3.Філософія Августина (апогей патристики). П.Абеляр.

На думку Августина, котрий пристосовує платонізм для розбудови християнської теології, світ ідей Платона не що інше як думки Бога, що передують акту створення світу. Якщо у Бога ідеї передують речам, то в людині вони слідують за речами, себто, пізнаючи речі, людина проникає у думки Бога.

Що до історії, то Августин розвиває лінійну концепцію ( греко-римська культура – це циклічне уявлення про історію): історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). Це есхатологічна концепція , оскільки визнається кінець історії. Дякуючи Августину, в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне у минуле.

Спадщина Августина – це скарбниця думок, що стала не лише перехідною ланкою поміж античністю та середньовіччям, але продовжила свій вплив на філософську рефлексію наступних епох, зокрема на філософсько-антропологічну проблематику. Августин вперше вводить у християнську теологію термін “особистість” як три іпостасі чи “смислові прояви” Особистості Бога (Пам’ять, Інтелект та Воля). Саме суб єктивні прояви Духу в душі, у процесі складного внутрішнього діалогу поміж людиною та її Творцем, забезпечують пам ять, інтуїцію та передчуття.

Греки ще не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного – для них особа виявляла себе через дію. І лише християнство не тільки відкрило, але й розбудувало цю духовну особу.

У “Сповіді” Августина вперше зазвучало проблема людини не як абстрактної сутності, а як особистості з її конкретними станами душі, здатної вірити, переживати та пізнавати; вести внутрішній діалог з Богом. Усвідомлення знімає протиріччя між людською та божественною волею, у результаті чого особистість реалізується тою мірою, якою у ній проявляється сакральне, що удосконалює людську самість. Особистість Августина – це стан душі, переповненої сумнівами та сподіваннями, це боротьба, що відбувається у свідомості автора.

Віра стає для Августина способом розуміння – філософування у вірі. Оскільки віра це прерогатива конкретного розуму, конкретної особистості, яка прагне істини, вона стає реальним зв язком поміж істиною(Богом) та людиною. Фундаментальну роль у конституюванні особистості відіграє час, який Августин ототожнює з думкою, і який є трансцендентальною структурою у переживанні особистості, поскільки він є представником сакральної вічності, що відкривається людині через присутність в її душі божественного першообразу. А думка відносить час до вічності, вписуючи людську душу в сакральний вимір.

Августин аналізує час, виходячи із структури внутрішніх, суб єктивних, переживань, говорячи про те, що час існує лише у духовному світі людини і структурно пов язаний із: чеканням, спрямованим у майбутнє, увагою, пов язаною з сучасним та пам яттю, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам, душа “конституює” час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі.

Щодо можливості існування минулого, якого вже немає, та майбутнього, якого ще немає, то Августин стверджує: “якби ніщо не проминало, то не було б і минулого часу; якби ніщо не наставало, то не було б і майбутнього часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього”. А сам час теперішній, “якби був завжди теперішнім і не пропадав у минувшину, то не був би вже часом, а був би вічністю”, оскільки вічність завжди теперішня.

Вимірюємо ж ми не звуки, а враження, які залишаються від них у нашій душі (пригадування, споглядання та очікування). Тоді минуле й майбутнє наявні у теперішньому як образи, що завжди присутні у нашій душі, як напр., наші спогади про дитинство.

“Сповідь” Августина – це звернення душі до Бога, це пошук основи власної особистості через підтримку та погодження своїх думок із вищою Особистістю.

Ідея “конституювання” часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських концепціях ХХ ст. – феноменології та екзистенціалізмі.

П’єр Абеляр (праці з теології, етики, логіки та “История моих бедствий») – найбільш видатний представник філософії ХІІ ст. Його називали “Неведомым склоном средневековья – средневековья нехоженых троп, спорщиком и новатором». В замкнених і нерухомих традиційних схемах він намагався здійснити пролом (брешь), щоби розвинути новий гуманістичний напрямок у філософських дослідженнях.

Абеляр відкриває свою школу на горбі святої Женев єви у Парижі. У 1114-1118 рр. він очолює кафедру школи Нотр-Дам, з якої народжується вільний Французький університет, центр світської та духовної культури, до якого стікається мисляча молодь із усієї Європи. До цього ж періоду відноситься й історія його драматичного кохання до молодої Елоїзи, сумний фінал якого закінчився монашеством та її постригом. І лише через 20-ть років Елоїза була похована в одній могилі з тим, з ким її розлучила доля.

Абеляр створює загальні критико-екзегетичні норми наукового дослідження, наголошуючи на тому, що ми завжди маємо, не відхиляючись від критичної точки зору, пам ятати і визнавати межі нашого розуму, залишаючи місце для авторитету традиції, безумовність якої непорушна.

Сумнів – є стимулом, який пробуджує науковий пошук, дослідження яке веде до істини. Та він не абсолютизує сумнів, говорячи лише про методичний сумнів, постійний критичний конт роль, перевірку тексту (будь-якого).

Правила – робота “Так і Ні”:

1 – необхідно піддавати текст аналізу, виявляючи сенс термінів в усіх їх історико-лінгвістичних відтінках, оскільки терміни можуть бути використані незвичним чином (варіативність термінів). Отже, треба пояснити таку варіативність, розглянувши обставини виникнення тексту, який є “мовною власністю” автора.

2 – чітке встановлення аутентичності тексту, як стосовно автора, так і випадкових інтерполяцій (неавторські вставки).

3 – перевірка сумнівних текстів шляхом звірення з оригінальними текстами в межах цілого корпусу творів автора. При цьому важливо не змішувати привнесені думки з особистою точкою зору автора.

Роль “раціо” в теології. Абеляр визнає діалектику незамінним інструментом у ситуації диспуту, тим самим культивуючи раціо. Раціо – це критичне осмислення тез, тверджень та їх прийняття не силою авторитету, що їх висуває, а виключно на основі внутрішнього змісту свідомості та її аргументації. Діалектичний розум – це розум, який знаходиться у постійному пошуці. Розум, на думку Абеляра, не зменшує авторитету святого Писання. Між розумом людським і божественним Логосом є місце для критичного раціо. Елоїза писала, що без цього раціо Біблія – все рівно що дзеркало перед сліпим. Отже, ціль розуму – стати подібним божественному Логосу. Розум не поглинає віру – віра включає в себе розум.

Фундаментальні принципи етики. Трактат “Пізнай самого себе”, де Абеляр не приховує своїх сократичних симпатій. Себто, центром дій та намірів людини є її свідомість. Неможливо називати гріхом саму волю чи саме бажання, гріх народжується з узгодження свідомості з волею чи бажанням. Тобто, інстинктивний план людського життя має бути відділеним від свідомого та раціонального. Моральною є ініціатива суб єкта, його наміри та прожекти.

“Не гріх бажати жінку, але гріховно потакати інстинктам; сексуальне бажання не гріх, але гідна осудження згода, дана хтивості (вожделение)”.

Абеляр говорить про те, що наше тіло не є осередком зла і тому не треба презирливо ставитися до земного життя. Саме людина відповідальна за свою ініціативу й дію. Та це не суб єктивна етика, поскільки вона розглядається на фоні Божественного закону: якщо актуально моральність вчинку визначена зсередини, то правило й міра його адекватності – божественним джерелом.