Тенденція постійно знаходити протиріччя в твердженнях, зіштовхувати їх і приходити таким чином до нового знання стає джерелом розвитку понятійної (суб єктивної) діалектики. Діалектика Сократа

Будучи сучасником та свідком руху софістів (публічність викладання, використання форми бесіди чи суперечки, деякий скепсис), Сократ (зрілий) відкидає питання, які займали тогочасну філософію: про першопричини, про число та природу, про виникнення та будову всесвіту. Це, на його думку, призвело до протиріч, в який заплуталися філософи, і які доводять, що вирішення цих протиріч недоступно пізнанню.

Філософія – це, за Сократом, учення про як треба жити, а не умоглядний розгляд природи. Сутність знання полягає у розгляді загального для цілого шерегу речей. Себто, знання – поняття про предмет, яке досягається через визначення поняття. Для цього Сократ використовує метод діалектики, який став великим досягненням Сократа. Цей метод використовує Платон, неоплатоніки. Викладає він свій метод лише усно – бесіди, суперечки. Відтворюють ці бесіди його учні – Ксенофонт («Воспоминания о Сократе», де він намагається довести, що С. мав позитивний вплив на молодь, був учителем доброчинності, всупереч звинуваченню) і Платон, у формі діалогів (питання-відповідь учня-відповідь Сократа).

Діалоги Платона – в них Сократ постійно діюча особа, як глашатай думок самого Платона. Він тут повчає, спростовує, пропонує взірці своєї діалектики.

За довгих 50-т років праці Платона – змінювався він і змін. Сократ. Істинний Сократ – це ранні діалоги Платона: “Лахес”, “Хармід”, “Лизіс”.

1. Формування методу.

а). визначення етичних категорій. Діалог “Лахес” – про мужність. М. – це окремий вид доброчинності, а тому йому має передувати загальне визначення доброчинності - інакше ми не зможемо комусь порадити як її придбати.

Лахес – “мужній той, хто не втікає від ворога”.

Нікій – це знання про небезпеку. Як певна мудрість

Сократ – має бути дещо спільне для усіх випадків: на війні, у хворобі, у державних справах. Це те, що охвачує усі окремі види мужності.

Сократ висуває в якості умови судження та мислення свободу думки від протиріччя. Закони логіки у той час ще не були сформульовані – а Сократ у діалогах Платона їх уже використовує. Така умова – це однозначне розуміння термінів та суджень, що єдине має доказову силу.

Отже, доброчинність – це мужність, володіння собою, справедливість і т.д. Та чи ми погоджуємося з цим, Лахес?

“Лахес” – не дає остаточного рішення, але чітко розділяється родове поняття на складові види, видові поняття.

б). діалектика Сократа. Диалог “Гиппий Больший” – тут більш досконало, аніж у “Лахесі” підкреслюється, що ціль діалектичного дослідження – визначення прекрасного як сутності досліджуваного, загальної для всіх її окремих випадків.

Гіппій: прекрасна дівчина

Сократ: не що прекрасне, а що таке прекрасне саме по собі, дякуючи якому усе інше стає прекрасним: камінь, дерево, людину, бога.

Тут формулюється думка про те, що визначення поняття – це визначення сутності предмету, що розглядається, а сама сутність розуміється як тотожність у багатоманітності, що змінюється.

Платон у діалозі “Бенкет” дає характеристику поняття “прекрасного”, яке є трансцендентним перебуванням “ідеї2 прекрасного поза предметним світом, у якому воно проявляється.

в) перша книга “Держави” Платона це пояснення поняття про “справедливість”.

Кефал: говорити правду і віддавати те, що взяв

Сократ – іноді це справедливо, іноді ні.

: справедливий є корисним для друзів і шкідливий для ворогів.

Але кого можна вважати друзями, а кого ворогами?

Сократ дав поштовх до розвитку вчення про загальне поняття. Сократ не пройшов шлях до вияснення діалектичної функції загального поняття тому, що він був зосереджений на області етики.

Сократ ставить питання так, що вони приводять відповіді супротивників до явного протиріччя. Тоді Сократ направляє думки противника так, щоби підвести його до того, що Платон називає “бачити єдине у множині чи множину в єдиному”.

Це подвійний шлях діалектичного процесу у Платона й Аристотеля. У цілому ж це позитивна діалектика з елементами негативної діалектики.

Остання проявляється у тому, що Сократ, після того як противник дає відповідь на поставлене питання, задає йому нові питання з таким розрахунком, щоби нові відповіді увійшли в логічне протиріччя з відповіддю на перше питання. Помітивши це, супротивник поправляє себе. Та Сократ піддає цю поправку новому випробуванню – «обличению» - і знову виникає протиріччя між минулим визначенням та новою відповіддю. Як результат – істинне визначення не досягається, але спростовується цілий шерег хибних думок.

Висновок: у бесіді досягається психологічний ефект:інтелектуальний страх та збентеження; діалектичний результат – щоби досягти істини, треба пройти через ворота пртиріччя.

Себто, протиріччя не є виразом істини, а лише необхідна умова наближення до неї через усунення помилки. Протиріччя – стимул для подальшого дослідження.

Предметом знання – має бути те, що доступне доцільній діяльності людини (її душа). Тоді головне завдання пізнання – самопізнання. Незнання – це погана дія, досконале знання – мудрість.

Ціль філософського вчення Сократа – допомогти людям, щоби вони знайшли “самих себе”. Тому з іронією тісно пов язана маєвтика, яка має допомогти слухачам отримати нове знання як основу істинної доброчинності.

Ціль методу Сократа – знайти моральну основу окремих випадків людської поведінки. Цьому допомагала специфічна індукція. Яка, виявляючи загальних рис різних випадків людської поведінки, мала досягти того загального, яке можна було би вважати загальною моральною основою людської поведінки взагалі.

Увесь процес закінчувався дефініцією – визначенням, яке понятійно фіксувало загальне, отримане за допомогою індукції. Цю дефініцію, за Сократом, необхідно піддати новій іронії, а якщо загальне знову буде мати певні протиріччя – сформувати , таким же шляхом, нову дефініцію.

Таке знання стає джерелом суб єктивної (понятійної) діалектики, тому воно й отримало подальший розвиток у послідовного ідеаліста античності Платона та представником ідеалістичної діалектичної філософії Нового часу Гегелем.

Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений ідеалістичним філософом античності Платоном і високо оцінений представником ідеалістичної діалектичної філософії Нового часу Гегелем.