4.Тома Аквінський про єдність віри і розуму.

Номіналізм та реалізм.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами та реалістами, яка тривала у схоластиці протягом кількох століть. Центральна її проблема – природа загальних понять.

Реалізм (суттєвий, дійсний) – філос. напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Крайні реалісти додержувалися платонівського вчення про ідеї, де загальне – це ідеї, які існують до одиничних речей (ante res) і поза ними. Себто, ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність.

Помірковані реалісти виходять з аристотелевського вчення про загальні роди, згідно якого загальне реально існує в речах (in rebus), але в жодному разі не поза ними.

Реалісти – Ансельм Кентенберійський, Тома Аквінський вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття – сутності речей, а вже відтак – загального поняття розуму.

Номіналізм(від лат nomen –ім я) – філософське вчення, що заперечеє онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Вільям Оккам, Жан Буридан (1300-1350) – вважали, що речі одиничні не приховують ніяких універсалій. загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони – творіння людського розуму. Номіналісти щодо розуміння Бога схилялися до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. Й тому речі не є втіленням ідей, як у реалістів, вони створені Богом за власною його волею.

Отже світ не має ієрархічної побудови як у реалістів: ідея, що існує у Бога – сутність речі – ідея в розумі людини.

Обидві концепції по-різному інтерпретують пізнання. Для реалістів пізнання – осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання – є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напрямку у філософії Нового часу.

Тома Аквінський (1221-1274)Головні праці: “Сума теології”, “Сума проти язичників” _ Чому? Полемізуючи з євреями, можна спиратися на Старий Заповіт. У боротьбі з єретиками – на Біблію. Але на що спиратися у дискусіях з язичниками, як не на розум?

Ницість і маячня (ничтожность, суета) всього мирського, у тому числі й його роботи, відкрилась Аквінату перед смертю, її неосяжною таїною й очікуванням зустрічі з Богом. Відповідь лікарю: “Не могу прекратить работу, потому что все, что я написал, кажется мне трухой, с точки зрения того, что я видел и что мне было открыто».

Говорити значимо про людину і світ можна лише у контексті одкровення. Себто, розум і філософія є преамбулою віри. Філософію необхідно інтегрувати в область сакрального. І філософія, і Теологія говорять про Бога, людину та світ, але перша – це знання недосконале стосовно того, про що теологія здатна говорити більш зрозуміло, ведучи до вічного спасіння.

Отже, віра удосконалює розум, а теологія філософію, не виштовхуючи останню з власної ніші, не підміняючи собою: віра орієнтує розум, без його елімінації. Тому необхідна коректна філософія, так як це уможливлює дієву теологію. Філософія має безумовну свободу, оскільки її інструменти та методи не асимілюються теологічними методами та інструментами. філософія має служити вірі, теології тим, що тлумачить релігійні істини в категоріях розуму та тим, що спростовує неістинні аргументи проти віри. Цією роллю вона й обмежується.

Світ – це система, порядок, згідно якому все розділено на декілька ієрархічно обумовлених сходинок. 1- найбільш широка, це нежива природа, 2 – світ рослин і тварин над нею; 3 – вищий щабель- світ людей, який виростає з 2-го і є переходом до надприродної, духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною, першою абсолютною причиною , смислом і ціллю всього сущого є Бог.

Етика Аквіната. Призначення людини – розуміти й діяти розуміючи. Це положення лежить в основі його етики й політики. Природі людини притаманно досягати цілі, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок, завершенням якого є вище Благо – Бог. Якби людський інтелект міг володіти блаженством божественного бачення, воля людини не могла б бажати нічого іншого. Та у земному вимірі розум знає добро і зло в речах та діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти дещо з земних цінностей. Це й складає суть вільної розумної волі: ratio causa libertalis, розум – причина свободи.

Саме у свободі Аквінат і шукає корінь зла, не зменшуючи тим самим передзнання Бога про все те, що буде по людській свободі. Людина вільна в тому сенсі, що, йдучи до цілі, сама себе веде. Вона не стріла, випущена лучником, не інструмент, на якому грають. У людині є природний порядок – схильність до розуміння благих цілей і начал дії. Та розуміти – не означає діяти. Людина грішить саме тому, що вільна – вільна віддалятися і забувати універсальні закони, які відкриває розум, і одкровення божества.

Три типи законів: вічний, природній, людський. Окрім і поверх цього є одкровення – божественний закон.

Вічний закон – це раціональний план Бога, універсальний порядок речей, які через цей порядок ідуть до призначеної мети. Цей план відомий Богу і Святим. Однак, людина, як істота раціональна, частково бере участь у цьому плані.

Така участь – це закон природний. Він вимагає від людини “робити добро і не чинити зла”.

Благо для людини – слідувати власній природі: союз чол. та жінки, виховання дітей.

Отже, передумова моральності – свобода волі.

До чотирьох традиційних грецьких доброчинностей – мудрості, відваги, поміркованості та справедливості, Аквінат додає ще три християнські – віру, надію, любов.

Центральна ідея вчення про доброчинності заснована на передумові про те, що людська природа – це розум, хто проти розуму, той і проти людини. Розум піднімається над волею і нею керує.

Сенс життя – пізнання та споглядання Бога. Пізнання є вищою функцією людини, бог – невичерпний предмет пізнання. Кінцева ціль людини полягає у пізнані. спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї цілі тернистий, розум же веде людини до доброчинного порядку, який висловлює божественний закон; розум показує, як треба вести себе, щоби прийти до вічного блаженства і щастя.