Тема 5. Середньовічна філософія. План

1. Характерні риси середньовічного способу філософування.

2. Патристика. Схоластика.

3. Філософія Августина і П.Абеляра.

4.Тома Аквінський про єдність віри і розуму. Номіналізм та реалізм.

1. Характерні риси середньовічного способу філософування.

Середньовічна філософія являє собою тривалий відрізок в історії європейської філософії, який безпосередньо пов язаний з християнською релігією. Саме цим і визначається зміст і спрямованість середньовічної філософії, яка відрізняється від античної та наступної філософії Ренесансу.

Усі спроби змінити тогочасні суспільні умови терпіли поразку, залишалося лише вірити й надіятися на диво, на допомогу “божого спасителя” та його надприродні сили. Цю віру принесла нова релігія – християнство, яка окрім усього звернулася ще й до усіх людей без їх національних відмінностей та суспільних прошарків, як рівних перед Богом. Християнство було визнано офіційною державною релігією Римської імперії на Халкидонському соборі у 451 році, а визнано за часів правління Костянтина Великого (306-337).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального суспільства, який не визнає особи. Перейнявши від античності культуру в цілому як і християнство, європейський феодалізм отримав релігію, зорієнтовану на самостійність особи, наділеної свободою волі. Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджувалася як духовна особа. Духовна особа – це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного Бога. Боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог є істинним буттям, він створив світ з нічого, тому природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність і стає символом божественної премудрості. Бог – єдиний, незмінний, неподільний, тоді як природа – множинна, подільна, рухома й існує завдяки Богу.

Себто, релігія задавала проблематику й загальну модель вирішення проблем, тим самим звужуючи межі філософування. До того ж середньовіччя ще не мало особи, яка би потребувала філософського світогляду. Тому розвиток у лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення. Він відбивав внутрішні складності та протиріччя соціального та духовного процесів того часу.

Особливості християнської філософії полягають у тому, що вступивши у дискусію з античною філософією, вона мала відповідати аргументами на аргументи. І , таким чином, шляхом “заперечення” в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Отже, у цей час ще не існувало світської філософії, носіями ж філософії були служителі церкви, які проповідували догматизм, авторитаризм та традиціоналізм.

2. Патристика. Схоластика.

Патристика – (лат. pater – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) ІІ – VIIст.

У період розпаду Римської імперії розум був безсилий що-небудь змінити. І тому система раціонального доведення відступає назад, надаючи перевагу релігії та містиці, щоби прийняти нові християнські цінності засновані на вірі.

У цей період формуються три основні тенденції:

1- повністю відкидається антична освіченість та філософія, надаючи місце божественному одкровенню (істинне виходить з нього). Це, наприклад, Тертуліан, філософ, юрист, теософ: “Вірую, бо це абсурдно”, що є одним із основних принципів патристики – примат віри над розумом. Себто, це теза про несумісність філософії та релігійної віри, яка виражає зміст і сенс його вчення, в якому істинність віри є абсолютно іншою, ніж істинність розуму, ніж істинність матеріального світу.

2 – антична філософія приймається позитивно як інструмент пізнання бога, напр., гностицизм, який предтечею зародження середньовічної християнської філософії. Особлива його риса – дуалістичне пояснення світу, боротьба світла і темряви, добра і зла, що має універсальне, космічне значення. Зло походить від матерії, добро – від бога. Інша суттєва риса – містика, несвідоме, екстатичне злиття з богом та іншими надприродними силами та явищами.

3 – посередині між цими крайностями знаходяться прибічники гармонійного співробітництва поміж “божественною” та “філософською” мудрістю у процесі визнання первинності божественного принципу (Августин, Псевдо-Діонісій).

Схоластика це період розвитку середньовічної філософії з XIIІ – XVст. Термін походить від лат, scholastikos – учений, шкільний. Це філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

У цей період філософія викладалася в монастирях і була шкільною мудрістю, звідси і назва – “схола”. Пізніше слово набуло негативного значення – відірваність мудрості від життя. У схоластичній філософії мова йде не про знаходження істини, яка вже дана в одкровенні, а про те, щоби викласти і довести цю істину за допомогою розуму, себто філософії. Звідси витікає три цілі: 1 – проникнення в істини віри розумом й наближення їх змісту до мислячого духу людини; 2 – за допомогою філософських методів надати систематичної форми релігійній та теологічній істині; 3 – застосовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин.

Схоластика, особливо її розвинута форма – томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум, оскільки знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православя, які розійшлися у ХІІ ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ ї домінує патристика. Цим зумовлено те, що наука сформувалась саме у Західній Європі.