Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
КПУ.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
11.11.2018
Размер:
583.68 Кб
Скачать

Конституційний статус особи в україні Конституційні засади правового статусу людини і громадянина в Україні. Громадянство України

Ключова термінологія теми: конституційно-правовий статус громадянина, громадянство України, конституційні права і свободи, основні обов’язки, гарантії забезпечення конституційного статусу, принципи правового статусу громадянина, види правового статусу особи, громадянин України, принципи громадянства, філіація, натуралізація, оптація, трансферт, право ґрунту, право крові.

Структура прав людини являє собою комплексне оформлення існуючої багатоманітності прав людини.

Права людини мають складну структуру: існують певні відмінності між поняттями права людини” і права громадянина”, права” і свободи” людини, основні (фундаментальні) та інші права людини”, права індивіда” та колективні права”.

Класифікаційні моделі прав людини: 1. За сферами життєдіяльності: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні права. 2. За критерієм наявності громадянства: права громадянина; права іноземців; права біженців. 3. За часом виникнення: перше, друге та третє покоління прав людини. 4. За походженням: природні та набуті. 5. За політичним статусом: права людини; права громадянина. 6. За суб’єктами носіями: індивідуальні та колективні.

Основні та похідні права. Під основними правами людини необхідно розуміти права, що закріплені в Конституції держави та міжнародно-правових документах з прав людини, зокрема у Міжнародному Білі про права людини, а також в Європейській Конвенції із захисту прав людини та основних свобод 1950 року, Європейській соціальній Хартії 1961 року. Виділення категорії основних прав не означає належність інших до „другорядних”, менш значущих, що потребують менших зусиль держави з їх забезпечення. Основні права та свободи складають стрижень правового статусу, у них містяться можливості виникнення багатьох інших прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.

Особисті (громадянські) права людини – покликані забезпечувати свободу та автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. Політичні права – це можливості людини та громадянина брати участь у громадському й державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб, об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян. Економічні права – це такі можливості людини, що характеризують її участь у виробництві матеріальних і духовних благ. Соціальні права – це можливість людини щодо забезпечення належних соціальних умов життя. Екологічні права – це здатність людини мати безпечне екологічне середовище. Культурні права – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

Покоління прав людини. Першим поколінням прав людини (поч. XVIII ст.) визнаються ті традиційні ліберальні цінності, які було сформульовано в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизовано та розширено у практиці та законодавстві демократичних держав. Мова йде про особисті (громадянські) та політичні права. Ці права виражали так звану „негативну” свободу: вони зобов’язували державу утримуватися від втручання у сферу особистої свободи та створювати умови участі громадян у політичному житті. Друге покоління прав людини (початок XX ст.) сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного рівня, підвищення культурного статусу (так звані “позитивні права”, для реалізації яких необхідна організаційна, плануюча та інші форми діяльності держави з забезпечення вказаних прав. У кінці XIX – на початку XX ст. новий лібералізм, оцінивши несприятливу ситуацію, пов’язану з різкою поляризацією буржуазного суспільства, висунув ідею соціального реформування суспільства, яке покликано було пом’якшити протистояння багатих та бідних. Нормативне закріплення соціальних, економічних та культурних прав – у загальній декларації прав людини й особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права було величезним кроком вперед у розвитку прав людини. Права першого покоління за своєю природою відрізняються від прав другого покоління. Це пов’язано з позицією стосовно чи відносно держави. Права першого покоління кваліфікувалися як негативні, тобто право на свободу від будь-якого втручання, в тому числі й державного у здійсненні громадянських та політичних прав. Мова йшла про захист індивідуальної свободи. Для здійснення прав другого покоління не достатньо утримуватися від втручання в подану сферу. Завдання полягає у створенні соціальних програм, веденні всебічної організаційної та господарської діяльності, яка б дозволила гарантувати проголошені права.

У період після другої світової війни (50-ті роки XX ст.) стало формуватися третє покоління прав людини – права і свободи націй, народів, держав. Основні права народу (нації) – це певні можливості кожної нації (народу), які необхідні для нормального її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути рівними для всіх народів і націй. Особливістю цих прав є те, що вони є колективними та можуть здійснюватися спільнотою, асоціацією. До третього покоління прав людини відносять так звані „права солідарності” – право на розвиток, на мир, на здорове навколишнє середовище, на загальний спадок людства, право на комунікацію. Права третього покоління – це колективні права, а не „нові” права індивіда. Окрема людина бере участь у їх здійсненні, проте це пов’язано не з її особистим статусом, а з її становищем як члена спільноти.

Права індивіда та колективні права. Право індивіда – природне право, що належить йому від народження, одна з головних цінностей людського буття, і така вона повинна виступати мірилом усіх процесів, що відбуваються у суспільстві, адже порушення природних прав людини деформує нормальний розвиток суспільства, дегуманізує його. Колективні права (права народу, нації, право спільноти, асоціації) не є природними, оскільки формулюються по мірі становлення інтересів тієї чи іншої спільноти або колективу. Їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони визначаються цілями та інтересами колективного утворення.

Права людини та права громадянина. Права людини – права, пов’язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) у цьому розумінні виступає переважно як фізична особа. До цього виду прав належать: право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла, право на невтручання в особисте і сімейне життя тощо. Права громадянина пов’язані зі сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Прикладом прав громадянина є: право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами тощо.

Природні та набуті права. Природні права людини – права, що пов’язані з самим її існуванням та розвитком. Набуті права – права, що характеризують в основному соціально-політичний статус людини й громадянина (право на підприємницьку діяльність, виборче право тощо).

Правовий статус людини – важлива політико-правова категорія правології, що діалектично взаємопов’язана з соціальною стратифікацією суспільства, станом демократії, рівнем правопорядку й законності. Види правового статусу особи: загальний, галузевий, індивідуальний. Елементи юридичної конструкції правового статусу. Принципи правового статусу особи: гуманізм, пріоритет особистості у взаємовідносинах з суспільством, державою, невідчужуваний характер основних прав людини.

Поняття та зміст правового статусу людини та громадянина як характеристики певного становища індивіда в суспільстві й державі. Правовий статус має види: загальний або конституційний; спеціальний або родовий; індивідуальний.

Основними елементами структури правового статусу є: статусні правові норми та правові відносини; суб’єктивні права, свободи та юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи та юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність. Законні інтереси особи – дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами.

Принципи правового статусу особи – основні ідеї, що характеризують положення людини та громадянина в сучасному суспільстві. До них належать: рівноправність громадян; невичерпність і неможливість скасування прав і свобод; вільний і всебічний розвиток особистості; єдність прав і обов’язків; неможливість позбавлення громадянства і права змінити громадянство; неможливість вигнання громадян за межі України і видачі іншій державі; найвища соціальна цінність прав людини і громадянина; користування іноземцями і особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами; додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов'язків, передбачених законом; надання іноземцям права притулку.

Важливим елементом правового статусу людини і громадянина є правосуб’єктність. Правосуб’єктність – це здатність людини бути носієм прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої дії. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність. Правоздатність – це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Дієздатність – це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Її поділяють на угодоздатність і деліктоздатність. Угодоздатність – це здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати й укладати цивільно-правові угоди. Деліктоздатність – це здатність суб'єктів правовідносин нести юридичну відповідальність за скоєне правопорушення.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі Закону України "Про громадянство України", який визначає порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами - "права крові" і "права ґрунту".

Особливості такого способу набуття громадянства, виявляються у розв’язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. Іншими словами, дитина стає громадянином держави за узгодженням між батьками.

За "правом ґрунту" визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі.

Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства, за волевиявленням особи. Водночас натуралізація - це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні; громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання про припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади, хоча є обмеження для окремих категорій осіб. Втрата громадянства передбачає автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі.

Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства денатуралізація, яка пов’язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону.

Студентам слід звернути увагу на те, що з інститутом громадянства пов’язані інститути політичного притулку та екстрадиції (видачі), які закріплені в Законах України "Про правовий статус іноземців" та "Про біженців".

Одним з центральних в теорії і практиці конституційного будівництва є питання про способи закріплення в Конституції прав і. свобод громадян. Саме Конституція закріплює загальні положення, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, причому в основі такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід'ємними і становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи і не є вичерпними. Конституція закріплює принципи рівності конституційних прав і свобод громадян України незалежно від походження, соціального і майнового стану, посади, статі, раси, національності та інших обставин. Ніхто не повинен користуватись перевагами і пільгами, не встановленими законом, причому здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших осіб.

Студентам необхідно вміти класифікувати права і свободи людини та громадянина, при цьому слід мати на увазі, що вони поділяються на особисті права і свободи, економічні, соціальні, політичні, культурні та екологічні права і свободи.

Факторами, які забезпечують реальне здійснення прав і свобод громадян є гарантії прав і свобод громадян України, які поділяються на матеріальні, політичні, ідеологічні, організаційні та правові. Забезпечення і всебічна охорона прав і свобод громадян, їх законних інтересів є обов'язком всіх державних органів і посадових осіб. Студентам слід розкрити ту важливу роль в захисті прав і свобод громадян, яка належить таким правоохоронним органам, як суд, прокуратура, міліція.

Зокрема, необхідно звернути увагу на нові можливості забезпечення дотримання законності в сфері правозастосовної діяльності органів державного управління, в зв’язку з діяльністю Конституційного Суду України і запровадженням посади Уповноваженого з прав людини при Верховній Раді України.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.