Тема 6. Епоха Відродження План

1. Особливості філософії епохи Відродження

2. Італійський Ренесанс (15ст.)

3. Реформація (16ст): гуманізм, натурфілософія, соціальні теорії, утопічний соціалізм

4. Емпіричне природознавство

1. Особливості епохи Відродження.

Термін “Гуманізм”. “Humanitas” для латинянина Цицерона означав те ж, що елліни висловлювали терміном “paideia”, тобто виховання і освіта людини. Вважалося, що в становленні духовної освіти головна роль належить словесності: поезії, риториці, історії й філософії. Дійсно, ці дисципліни вивчають людину з точки зору його загальних особливостей, не звертаючись до якихось прагматичних можливостей, і тому виявляються найбільш придатними не лише у тому, щоби дати людині спеціальні знання, але й сприяє його загальному розвитку, розвитку духовної природи людини.

У другій половині XV ст та протягом наступних двох віків зростала тенденція надавати вивченню гуманістичної літератури найбільшого значення і вважати класичну латинську та грецьку давнину єдиним прикладом і взірцем для всього, що торкається духовної та культурної діяльності. Вони стають істинними вчителями людства.

Отже, гуманізм – це загальна тенденція, що має прецеденти ще в середніх віках та все ж починається з Франческа Петрарки, котрий підняв на належну висоту значення слова, що є найважливішим для гуманіста: “Хорош Сократ, который увидев красивого подростка в молчании сказал: «Говори, чтобы я тебя видел». Через слово человеческое лицо становится прекрасным».

Колюччо Салютати утверджує перевагу активного життя над спогляданням: “Ты пребываешь в созерцании, чтобы я, напротив, мог обогащаться. Медитируй в свое удовольствие. Всякое ж мое деяние будет полезным и мне и семейству, и послужит на пользу родине, а возможно станет примером и человеческому обществу».

Еудженіо Гарен пише: “Гуманісти відкривають класику тому, що відділяють, не змішуючи, своє власне від латинського. Вони повертають Вергілія чи Аристотеля їх часу і їх світу, пояснюючи Аристотеля в межах проблем і знань Афін IV ст до н.е. Відкрити давній світ як такий – означає співвіднести себе з ним, і відділити, і встановити відносини з ним” . Себто, це вже певна історична свідомість.

Відродження це – орієнтація не на природно-космічне життя античності, не на релігійне життя середньовіччя – “спасіння”, а на світське життя, діяльність людини на благо цього світу. Філософія стає наукою, яка зобов язана допомогти людині знайти своє місце у житті це – антропоцентризм. Людина – центр всього світу.

2. Італійський Ренесанс. Це друга половина 15 ст.. Її представників Данте та Петрарку називають зорею Ренесансу.

Ренесанс – це звернення на внутрішню, земну “божественність” людини, відмові від зовнішньої “інституціональної” істини божої. Це життєва активність людини, ствердження віри людини у саму себе (для верхніх прошарків населення).

Ренесанс та Реформація: мають загальну антифеодальну спрямованість (головними є міські прошарки населення). Але, якщо Ренесанс висуває вимогу зміни суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація – залишається в межах середньовічного світу думок людини і саме в цих межах пропонує йому новий, спрощений шлях до Бога. Реформація мобілізує середні та нижчі верстви населення.

Якщо головною темою Середніх віків було прославлення царства Божого, яке володарювало над світом у вигляді законів, що були незрозумілими для людського відчуття, та зв’язувало ними індивідів. То Ренесанс – це протилежний напрямок, який прославляє людину, її велич, її славу. Це культ людської індивідуальності, її генія, її сили, її невимірної природної свободи.

Якщо існували колись віки, які вірили у людський розум, універсальний геній, людську могутність та магію, й які народили духовно сильних особистостей, випробувавши їх та обожнюючи людське начало у природі, державі та мистецтві, то це саме Ренесанс. Отже, в центрі уваги Ренесансу стоїть обдарована та сильна людина. Це ї є гуманізм епохи Ренесансу.