§108. Суспільно-політичний рух в Україні в роки Першої світової війни

З початком Першої світової війни як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася активна пропагандистська кампанія, що ставила на меті завуалювати її загарбницький та хижацький характер. Урядові кола обох сторін, звертаючись до народних мас, запевняли, що захищають насамперед національні інтереси. Хід війни досить швидко засвідчив брак не тільки організаційної єдності українського національного руху, а й відсутність спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох боків лінії фронту, що простягнувся між двома «тюрмами народів», поспішили висловити свою цілковиту лояльність до власних монархій. Перша світова війна і український політичний рух на території Наддніпрянської України Демонструючи свою довіру й прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Наприклад, до Спілки земств і міст Південно-Західного фронту входили Д. Дорошенко, А. В'язлов, А. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених воїнів. Там навчали грамоти, різних ремесел, поширюючи серед військових партійні ідеї. Не лише керівництво ТУП, а й Спілка та УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити Російську державу. У 1916 році С Петлюра вступив до Земської спілки й був призначений помічником уповноваженого цієї організації на Західному фронті. З початком війни москвофіли-емігранти з Галичини організували в Києві «Карпаторуський визвольний комітет», лідера якого В. Дудикевича навіть прийняв цар Микола II і мав з ним розмову. Члени цього комітету закликали галицьких українців усіляко сприяти російській армії, зустрічати її як армію-визволительку від австрійського ярма. Проте царський уряд не довіряв українцям, небезпідставно підозрюючи їх у зв'язках з певними колами ворожих центральних країн, особливо Австро-Угорщини. Тому під час війни він ще пильніше стежив за розвитком українського патріотичного руху, посилив репресії проти його лідерів, громадських і політичних організацій. У цей період були закриті «Просвіти», українські видавництва, фактично знову заборонено книгодрукування українською мовою, чимало відомих національних діячів заслано у віддалені райони країни. Окупувавши Галичину, царські чиновники планували назавжди покінчити з «мазепинством». Персоналії Андрій В'язлов (1862-1919) Український громадсько-політичний, державний діяч. Народився на Волині. Навчався в Київському університеті. У 1906 р. — депутат Державної думи, належав до Української парламентської фракції. Входив до Товариства українських поступовців. У роки Першої світової війни брав активну участь у роботі Союзу міст Південно-Західного фронту. З 1917 р. входив до Української партії соціалістів-федералістів. У 1918 р. обраний генеральним суддею УНР. За гетьманського уряду — начальник Головного управління нагляду за місцями ув'язнення. У жовтні — листопаді 1918 р. — міністр юстиції Української Держави. У 1919 р. очолив українське відділення Міжнародного Червоного Хреста. Помер у Кам'янці-Подільському. Андрій Ніковський (1885-1942) Український політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист. Народився на Одещині. Закінчив Одеський університет. У 1910—1915 pp. працював у газетах «Рада», «Нова Рада», журналі «Основа». Входив до Товариства українських поступовців і Союзу українських автономістів-федералістів. У квітні 1917 р. був обраний до складу Української Центральної Ради, згодом Малої ради. На початку листопада 1917 р. увійшов до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні, пізніше був призначений комісаром Києва. З 1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Засуджений під час процесу над Спілкою визволення України до тривалого ув'язнення в соловецьких таборах, де й загинув. Автор книги «Vita Nuova» (1919 p.), «Словника українсько-російського» (1927 p.), перекладів творів В. Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та ін. (За «Довідником з історії України») Позиція західноукраїнських політичних сил під час Першої світової війни З початком Першої світової війни всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу. Для згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію на початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна українська рада на чолі з К. Левицьким. Вона мала довіру народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість. Головна українська рада маніфестом від 3 серпня 1914 року закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. За ініціативою Головної української ради протягом серпня 1914 року була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії. Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у військових лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося ЗО тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2,5 тис. вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісареві Францу-Йосифу. Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін. Вони поставили собі за мету створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені в друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 року. Головні завдання Союзу визволення України, на думку його керівників, були: • створення національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення; • підготовка українського національного конгресу; • захист інтересів українського народу перед урядами держав-учасників війни й під час проведення міжнародних конференцій. Відповідно до платформи Союзу самостійна Україна мала стати конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. Себе Союз визволення України вважав речником інтересів Великої України перед центральними державами та їхніми союзниками й зародком майбутнього українського уряду. Серед перших прокламацій Союзу визволення України привертали увагу звернення «До українського народу в Росії» та «До громадської думки Європи». У першому документі члени СВУ характеризували австрійців і німців як визволителів, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя», і закликали українців до відкритого виступу проти ненависного «московського ярма». У другому зверненні Союз намагався довести урядам європейських країн, що самостійна Україна могла б бути форпостом проти експансії Росії в Європі. Однак звернення Союзу визволення України не дістали підтримки серед українського населення Росії, де фактично не знайшлося прихильників програми й практичної діяльності цієї організації. Товариство українських поступовців оцінило цей витвір емігрантів різко негативно. Не зумівши досягти серйозного політичного впливу на українців у Росії, СВУ не зумів заручитися й підтримкою урядів центральних держав. Щоправда, австрійський уряд запропонував Союзові визволення України фінансові послуги, маючи на меті використати цю організацію, насамперед, у суто практичному плані, аж до збирання в Росії відомостей воєнного характеру. Планів відродження української державності австрійські державні діячі ніколи не підтримували й не розглядали на відповідному рівні. З початком наступу російських військ на Львів члени СВУ переїхали до Відня, де провадили далі свою діяльність. Вона в основному обмежувалася веденням пропаганди українських політичних ідей у центральних державах, опікою над полоненими українцями — солдатами російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та створенням так званих «сірожупанної» та «синьожупанної» дивізій, які воювали в складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом мали брати активну участь у боротьбі за створення Української держави. У Відні Союз визволення України та Головна українська рада об'єдналися в Загальну українську раду, яка ставила собі за мету боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини. Таким чином, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях провідні українські сили з початком Першої світової війни підтримали свої уряди, проте в обох випадках (крайні праві в Галичині та крайні ліві в Східній Україні) відкрито стали на бік протилежної сторони. Виняток становила хіба що рада київського Товариства українських поступовців, яка у вересні 1914 року ухвалила постанову про те, що українці мають дотримуватися нейтральної позиції щодо війни. Зрозуміло, що така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Однак поразка російської армії в 1915 році дещо пом'якшила ставлення урядових кіл до українства. Кирило Трильовський (1864-1941) Український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Організатор січового та стрілецького руху на західних землях України. У 1908 р. очолив Головний січовий комітет, сформований у Станіславі. У 1912 р. став генеральним отаманом об'єднаних «Січей». Входив до складу Головної української ради, створеної на початку Першої світової війни. Очолив Бойову управу УСС (Українських січових стрільців). Видавав і редагував часописи: «Громада» (1896—97), «Зоря» (1904), «Хлопська правда» (1903, 1909). Автор історичних нарисів: «Про Велику французьку революцію», «Російська цариця Катерина II» та ін. Персоналії Дмитро Донцов (1883-1973) Відомий український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Народився в м. Мелітополі (тепер Запорізька обл.). Навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Належав до Революційної української та Української соціал-демократичної робітничої партії, за що двічі заарештовувався (у 1905, 1907 pp.). У 1908 році, переслідуваний царським урядом, був змушений емігрувати. Виступаючи на всестудентському з'їзді у Львові, у своїй доповіді «Сучасне політичне становище нації і наші завдання» накреслив програму побудови Української незалежної держави. 1917 року повернувся до Києва. 1922 року заснував Українську партію національної роботи, редагував її друкований орган — двотижневик «Заграва». З 1939 року жив в еміграції. Помер 1973 року. Микола Залізняк (1888-1950) Український громадсько-політичний діяч, публіцист і дипломат. Народився в Криму. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів. 1907 року за участь в українському національному русі був заарештований. У тому ж році втік з тюрми й приїхав до Львова. Активний учасник студентського руху в Галичині. У 1914 році став одним з організаторів Союзу визволення України. З кінця 1914 року, очолюючи Закордонний комітет УПРС у Відні, вів публіцистичну та видавничу діяльність. 1918 року в складі делегації У HP брав участь у виробленні умов і укладанні Берестейського миру. У 1919—1920 pp. — посол УНР у Фінляндії, згодом жив у Відні. 1945 року був заарештований радянськими спецслужбами й засуджений до тривалого терміну ув'язнення. Помер 1950 року в тюрмі. (За «Довідником з історії України») Джерела Платформа Союзу визволення України (серпень 1914 р. ) Практичною своєю задачею ставить Союз визволення України: 1. Організацію українських суспільних сил для переведення в життє постулятів Союзу. 2. Переведение національної громадсько-політичної організації українсько-росийських земель, оскільки вони будуть окуповані у війні з Росією. 3. Приготовление скликання українського національного конгресу, який би зайняв становище про форму правно-державної організації відібраних від Росії внаслідок війни чи на основі рішення міжнародної конференції українських земель, про внутрішній політичний устрій, аграрну справу і пр. 4. Виступи в обороні інтересів українського народу і його національно-державних змагань перед правительствами воюючих держав і перед міжнародними конференціями. 5. Популяризацію української справи в Європі через видавництво публікацій, кореспонденцій і пр.