Тема 4. Філософія Стародавнього світу.

1. Школа Сократа

2. Вчення Платона про суспільство та державу. Етика Платона.

3. Вчення Арістотеля про державу, та суспільство. Етика.

4. Елінізм та римська філософія

1. Школа Сократа.

Сократ представник середньої класики, який здійснив антропологічний поворот, наповнивши античність новим подихом – свідомістю одиничної людини. Його інтерес це свідомість. Проблема співвідношення життя одиничного з Благом (своєю сутністю). Відкрити себе – це зусилля, це зміна суспільства. Піднятися думкою до всезагального – це план за яким можна жити.

Це дало поштовх до виникнення європейського раціоналізму. Але не кожен може піднятися до загального – необхідно навчити свідомість мислити.

Істина – це моя думка про суще: - міркування про всезагальне; - шліфовка моєї свідомості, щоби вона оперувала поняттями, а не гадками(мнение).

Послідовники Сократа – сократики: мегарська школа, киренаїки, кініки.

Вони не змогли утримати напругу думки Сократа.

Мегарська шк. (Евклід) – визнають існування всезагального, але воно відірване від чуттєвого світу, себто пізнання неможливе, його зв язок зі світом розірваний.

Киренаїки – їх цікавить принцип життя. Аристіп – людина має жити для свого задоволення. Якщо моя свідомість може пізнавати, то вона божественна і їй можна довіряти. Задоволення – це розумне людське задоволенн.

Кініки – Антисфен (собача школа). Визнають загальне, яке є в людині, але воно затемнено одиничними уявленнями, від яких треба позбавитися, і тоді залишиться її самість. Але тоді може залишитися – безнравственность.

Сократ же не відкидав життя, а пропонував його змінити. Баланс логічного закону й чуттєвого життя.

Переміщення центру тяжіння філософських інтересів, про що говорилося у зв язку з софістами, було обумовлено саме інтенсивністю політичного життя Афін (конфлікт між Афінами та Спартою). Якщо софісти переносять спрямованість філософських інтересів зі сфери пізнання природи й оточуючого світу на людину, то Сократ іде ще далі. Він заперечує натурфілософію, як “лишню для людини”. В центр своїх філософських інтересів він ставить проблему суб єкта – людини.

Він був ідеологом афінської аристократії і тому, коли до влади прийшла демократична партія, його звинувачують у тому, що він “не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества і винен у тому, що розтліває молодь”. Він також звинувачується у тому, що критикує деякі суттєві сторони афінської демократії, а саме практику вибору держ. чиновників шляхом жеребування. Сократа засудили до страти і, навіть маючи можливість цього уникнути, він добровільно приймає цикуту.

Його погляди змогли реконструювати лише дякуючи роботам його учнів (діалоги Платона). Вислів Сократа: “знаю, що нічого не знаю” – говорить про необхідність більш глибокого пізнання самого себе. Своїм найважливішим покликанням він вважав “виховання людей”, сенс якого він вбачав у дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладенні будь-якої сфери знання. Тому він і не залишив жодних трактатів.

У бесідах та дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання суті доброчинності. Для нього знання суті доброчинності вже було передумовою моральності людини. Себто для нього мораль та знання мають зливатися. Але доброчинність, як і знання, є привілеями “непрацюючих”.

Головні доброчинності: стриманість, мужність, справедливість. Ці доброчинності людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Доброчинності, як і моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Сократ робить також першу спробу класифікації форм держави: монархія, тиранія, аристократія, плутократія, демократія. Правильна - аристократія.

Метод Сократа сформувався у бесідах і дискусіях, які давали можливість знайти протиріччя в твердженнях противника. Задаючи правильно підібрані питання Сократ знаходив слабкі місця в знаннях противника. Це і є його іронія. Та іронія не була самоціллю, а бажанням допомогти людям, щоби вони знайшли “себе самих”. Тому з іронією (сумнів) тісно пов язана маєвтика (повивальне мистецтво).

Головною метою методу Сократа було знайти моральну основу окремих випадків людської поведінки. досягненню цієї цілі служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки досягти того спільного, яке можна було б вважати загальною (моральною) основою людської поведінки взагалі. Процес закінчувався дефініцією.

Ціль дефініції – понятійна фіксація загального, отриманого за допомогою індукції. Дефініцію, за Сократом, треба піддати новій іронії, а якщо загальне мало протиріччя, сформувати через майєвтику й індукцію нову дефініцію. Дефініція служить понятійним упорядкуванням досягнутого знання, встановленням його видів і родів та їх взаємних відносин.