8. Поняття, організаційна структура страхового ринку України

За С. С. Осадцем, страховий ринок — це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу [6, 76].

В. Д. Базилевич вважає, що страховий ринок – частина фінансового ринку, де об’єктом купівлі-продажу виступає страховий захист, формується попит і пропозиція на нього [2, 38].

За О. Д. Вовчаком, страховий ринок – економічний простір, в якому взаємодіють страхувальники, різні за формами організацій страхові компанії, страхові посередники, а також організації страхової інфраструктури [4, 62].

Існують різні критерії класифікації страхового ринку(структури):

І. Інституціональна (в Україні діють страхові компанії, створені за допомогою капіталів юридичних осіб, фізичних осіб, приватних осіб і державного сектора, державного капіталу).

ІІ. Галузева (ринок особистого страхування, ринок майнового страхування, ринок страхування відповідальності).

ІІІ. Територіальна (світовий, національний та місцевий страхові ринки).

На світовому ринку урівноважується попит і пропозиція на страхову послугу, створюються організації, які координують діяльність по певних видах страхування.

Національний страховий ринок задовольняє економічні потреби у страхуванні в межах однієї країни.

Місцевий страховий ринок, викликаний потребами конкретного регіону у страховому захисті.

Інфраструктура страхового ринку – це система посередників, які прямо чи побічно здійснюють на страховому ринку роботу, що спрямована на обслуговування продавців і покупців страхових послуг (тобто страховиків і страхувальників) [8, 401].

Якщо посередники виконують роботи першого напрямку, їх називають страховими посередниками. До складу страхових посередників належать прямі страхові посередники (страхові агенти і страхові брокери), які прямо беруть участь у продажі страхового продукту, і непрямі (побічні) страхові посередники (актуарії, аджастери, диспашери, сюрвейєри, аварійні комісари, ін.), що беруть участь в організації страхової послуги та її виконанні, але не в її продажу. Посередники, що виконують роботи другого напрямку, називаються нестраховими посередниками. До них належать посередники, що надають консультаційні, інформаційні, рекламні, кредитно-банківські, фінансові, валютні, аудиторські, нотаріальні, юридичні, біржові й інші послуги, без яких неможливо функціонування вільного страхового ринку [13, 352].

До елементів інфраструктури страхового ринку належать:

1) правове і нормативне забезпечення;

2) інформаційна мережа;

3) система підготовки кадрів;

4) страхова експертиза;

5) наукове обслуговування;

6) аудиторська мережа [6, 84].

Учасники страхового ринку:

1) регулюючий орган по нагляду за страховою діяльністю – Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (здійснює нагляд за страховою діяльністю щодо дотримання законодавства, нормативу статутного фонду, видає ліцензії на здійснення страхової діяльності);

2) об’єднання страховиків(Ліга страхових організацій України, Моторне (транспортне) страхове бюро, авіаційне та морське страхове бюро, асоціація професійних страхових посередників України, Укрмедстрахбюро, пули (створюються з метою забезпечення фінансової стійкості страхових операцій на основі солідарної відповідальності учасників));

3) страховики (фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України “Про господарські товариства” з урахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про страхування”, а також у встановленому порядку одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності);

4) страхувальники (юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування а бо є страхувальниками відповідно до законодавства України);

5) страхові посередники:

Агент страховий – фізична чи юридична особа, яка діє від імені і за дорученням страховика і виконує частину його страхової діяльності (укладання договору страхування, одержання страхової премії, проведення робіт, які пов’язані із виплатою страхових відшкодувань) як представник страховика [1].

Діяльність агентів в Україні регламентується низкою вимог, що подані нижче. Якщо агент – юридична особа, він повинен бути суб’єктом підприємницької діяльності й укласти зі страховиком агентську угоду (договір доручення) на надання послуг (робіт), які пов’язані з укладанням і виконанням договорів страхування:

- підготування договорів;

- укладання договорів;

- обслуговування договорів;

- оформлення документів для виплати страхових сум і відшкодувань;

- виплату страхових сум і відшкодувань.

Страховий агент зобов’язаний: перераховувати страховику отримані від страхувальника премії протягом двох робочих днів після отримання; оформляти договір страхування за один робочий день із моменту одержання страхової премії; кожної декади подавати страховику дані про укладені договори страхування і суми отриманих премій.

Якщо агент без поважних причин порушує будь-яку з двох перших умов, страховик зобов’язаний перервати дію агентської угоди на три і більше місяців. У противному разі дії страховика кваліфікуються як порушення страхового законодавства.

Брокер страховий – фізична чи юридична особа, що зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності і діє на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника (або страховика, який виступає у якості перестрахувальника) [1].

Брокерська діяльність – це фахова діяльність брокера на користь страхувальника (перестрахувальника), а саме:

- визначення потреби страхувальника у страхових послугах;

- допомога у розробці договору страхування;

- пошук страховиків, що відповідають вимогам страхувальника;

- ведення переговорів і укладання договорів страхування за дорученням страхувальника;

- проведення розрахунків за договорами страхування;

- підготовка документів для врегулювання збитків після настання страхового випадку.

Страховий брокер зобов’язаний: укладати договір страхування на найбільш вигідних для страхувальника умовах, визначених брокерською угодою, і зі страховиком, що має стале фінансове положення; володіти всією необхідною для укладання договору страхування інформацією про страховика і надавати її страхувальнику.

6) професійні оцінювачі ризиків:

Андеррайтер - висококваліфікований фахівець в області страхового бізнесу, що має владні повноваження від керівництва страховика приймати на страхування запропоновані ризики, визначати тарифні ставки й конкретні умови договору страхування цих ризиків, виходячи з норм страхового права й економічної доцільності. Андерайтер може виконувати функції сюрвейера. Можливе обмеження сфери діяльності андерайтера виключно перестрахуванням; член страхової корпорації Ллойд, що самостійно або в межах окремого синдікату підписує страхові поліси Ллойда; будь-яка фізична або юридична особа, що займається продажем страхових полісів потенційним клієнтам або здійснює професійний консалтінг у сфері страхування для зацікавленої сторони.

Сюрвейєр – експерт, що оглядає транспортний засіб і вантажі та робить висновок щодо його стану, ушкодженнях при аварії, експлуатаційних характеристиках і т.д. Залучається до роботи власником засобу, фрахтувальником, вантажовласником, страховиком, класифікаційним товариством [6, 142].

7) професійні оцінювачі збитків:

Аджастер - фізична або юридична особа, що представляє інтереси страховика при вирішенні питань по врегулюванню заявлених претензій страхувальника у зв'язку із страховим випадком. Аджастер здійснює оцінку ризику після страхового випадку (реалізації ризику) і прагне дійти згоди зі страхувальником про суму страхового відшкодування, що підлягає виплаті, виходячи із зобов'язань страховика, узятих по укладеному їм договору страхування. Аджастер аналізує факти й ризикові обставини страхового випадку.

Диспашер - фахівець з морського права, що виконує розрахунки по розподілу витрат по загальній аварії між судном, вантажем і фрахтом, тобто диспашу.

8) аварійний комісар - особа, що визначає причини страхового випадку і встановлює причину, характер, розміри збитків страхувальника. Він здійснює свою діяльність на основі договору зі страховиком. Аварійний комісар повинен мати спеціальну кваліфікацію, що визначена органом нагляду за страховою діяльністю.

Страхова компанія – юридична особа, що складає і забезпечує функціонування страхового фонду, здійснює укладання договорів страхування та їхнє обслуговування. Страховій компанії притаманні організаційна єдність і економіко-правова відособленість [4, 118].

Страхові компанії класифікуються такий чином:

1. За формою власності – на приватні і публічно-правові, акціонерні (корпоративні), товариства взаємного страхування та державні.

2. За характером виконуваних операцій – на спеціалізовані (особисте або майнове страхування), універсальні і перестраховувальні. У деяких закордонних країнах діяльність універсальних страхових компаній заборонена. На практиці спостерігається тенденція до ліквідації вузької спеціалізації у страховій діяльності.

3. За територією роботи – на місцеві, регіональні, національні і міжнародні (транснаціональні).

4. За розміром статутного капіталу й обсягом надходження страхових платежів, за іншими організаційно-економічними показниками – на значні, середні і дрібні [6, с. 178].

Основні організаційні форми страхових компаній:

Страхове товариство – основна форма організації страховика (страхового фонду) на основі централізації коштів за допомогою об’єднання часток капіталу або емісії та продажу акцій. Страхове товариство – юридична особа, що має свій статут, де визначені цілі і задачі товариства, види діяльності, розмір статутного фонду, порядок керування ним.

Товариство взаємного страхування (ТВС) – особлива форма організації страхового фонду на основі централізації коштів за допомогою пайової участі його учасників. Учасник ТВС одночасно виступає як страховик і страхувальник. Створення товариств взаємного страхування притаманне об’єднанням фізичних осіб, а також об’єднанням дрібних і середніх власників (домовласників, власників готелів і т.д.).

Державна страхова компанія (ДСК) – публічно-правова форма організації страхового фонду самою державою. Організація державних страхових компаній здійснюється через їхнє заснування державою чи націоналізацію акціонерних страхових компаній і обернення їхнього майна у державну власність. Створення державних страхових компаній є формою втручання держави у діяльність страхового ринку. Ця форма організації страховика передбачена законодавством України і практично реалізована у виді кількох державних страхових компаній, що заповнюють конкретні сегменти страхового ринку (медичне страхування іноземних громадян, що в’їжджають в Україну, обов’язкове страхування від нещасних випадків на залізничному транспорті й ін.).

Урядові страхові організації (УСО) – некомерційні компанії, діяльність яких грунтується на субсидуванні. Вони спеціалізуються на страхуванні від безробіття, страхуванні компенсацій робітникам і службовцям, а також на страхуванні непрофесійної працездатності. Здебільшого УСО звільнені від сплати державних, федеральних і місцевих податків. В Україні цієї категорії страховиків немає.

Приватна страхова компанія належить декільком власникам – приватним особам. В Україні така форма існує у вигляді акціонерних страхових компаній закритого типу, повних, коммандитних чи товариств із додатковою відповідальністю, причому кількість засновників (акціонерів) такої компанії повинна бути не менше трьох осіб.

Кептивні страхові організації – акціонерна страхова компанія, що обслуговує цілком або переважно корпоративні страхові інтереси їх засновників, а також суб’єктів, що самостійно господарюють, і які належать до структури багатопрофільних концернів або значних фінансово-промислових груп [2, 476].

В Україні кептивні страхові компанії подані у достатній кількості, що пояснюється принадністю роботи на ізольованому сегменті ринку страхувальників, можливістю використовувати фінансові ресурси замкнутої фінансово-економічної системи і запобігати конкурентній боротьбі з іншими страховиками [17, 98].

Організаційні структури страхових компаній.

Структурою компанії - зв'язки, що іс­нують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галу­зевими та функціональними управліннями (департаментами), відділа­ми, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіо­нальної мережі компанії.

Організаційна структура відображується в таких формах, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньоорганізаційні процедури.

Структура управління компанією може будуватись за такими принципами:

1. Принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищестоящі керівники наділяються правом давати розпорядження нижчестоящим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності, що забезпечує від­повідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії.

2. Принцип функціонального підпорядкування. Право давати розпо­рядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії.

Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не по­ширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

3. Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це здебільшого «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найваж­ливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають учених, консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консуль­танти не користуються правом давати розпорядження працівникам компанії [6, 92].

Філія страховика - це відокремлений підрозділ, що не є юриди­чною особою. Він може мати власну назву, яку дозволяється викорис­товувати згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик отримав лі­цензії Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю і право на здійснення яких було надано філії загальними зборами учасників стра­ховика. Таке право може бути надане повністю або з обмеженнями.

Зі світової практики відомі три системи організації роботи страхо­вих компаній з філіями:

1. Централізована система. Вона передбачає прийняття всіх рішень, що стосуються андеррайтингу та відшкодування збитків центральним офісом (головною конторою).

2. Децентралізована система. За цієї системи більшість рішень, що стосуються укладення договорів і відшкодування збитків, при­ймаються у філії.

3. Регіональна система. За такої системи серед філій виокремлюють­ся головні для даного регіону. У них зосереджується група фахівців з андеррайтингу, оцінювання та відшкодування збитків. Вони обслуго­вують потреби кількох філій, що працюють у даному регіоні. Це ком­промісний варіант, де враховуються переваги і недоліки централізова­ної і децентралізованої систем [9, 75].