Римська філософія.

Це занепад, руйнація соціуму. Загальний занепад моралі, це руйнація розумності життя, й тому мудрець прагне звільнення від влади зовнішнього світу через гальмування чуттєвих бажань та пристрастей.

Р.Ф. – формується під впливом грецької: три напрямки (стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм).

1. Стоїцизм. Сенека (4 до н.е.-65 н.е.) та імператор М.Аврелій (121-180). Сенека виходить із того, що все у світі та всесвіті підкорюється владі строгої необхідності. Бог – іманентна, правляча сила, володарює над розумом. Центром його вчення є принцип згоди з природою та принцип підкорення людини долі.

Він відкидає тяжіння до накопичення багатства, почестей та посад, але сам мав усе це. Аргументи Сенеки проти закидів ворогів – “Трактат про щасливе життя”: “... все философы говорят не о том, как живут сами, но о том, как должно жить. Говорю о добродетели, но не о себе и воюю против грехов, а это значит и против своих собственных: когда их одолею, буду жить как надо».

Ідеал мудреця: свобода від пристрастей (апатія). Ідея самоцінності особи – соціальний стан та походження важать мало, головне – мудрість людини. Вона єдина поділяє людей на мудрих та дурнів. Цю ідею сприйняло християнство.

2. Епікуреїзм. Тіт Лукрецій Кар (95-55 до н.е.). Трактат “Про природу речей”. Він висуває сумнів щодо можливості осягнення істиеи, здійснення ідеалів. Розробляє та поглиблює думки Демокріта та Епікура, обгрунтовує відхилення від прямолінійного руху рух атомів. Якби такого відхилення не було, все падало б у глибини пустоти, як краплі дощу, і природа нічого не створила б. Саме вільний рух атомів є причиною виникнення часточок, які створюють різноманіття речей у світі.

Як і Епікур, Кар вважає, що суспільство виникає як взаємна згода людей.

Виступає проти віри в Бога, так як виникнення світу спричинене природними причинами. Віра в богів – це природній страх та незнання причин.

Етика – засіб досягнення щастя пізнання. А щастя – це епікурейські принципи спокійного та щасливого життя.

Зникає епікуреїзм, який був вершиною матеріалістичних тенденцій у римській філософії, після офіційного прийняття християнства. Але він став ланцюгом між матеріалізмом давньогрецьких стоїків та матеріалістичними течіями філософії Нового часу.

3. Скептицизм. Секст Емпірик (200-250) – систематизує аргументи щодо пізнаванності світу, висуває вимогу “утримання від судження”.

4. Неоплатонізм: Плотін, Ямвліх, Прокл. Систематизують вчення Платона, поєднуючи його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови життя. Розум (Нус), який Єдине створює через еманацію, не що інше як світ ідей Платона. Світова Душа – упорядковує світ, надає йому сенсу. Видимий світ – це викривлена копія ідей Розуму, суміш добра і зла, джерелом яких є неоформлена матерія. Та зло може оволодіти людиною.

Це крах античності й прихід християнства, яке допомогло достойно померти соціальному організму античності та подарувало їй дві принципові ідеї:

• любові, як основи моральних відносин між людьми;

• ідею моральної рівності перед Богом.

Християнство через варварів, які зруйнували Римську імперію, потрапило до європейської цивілізації й запліднило її.