4) Політичний Ренесанс. Соціально-політичні погляди н.Макіавеллі (1469-1527).

З Н.Макіавеллі починається нова епоха політичного мислення, яке намагається відокремитися від спекулятивного мислення, етики й релігії. Себто, предметом автономного вивчення стає політика. Такий різкий поворот від гуманізму пояснюється тим, що в Італії склалася нова політична ситуація. Криза моральних цінностей призвела до розриву між тим, що “є”(речами як вони реально існують) і тим, що “має бути” (згідно з моральними цінностями). Це була основа нового бачення фактів політики.

Макіавеллі шукає ті причини, які зробили італійців нещасними. це протиріччя між Ренесансною церквою, яка відсторонилася від земного світу, піднявшись до потойбічного.

1-е зло – люди стали чужими державі, що зменшило її політичну силу;

2-е зло - папство та церковна ієрархія несумісні з політичною реформацією Італії. Це – корінь зла. Папство згубило і церкву, і державу. Церкву воно зробило лицемірною, а державу – ницьою (ничтожной).

Головна ціль Макіавеллі – знищити Римську церкву, а на її місце поставити давньоримську, на місце церкви – державу, а на місце релігії – патріотизм. Це обожнення держави, в якій має розчинитися людина.

Головні позиції Макіавеллі:

1- політичний реалізм, який тісно пов язаний з антропологічним песимізмом.

У главі XV ”Государя” тематизується принцип “правди стосовно речей як вони є” і залишається без уваги те, що “має бути”. Макіавеллі вибирає правду не уявну про держави, яких у дійсності не було і не буде, а дійсну. “Так як відстань між тим як люди живуть і як мають жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради уявного, діє, скоріше, шкідливо для себе, так як він неминуче загине, зустрічаючи багато людей, які чужі добру”.

Отже, государь може опинитися в таких умовах, що змушений буде використовувати методи вкрай жорсткі і нелюдські. Крайнє зло вимагає крайніх заходів, тому треба уникати компромісів, які нікому не послугують, а навпаки будуть вкрай шкідливими. Песимізм Макіавеллі полягає у тому, що людина сама по собі ні погана, ні хороша, але, скоріше, схильна до того, щоби бути поганою. Отже, політик не може покладатися на позитивне в людині, але має приймати перевагу негативного і діяти відповідно до цього. Тому не треба боятися бути страхітливим, слід прийняти необхідні міри, щоби підтримувати в людині страх. Звичайно, ідеальний володар має бути одночасно і обожнюваним і вселяти страх. Це складно сумістити, тому володар має вибирати самий ефективний спосіб управління державою

2.- нова концепція “доброчинності” володаря, котрий ефективно керує державою і зі знанням справи протистоїть “долі”. Політична доброчиність Макіавеллі це не християнська доброчинність, оскільки він виводить з неї крайні наслідки: “Добродетель это сила и здоровье, хитрость и энергия, возможность предвидеть, планировать, принуждать; она есть сильнейшая воля, ставящая плотину полному разливу событий, которая дает правило – увы! всегда частичное, как древний хаос, который строит с неодолимым напором порядок в пределах мира, но ведет к обвалу и распаду. Людьми управляют малодушие, неверность, алчность, безумие; непостоянство в намерениях; невыдержанность, необязательность, неумение страдать ради достижения цели; едва только палка или плеть выпадают из руки повелителя, тотчас же порядок нарушается, подданные его бросают, отворачиваются, предают. В духе традиции средневековой христианской политики грешный человек, в массе своей презирающий все святое, целиком отдан в распоряжение гражданских властей, меча и суровой наказующей длани монарха».

Доктрину Макіавеллі часто зводять до формули “ціль виправдовує засоби”, хоча вона не справедлива стосовно автора “Князя”. Вона є певний уроком для сучасної епохи.