Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
курсовая (2).doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
161.28 Кб
Скачать

26

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Михайло Старицький – видатний український драматург

  1. Трактування творчості Михайла Старицького з різних критичних поглядів

  2. Драматичний доробок письменника

РОЗДІЛ 2. «Маруся Богуславка» як оригінальна пам’ятка усної

народної творчості

  1. Передумови написання драми і погляди автора

  2. Історичне минуле народу – джерело драми М. Старицького «Маруся Богуславка»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

В українській літературі драма з’являється на початку XIX століття («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирили Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

3’явившись у середині позаминулого століття, історична драма утвердилася в українській літературі як один із провідних різновидів епосу, як актуальний проблемно-тематичний комплекс. Будучи явищем історичним, цей роман має свій початок, але не має кінця. Ніякі суспільно-економічні зміни не можуть спричинити втрату його актуальності в ближчому чи далекому майбутньому. Бо доки живий народ, доти живе пам’ять століть.

У пам’яті кожного народу зберігаються імена найвизначніших історичних постатей, котрі відіграли важливу роль в утвердженні національного самоусвідомлення. У свідомості українців глибоко вкорінилися образи Володимира Великого, Ігоря, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Дмитра Вишневецького (Байди), Івана Підкови, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Сулими, Дмитра Гуні, Петра Сагайдачного, Самійла Кіціки, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Семена Палія, Івана Мазепи, Максима Залізняка, Івана Гонти, Петра Калнишевського, Михаїгла Грушевського, Симона Петлюри, Степана Бандери та багатьох інших, які стали світочами складної й трагічної долі українського народу і закарбувалися в народній пам’яті як національні героі, закумулювавши найхарактерніші риси української вдачі.

Осмислення видатних історичних постатей і всього того, що оточувало їх, - «це перехрещення різних часових планів, виявлення точок дотику між минулим і сучасним, утвердження неперехідної цінності соціальних, філософських, етичних, естетичних уроків, здобутих попередніми поколіннями, і усвідомлення історичної ваги нашої сучасності як ланки зв’язку минулого з майбутнім», - підкреслював Микола Ільницький [1; 279].

Українську історичну драму започаткував Феофан Прокопович трагедокомедіею «Владимир всіх словеноросійских стран князь і повелитель, от невірія тьми во великий світ евангельський Духом Святим приведен в літо от рождества Христова 988, нині же в преславной Академії Могило-Мазеповіанськой Кіевськой, привітствующой ясневельможного єго царського пресвітлого величества войська запорозького обоїх стран Дніпра, гетьмана і славного чину святого Андрея-апостола, кавалера Іоанна Мазепи, превеликого свого ктитора, на позор російському роду от благородних російських синов, добрі зде воспитуемих, дійствіем, еже от поетов нарицается трагедокомедія, літа Господня 1705, іюля 3 дня показаний» (1705)[3;354].

У 1728 році з’явилася ще одна трагедокомедія «Милость Божія, Україну от неудобносимих обид лядськик чрез Богдана Зіновія Хмельницького, преславкого войськ запорозьких гетьмана, свободившая, і дарованними ему над ляхами побідами воавеличившая, на незабвенную толиких его щедрот палять репрезентованная в школах кіевських 1728 літа» невідомого автора.

Після великого успіху цих драматичних творів, які возвеличували постаті князя Володимира і гетьмана Богдана Хмельницького, укази, акти і заборони московського царизму на українське слово, українську літературу й театр надовго загальмували не тільки розвиток історичної драми, а й драматургії взагалі. І тільки в кінці ХІХ і на початку ХХ століття з’явилися історичні п’еси «Федько Острожський» (1882), «Гальшка Эстрожська» (1887), Омеляна Огоновського, «Павло Полуботок, наказний гетьман України»(1892) Осипа Барвінського, «Олег Святославович Овруцький»(1877), «Ярополк Святославович, великий князь київський»(1877) Корнила Устияновича, «Байда, князь Вишневецький»(1885),»Наказний гетьман Северин Наливайко», «Гетьман Петро Сагайдачний»(1900) Пантелеймона Куліша, «Сава Чалий»(1838), «Переяславська ніч»(1841) Миколи Костомарова.

Надзвичайно скрутна ситуація з українською історичною драмою була у ХХ столітті, коли про героїчне минуле України майже не говорили, історичні факти перекручували, а національних героїв паплюжили та дискредитували. Внаслідок цього поле для розвитку української історичної драми звужувалося, а її жанрова природа деформувалася. Тому українських історичних драм, які були написані у ХХ столітті, зовсім обмаль. Це – «Ярослав Осмомисл» (1917) Михайла Грушевського, «Роман Великий»(1918) Василя Пачовського, «Гетьман Дорошенко»(1910), «Іван Мазепа»(1929) Людмили Старицької-Черняхівської, «Про що тирса шелестіла»(1916), «Коли народ мовчить»(1927), «Северин Наливайко»(1928), «Вельможна пані Кочубеїха»(1936) Спиридона Черкасенка, «Богдан Хмельницький»(1938) Олександра Корнійчука, «Ярослав Мудрий»(1944) Івана Кочерги та деякі інші.

Українська історична драма розвивалася епізодично, і вона п’єси з’являлися тоді, коли виникала нагальна потреба воскресити з історичної пам’яті українського народу національних геніїв, героїчний подвиг і подвижницькі дії яких могли спонукати до активних дій на шляху суспільного поступу. Це були епохальні, знаменні твори для українського народу. У зв’язку з цим неможливо вибудувати еволюційний ряд розвитку української історичної драми[3;276].

Треба зауважити, що далеко не всі історичні драми досягли належного художнього рівня. Особливу трудність відчували митці при творенні образів-характерів видатних історичних постатей. Для того, щоб втілити у творі образ національного героя, який вже вкорінився у свідомості людей, потрібен неабиякий талант художника. У зв’язку з цим автор не вважав за необхідне подавати характеристику всіх історичних драм, а зосередив свою увагу на оригінальних, самодостатніх, найдосконаліших з естетичного боку українських історичних драмах, у яких художньо переконливо відтворені важливі віхи історичного розвитку українського народу.

Історична драма, як жанровий різновид має свою специфіку: прив’язаність до конкретного часу, зображення історичної постаті, зосередження уваги на історичних фактах і возвеличення національно-патріотичних поривань українського народу.

Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними зрухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. На XIX-XX ст. припадає інтенсивне розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, - Росії та Австро-Угорщини. Особливу роль у ньому відіграла демократична революція 1905-1907 років, що сприяла активному підвищенню національної самосвідомості українців. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, «...а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу». [2;130]

Велику роль в українській драматургії зіграв М.П.Старицький. «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», - писав М. Старицький І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши україн¬ську професійну трупу в 1883 році, М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закладав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтичного письма.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п’єси на історичні теми: «Богдан Хмельниць¬кий» (1897, перша редакція -1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898),»Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами — «Осада Дубна», «Гаркуша».

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п’єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Актуальність роботи: Актуальність нашого дослідження зумовлена затребуваністю творчості М. Старицького у вітчизняному літературознавстві. Розробка даної теми дозволяє розкрити багатий морально-етичний потенціал творчості драматурга.

Мета курсової роботи: виявити художнє новаторство творчості М.Старицького.

Виходячи з поставленої мети,можна виділити наступні завдання:

1.Розглянути творчість автора узагальнивши суттєвий досвід вітчизняних літературознавців.

2. Проаналізувати своєрідність поетики М.Старицького і виявити художнє новаторство драматурга в драмі «Маруся Богуславка».

3. Дослідити вплив національних вірувань та традицій на творчість письменника.

Об’єкт дослідження: об’єктом дослідження стала історична драма М. Старицького «Маруся Богуславка».

Предмет дослідження: новаторство в історичній драмі «Маруся Богуславка».

Методи дослідження: Основними методами дослідження є історико-генетичний, історико-функціональний і лексико-семантичний, що дозволяють розглянути літературний твір в його багатоаспектних зв'язках з епохою, в обумовленості конкретно-історичною ситуацією, в зіставленні з іншими явищами літературного і мовного процесу.

Методологічною основою роботи є дослідження вітчизняних учених у галузі історії літератури Володимира Коломійця [Художня трансформація фольклорних образів у творчості Михайла Старицького], Капура О. М. [Фольклоризм драматургії Пантелеймона Куліша та Михайла Старицького], Тетяни Джурбій[Інсценізації та переробки М.П. Старицького: еволюція змісту].

Практичне значення: полягає в можливості використання концепції та матеріалів курсової роботи в читанні загального курсу історії літератури в школі.

РОЗДІЛ I. Михайло Старицький – видатний український драматург

1.1Трактування творчості Михайла Старицького з різних критичних поглядів

Творчість М. Старицького – значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні у нашому письменстві реалізму. М. Рильський

Проза М. П. Старицького на сьогодні відома далеко не в повному обсязі. У часи застою історичні твори, які порушували "заборонені питання" були вилучені із вжитку української літератури і культури. І тому на даний час нагально постала проблема комплексного художнього осмислення історичної прози відомого метра української літератури ХІХ століття М. Старицького. Його історична романістика відзначається правдивістю зображення історичних подій, багатством і різноплановістю образів, постановкою актуальних питань. Старицький прекрасний майстер у змалюванні образів, він вдало відображає колорит даної епохи. У нього природа психологізована і воєдино зливається з психологією людини, вона переживає з героями, передає їх настрій, передчуває людські нещастя. Письменник майстер у змалюванні битви, при передачі колективних настроїв народу, при зображенні масових сцен. Важливе місце у його прозі займає розкриття психологічних переживань героїв. Отже, одним з найбільш цікавих і малодосліджених на сьогодні письменників української літератури, а зокрема його прози, є Михайло Старицький [13;7].

Прозова спадщина М. П. Старицького – видатного українського поета, драматурга, перекладача, видавця, театрального і громадського діяча на сьогодні відома далеко не в повному обсязі й досліджена найменше. Причина цього полягає у дразливому для застійних часів витлумаченні деяких історичних осіб, історичної долі України в цілому.

"Батьком украïнського театру" назвав Михайла Петровича Старицького Iван Франко, вiдзначивши його видатну роль у становленнi й розвитку вiтчизняноï драматургiï.

В iсторiю лiтератури вiн увiйшов як поет, прозаïк, видавець, перекладач творiв росiйських та захiдноєвропейських класикiв, але найяскравiше його талант проявився в украïнському театрi, де М.Старицький виступав i драматургом, i автором, i режисером, i органiзатором театральних труп.

Михайло Старицький, - казав Іван Франко, - належить до тієї когорти письменників, чия доля стала невід'ємною часткою долі народу, а твори - голосом його совісті й думки. Без глибокого осмислення їхньої творчості неможливо уявити визначальні етапи літературного процесу і усвідомити закономірності розвитку дійсності. У цьому плані особливою сторінкою творчої спадщини Старицького є його історична драматургія, в якій він високо підніс ідею самовідданого служіння Вітчизні, благородного подвигу в ім'я народу. Драми цієї тематики розкривають глибокий трагізм історії України, героїзм наших хоробрих предків, які в багаторічній жорстокій боротьбі за своє соціальне й національне визволення звершували безприкладні подвиги, йшли на самопожертву[11;5]

Про його заслуги перед українською літературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди 30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів... тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення».

Творчість М. Старицького викликала злобне роздратування і глузування чорносотенців, а також українських буржуазних націоналістів.

I. Франко першим, особливо в галузі поезії, з властивою йому науковою проникливістю визначив достойне місце і значення М. Старицького в історії української літератури і театрального мистецтва. Після І. Франка до наукового розуміння творчої спадщини письменника мало додано нового: навпаки, чимало було наплутано буржуазними націоналістами, які фальсифікували і після, смерті автора його твори[11;5].

До революції творчість М. Старицького була невідомою широким масам трудящих. Тільки після Великого Жовтня твори класика української літератури вивчаються в школах. За сорок років Радянської влади їх неодноразово видавали як в республіканських, так і в союзних видавництвах, кращі п'єси М. Старицького не сходять зі сцени професійного та народного театрів. Найближчим часом у Держлітвидаві України вийде багатотомне видання творів письменника.

В 1940 році широко було відзначено сторіччя з дня народження письменника. В пресі з'явилося ряд статей і спогадів, в яких по-новому висвітлено творчість М. Старицького. Але найбільш ґрунтовною з наукових праць про творчість видатного українського письменника є поки що розділ у книзі «Історія української літератури» (том І, Вид-во АН УРСР, К-, 1954, стор. 409—424).

«Українська драматургія, ‒ слушно зауважує Л. Мороз, ‒ що зазнала істотного впливу фольклору, зокрема у його тематичному шарові, який пов’язаний з думами й піснями, продовжує їх епічну традицію і таким своєрідним шляхом включається до загальної тенденції епізації драми в кінці XIX ст.»

Враховуючи наявну потребу широкого і всебічного дослідження творчості М. Старицького, автор сподівається на прихильність і допомогу читачів у подальшому поширенні й поглибленні цього критико - біографічного нарису про життя і діяльність видатного письменника-драматурга.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.