики «блискучої ізоляції».

В 1904 році Японія почала війну проти Росії. Перемога молодої мілітаристської японської держави, що набирала силу, стала свідченням політичної й економічної деградації російського суспільства. Війна завершилась підписанням Портсмутського миру (23 серпня - 5 вересня 1905 р.), за яким Японія здобула Південний Сахалін, Порт-Артур і право проникнення в Маньчжурію. Над Південною Кореєю було встановлено японський протекторат.

Утворення Антанти

На початку XX ст. відбувається нормалізація відносин між Англією і Францією. Після урегулювання анг-ло-французьких розбіжностей з колоніальних питань розвиток міжнародних відносин пішов шляхом утворення нового (після Троїстого союзу) війеьково-політичноге блоку. Спочатку (квітень 1904 р.) було підписано таємну англо-французьку угоду -Щиросердна згода (фр. Entente cardiale), або просто Антанта і після урегулювання англо-російсь-ких суперечностей було укладено ан-гло-російську угоду (1907 p.), що завершило створення Антанти. Поки що єдиного договору між трьома країнами не було, а в двосторонніх угодах Німеччину взагалі не згадували, та було очевидно, що Антанта протистоїть Троїстому союзу.

Створення Антанти було сильним ударом по Німеччині. Німецька дипломатія і сам кайзер Вільгельм II вдалися до спроб розвалити Антанту. Це супроводжувалося виникненням ряду криз, які все більше наближали до воєнного конфлікту двох таборів.

До початку 1914 р. гонка озброєнь в обох таборах досягла величезних розмірів. Лідирувала тут Німеччина. Рейхстаг приймав один за одним закони про збільшення складу армії в мирний час. Німецька армія була технічно краще споряджена, ніж французька і російська. Німеччина встигла краще і швидше від усіх підготуватися до війни. Враховуючи, що співвідношення сил у 1914 р. склалося на її користь, вона шукала тільки привід для якнайшвидшого розв'язання війни.

Мілітаризація(воєнний)-реакційна політика нарощування військової могутності з метою підготовки до загарбницьких війн

Франко-прусська війна призвела до ускладнення міжнародної обстановки. Переможена і пограбована Франція не могла примиритися з поразкою - новий конфлікт був неминучий. Пошуки союзників привели до створення Німеччиною Троїстого союзу, якому незабаром був протипоставлений союз франко-російський, що ніс у собі згубну для Німеччини перспективу війни на два фронти.

Вихід на міжнародну арену нових індустріальних держав (Німеччина, США, Японія), які швидко розвивалися, і поставлене ними питання про перерозподіл поділеного світу ще більше ускладнили міжнародні відносини, що знайшло своє відбиття в ряді воєн (іспано-американська, англо-бурська, російсько-японська). Відхід Англії від політики «блискучої ізоляції» дозволив створити Антанту, через що загроза світового конфлікту зросла в багато разів. За кожним із блоків стояли величезні матеріальні й людські ресурси.

Балканська криза і породжений нею клубок суперечностей став зручним приводом для фатального рішення Берліна і Відня готуватися до майбутньої світової війни.