2. Вчення Платона про ідеї, суспільство та державу.

Творчість Платона (427-347 до н.е.) має три етапи. Початком першого є смерть Сократа – Платон створює перші діалоги й трактат “Апологія Сократа”. В діалогах завжди присутня особа Сократа, який говорить з ким-небудь із афінських громадян. В діалогах Сократ “не повчає”, а, як правило, задає питання тому, хто вважається знавцем предмету. Доцільними питаннями Сократ змушує свого партнера однозначно формулювати свої думки. У той же час, ми бачимо, що у відповідях партнера міститься багато “протиріч” і дурниць. Сократ же послідовно, зважуючи усі “за” і “проти”, робить певний висновок. Діалоги першого періоду творчості Платона, який закінчується приблизно зі заснуванням Академії, як правило, не виходять за межі філософських поглядів Сократа. Це говорить про те, що він лише після смерті вчителя глибоко проникає у смисл вчення Сократа.

Другий період – це зміна способу філософування Платона. Він відходить від власного сократичного “етичного ідеалізму” й закладає основи об єктивного ідеалізму. У цей період Платон дає цілісний позитивний виклад своєї системи. Краще за все це представлено у роботі “Закон”, де його філософські, політичні, етичні й естетичні погляди об єднуються в єдине ціле.

Велику увагу у цей період Платон приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін “діалектика”, прирівнюючи цей метод до тертя дерева об дерево, яке врешті решт призводить до виникнення іскри пізнання.

Третій період – це діалог “Парменід”, в якому Платон переоцінює своє розуміння ідеї, раціоналізує його, надаючи характер спільності.

Вчення про ідеї. Матеріальний світ, що нас оточує і який ми пізнаємо своїми відчуттями, є лише “тінню” і є похідним від світу ідей. Усі явища і предмети матеріального світу виникають, гинуть , змінюються (тому не можуть бути істинно сущими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. Себто, вони - це істинне, дійсне буття, і єдиний предмет істинного пізнання.

Платон пояснює, напр., подібність усіх столів, існуючих в матеріальному світі, наявністю ідеї столу у світі ідей. Усі існуючі столи – лише тінь, відблиск вічної й незмінної ідеї столу.

Ідеї – істинні сутності, існують поза матеріальним світом і не залежать від нього, об єктивні, матеріальний світ їм підкорюється. У цьому – ядро об єктивного ідеалізму Платона.

Ієрархія ідей – найвищою є ідея краси і добра. Пізнання чи досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідоцтвує про повноцінне життя. Найбільш повно вчення про ідеї розроблено в роботах 2-го періоду: “Бенкет”, “Закон”, “Федон” і “Федр”.

Вчення про суспільство та державу. Це діалог “Закон” (“Політея”) 2-го періоду та “Закони” 3-го періоду. Держава виникає тому, що людина як індивід не може забезпечити виконання своїх головних потреб. Та Платон не вивчає реальний суспільний процес, а конституює теорію ідеальної держави, як наслідок свого об єктивного ідеалізму.

Ідеальна держава це суспільство трьох соціальних груп: правителі – філософи, стратеги – воїни, виробники – ремісники і землероби. Ці три прошарки відповідають ієрархії душі: вища частина – розум, середня – воля і благородні бажання, нижча частина – чуттєвість та потяги.

Трьом прошаркам відповідають також три основні благочинності:

1. мудрість –доброчинність правителів та філософів;

2. хоробрість – доброч. воїнів;

3. поміркованість – доброч. народу;

4. справедливість стоїть над прошарками, себто є “державною” доброчинністю.

Етика Платона побудована, виходячи з ідеалістичного розуміння душі. Її основою є усвідомлення вроджених доброчинностей, характерних для окремих суспільних прошарків. Виконання цих чеснот веде до справедливості. Окрім цього Платон підкреслює значення набожності й поваги до богів. Місце, яке займає релігія в соціальних концепціях Платона. визначено вже в його ієрархії ідей, так як ідея набожності стоїть дуже близько до ідеї добра і краси.

Форми державного устрою: 1 група – прогресивні форми (ідеальна держава, аристократична республіка); 2 група – регресивні форми: ( а) - тимократія- влада деяких особистостей, заснована на військовій силі, себто на доброчинностях середнього прошарку; б) – олігархія – влада кількох особистостей, що спирається на торгівлю, яка тісно пов язана з низькою, чуттєвою частиною душі; в) – демократія – влада натовпу, неблагородного демосу; г) – тиранія – диктатура, спрямована проти аристократії.

Соціальний смисл утопії Платона. Досліджуючи негативні типи держав, Платон дійшов висновку, що головною причиною псування людських суспільств – влада матеріальних інтересів, їх вплив на поведінку людей.

Платон приділяє багато уваги воїнам та філософам, оскільки вони зайняті управлінням та військовою справою, вони володарюють, вимагаючи покори й не змішуються з тими, ким управляють. Філософи вимагають від стражів, щоби ті, як собаки допомагали їм пасти “стадо”, але не стали вовками, що нападають на овець.

Воїни не тільки захищають державу (це їх особлива функція), вони мають здатність підніматися на більш високу сходинку моральної чесноти.. Деякі з них можуть після необхідного перевиховання та стажування стати правителями-філософами. Та для цього замало самого виховання – треба мати відповідний твердо встановлений устрій життя, який можуть визначити лише правителі-філософи. Себто, сам устрій житла та права на матеріальні блага не повинні стати перешкодою для високого морального життя воїнів, їх ставлення до людей свого та ін.класів. Вони не мають права на власне житло та речі – лише те, що мінімально необхідне для життя та виконання своїх функцій у державі.

Жінки також можуть бути воїнами, оскільки природа чоловіків і жінок одна. Вони ж і найкращі жінки для воїнів. Їх об єднання можливе лише для народження дітей, який забирають у матерів, віддаючи на розсуд правителів: слабких залишають помирати, а сильних віддають годувальницям. Пізніші матері також їх годують, але не знають чиї це діти. Усі чоловіки вважаються батьками усіх дітей, а жінки - спільними жінками стражів.

Така спільність – це постулат для досягнення вищої форми єдності у державі (як і спільність матеріальна), оскільки будь-яка різність почуттів руйнує єдність держави (одні говорять “це –моє”, а інші “це – не моє”). В ідеальній державі більшість людей говорить стосовно одного і того ж однаково: “це-моє” чи “це- не моє”.

Виховання виконує соціальну функцію в ідеальній державі й спрямоване на стражів та правителів. Це: гімнастика – тілесне виховання; навчання письму, читанню; вивчення арифметики, геометрії, астрономії та теорії музики.

Тим же стане правителем, необхідно вивчати філософію, особливо діалектику.