Тема 1 Філософія: поняття, предмет, структура та функції План

1. Поняття “філософія”: сутність, предмет та походження

2. Основні духовні джерела філософії: міфологія, релігія

3. Засоби і форми буття філософії (філософський напрямок, філософські – течія, школи, вчення, ідеї)

4. Специфіка філософського знання

5. Структура філософського знання: історія філософії, онтологія, гносеологія, соціальна філософія, футурологія, антропологія

6. Філософські методи.

7. Основні функції філософії.

1. Поняття “філософія”: сутність, предмет та походження

Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Термін “філософія” має давньогрецьке коріння і в перекладі означає любов до мудрості (філео –люблю, софія – мудрість), себто до глибоких теоретичних міркувань. Українські філософи XVIII – XIX ст., і передусім Г.Сковорода, позначали філософію словом “любомудріє”.

Вперше термін “філософ” з явився в ужитку давньогрецького мислителя й математика Піфагора (біля 580-500 рр. до н.е.), використаний ним стосовно визначення людей, які прагнуть інтелектуального знання та правильного образу життя. “Мудрість” же – це якість, що притаманна лише богам, тоді як люди можуть лише прагнути до неї, поважати і любити.

Подальше тлумачення й закріплення в європейській культурі терміну “філософія” пов язано з іменем Платона, давньогрецького філософа (429-347р. до н.е.). Початкове поняття “філософія” використовувалося у більш широкому значенні, означаючи сукупність теоретичних знань, накопичених людством. При цьому, треба зазначити, що знання, які називали філософією, охоплювали не лише практичні спостереження й висновки, зачатки науки, але й міркування людей про світ, і про себе, про сенс і цілі людського існування. Тобто охоплювали увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Цінність мудрості вбачалась у тому, що вона дозволяла виносити практичні рішення, керувала людською поведінкою, образом життя. Як бачимо, виникнення філософії означало появу особливої духовної настанови – пошуку гармонії знання про світ з життєвим досвідом людей, з їх віруваннями, ідеалами, надіями.

Чим є філософія?

Соціальність людини означає, що індивідуальні життєві проблеми різних людей перехрещуються, створюючи загальне поле життєвих проблем суспільства. Життєві проблеми вміщують в собі момент філософічності й мають таку структуру: людина, яка діє; обставини та світ, на який вона впливає; дія людини – роздуми чи метод; випадок, диво, тобто надприродне. Філософські проблеми є ракурсом життєвих проблем – в них приймають участь образи людини, світу, бога та дії, що пов язує три перші образи. Й лише потім народжуються поняття й концепції, тобто проблеми вербалізуються. Філософія осягається серцем – і затуманюється словами. І, в той же час, туман слів може кристалізуватися в нові образи, він якби змушує нас серцем пробиватися крізь слова, щоби осягнути образи.

Філософські проблеми як і життєві поділяються на : проблеми-образи, проблеми-дії та вербальні проблеми.

1. Філософські проблеми-образи присутні в будь-яких життєвих проблемах (Купити хліб – їжа заради збереження життя, проблема страждання, проблема“хліба насущного” і т.д.), а акцентування на них уваги свідчить про філософський склад розуму , про любов до мудрості, яка полягає в спрямуванні до аналогічного, корелятивного бачення ситуації. Філософська проблема – це насичене бачення без втрати будь-якого змісту.

2. Проблеми-дії – це цілепокладаюча діяльність. Напр., в концепції Карлоса Кастанеди навчання в “європейському” значенні відкидається як нікчемний струс повітря. Учні під впливом екстравагантного й шокуючого впливу вчителя руйнують своє уявлення про реалії й можливості людини, створюючи замість нього нове, до речі, невимовне ловами.. Так філософія вбачає своє завдання у “перевертанні світу того, хто навчається”, змушуючи його змінитись, і головне, почати діяти. по-новому.

Власне філософські проблеми-дії є якби схемами діяльності, які наперед задають чергу й сам набір допустимих дій. Так народжується концептуальна, “філософська” послідовність у всіх вчинках, тяга до пророчого слова (слова, що потрясає готову дійсність). Це філософи не за освітою, а за вчинками.

3. Вербальні проблеми. Саме тому, що філософ має більш різноманітний вибір слів, він грає в смисли й підтексти. Цим він часто заганяє себе в капкан нерозуміння з боку непідготованої людини.

Предмет філософії. Питання, що вивчає філософія, є одним з найбільш проблемних для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у ХХ ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, напр. математики також історично змінювався. Якщо виходити з загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір-час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких “конструюється” світ, і є предметом філософії.

Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Походження.

Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII – Viст. до н.е. у таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

1. Історія індійської культури сягає віків: від кочових племен до дрібних державних утворень (ІІ тис. до н.е). Світоглядом була міфологія, викладена у Ведах (збірники гімнім, що проголошують панування касти жерців (брахманів). У середині Іст до.н.е. в давньоіндійському суспільстві відбулися соц.-політ. зміни, що призвело до зміни світогляду й формування основних шкіл індійської філософії( на фоні кризи міфології). На зміну релігії брахманізму приходить джайнізм та буддизм, як ідеологічний протест проти касти брахманів.

Основні школи: ортодоксальні – веданта, міманса ньяя, йога. Основою світі є Брахман – безособове начало та Атман – носій принципу індивідуальності. Мета людського життя – подолати низку нескінченних перевтілень(колесо сансари, породжена кармою, відплатою за попереднє життя) і злитися з космічним брахманом.

Неортодоксальні – буддизм, джайнізм. Буддизм вважає, що життя – це страждання. “Чотири благородні істини” Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчатий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, пр. прагнення, пр. думка, пр. мова, пр. дія, пр. спосіб життя, пр. зусилля, пр. зосередженість. Це і є засіб опанування бажаннями. На цьому шляху досягається ніпвана – стан незворушності й спокою, який перериває сансару –безкінечність народжень.

Давня китайська філософія. Припадає на VI – III ст. до н.е., золотий вік кит. філос., коли сформувалися провідні філос. школи: даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філос., були сформульовані традиційні для китайськ. філос. проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайстка філософія також сформувалася в лоні міфології, а для переходу до філософії необхідні певні соціальні умови чи зрештою соціальні сили, яким була потрібна філософія. Мислителі Китаю цікавилися в основному соц.політ та етичною проблематикою: питання управління державою, відносинами між різними соц. прошарками, між людьми, батьками і дітьми.

Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соц.-політ. і моральною проблематикою, інші (даосизм) переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство – філос. вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Це вчення є духовною оновою китайського суспільства.

Основою конфуціанської моралі є вчення про жень – людинолюбство. Це варіант нової моралі, який мав регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але їх інтереси стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім ї до тебе не будуть ставитися вороже”. Пізніше цю моральну вимогу повторює Христос, а Кант підносить до рівня основної моральної вимоги.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття “лі” (правило, норма, ритуал, церемоніал). “Лі” треба дотримуватись неухильно, без нього не може існувати держава. Якщо не існує “лі”, то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами й низами, літніми й молодими.

Вчення це є консервативним – пошанування традицій та підміна права мораллю - у світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним.

Даосизм – філос. вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао.

Засновник даосизму – Лао-цзи, автор трактату “Дао де цзін”. Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, безтілесне, перебуває у безперервному русі. Дао існує і окремо і невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, “хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі”.

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не-діяння. Однак, не-діяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням.

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.