4. Філософія елліністичного та римського періодів.

Це період кризи рабовласництва, ІІІ період давньогрецької філософії. Злам IV-ІІІ ст. до н.е. – це період, коли досягає кульмінації криза вільних грецьких полісів. Поразка у Ламійській війні стала кінцем вільного політичного життя у континентальній Греції. Поступово міста потрапляють під владу Македонії, а пізніше Риму – у 146р.до н.е. створено римську провінцію Ахея.

Занепад економічного та політичного життя відбивається у грецькій філософії. Зусилля, спрямовані на пізнання об’єктивного світу (Арістотель), активна участь у політичному житті, які були притаманні грецьким філософам, поступово заміщуються індивідуалізмом, етизуванням та моралізуванням, або ж скепсисом та агностицизмом. Якщо у Сократа це соціальна етика (бо людина існує всередині полісу), то еліни – це відхід від політики та громадянських справ, що стає передумовою доброчесного життя. А для стоїків основною є етична проблематика, проповідь незворушності, відстороненості від бід і радощів життя. Із часом цікавість до філософського мислення різко спадає, а на зміну приходить період містики, релігійно-філософського синкретизму, християнської філософії. Це замикання особи (одиничного) на себе, етико-релігійна проблематика (щастя – сенс життя).

1. Епікуреїзм – це старіння, втома культури.

Його засновник Епікур (342-271ст. до н.е.) – послідовник Демокріта, який доповний та розвинув його вчення.

Він визняє, як і Демокріт, існування пустоти- як простору для руху атомів. Але, на відміну від Демокріта, який виходить із принципу детермінізму (атоми рухаються лише прямолінійно), Епікур припускає і визнає існування певного відхилення від прямолінійного руху(паренклітичний рух).

Якщо для Демокріта – випадковість є необхідністю, що призводить до фаталізму, то Епікур визнає об’єктивне існування випадковості. Себто, атоми можуть рухатися, відхиляючись від заданої траєкторії. Цей фізичний атомізм він переносить на суспільство, що призводить до виділення проблеми взаємозв’ язку свободи та необхідності. Тому людині відкривається можливість вільного (не визначеного природною необхідністю) вибору.

Етика та теорія пізнання Епікура - сенсуаліст у теорії пізнання, так як вважав, що в основі будь-якого пізнання лежать відчуття, які виникають, коли відділяються відблиски від предметів, що існують об’єктивно, та проникають у наші органи чуттів. Природознавство для нього існує для того, щоби розвіяти страхи й марновірство, які мішають людині насолоджуватися життям. Себто, знання – це знання про те, що боги, якщо існують, то не втручаються в долі людей. Отже, головною передумовою будь-якого пізнання є існування об’єктивної реальності та її пізнаваність за допомогою відчуттів.

“Якщо ти відкидаєш усі відчуття до єдиного, тобі не буде на що посилатися, навіть, коли ти вважаєш, що деякі з них неістинні”.

В етиці Епікур виходить із індивідуалістичних позицій. Людина для нього це істота, яка відчуває й її відчуття складають головну суть критерію моралі.

Вище благо – насолода (гедонізм). Полягає воно в задоволені природних потреб людини та досягненні певної душевної рівноваги – спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонії).

“Для плоти пределы наслаждения бесконечны, и время для такого наслаждения нужно бесконечное. А мысль, постигнув пределы и конечную цель плоти и рассеяв страхи перед вечностью, этим самым уже приводит к совершенной жизни и в бесконечном времени не нуждается. При этом мысль ни наслаждений не чуждается, ни при исходе из жизни не ведет себя так, будто ей чего-то еще не хватило для счастья». (Діоген Лаертс.с439).

Принцип насолоди має вплив і на соціальні погляди Епікура. Він вважає, що суспільство є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, що не будуть заважати одне одному. Справедливість – це дотримання цього закону.. Епікур, певною мірою, випереджає теорію суспільної угоди .

Мудрій людині Епікур радить відійти від політичного та суспільного життя, замкнутися у приватному житті – це типовий прояв індивідуалізму епохи еллінізму як втеча від складних проблем сучасного їм життя.

2. Скептицизм. Кінець Ivст. до н.е. – Піррон. Це концепція відмови від можливості дійти до істини, яка стає програмою.

Основа конц. – утримання від судження (епохе), заперечення догматів усіх шкіл, будь-яких доказів та пізнання. Основою щастя тут є стан спокою чи атараксія.

3. Еклектизм – це один із проявів занепаду грецького філософського мислення. Це механічне поєднання окремих, часто досить неорганічно відірваних частин окремих філософських систем. Але це не просте поєднання, а визначений концептуальний підхід на основі глибокого знання окремих поглядів (ті знання, що є корисними). Більше скептицизм був поширений у Римі. Його представники: Цицерон та ін. – істинні енциклопедисти своєї епохи.