33

План Зміст

Введення Вступ

Розділ I. Історична драма в літературі якій?, якого періоду?

Розділ II. Михайло Старицький – видатний український драматург

2.1. Біографія Михайла Старицького біографія не потрібна

2.2. Творчість Михайла Старицького

2.3. «Маруся Богуславка» це Ваша основна тема, а приділяєте лише останній підрозділ

Висновок Висновки

Список використаної літератури

Введення Вступ

Історіографія – огляд літ-ри по Вашій темі у хронологічному порядку.

Актуальність роботи: Актуальність нашого дослідження зумовлена затребуваністю творчості М. Старицького у вітчизняному літературознавстві. Розробка даної теми дозволяє розкрити багатий морально-етичний потенціал творчості драматурга. Актуальність курсової роботи очевидна в контексті збільшеної уваги вчених до проблеми міжлітературних зв'язків. Яких міжлітературних зв.?

Мета курсової роботи: виявити художнє новаторство творчості М.Старицького.

Виходячи з поставленої мети,можна виділити наступні завдання:

1.Розглянути творчість автора узагальнивши суттєвий досвід вітчизняних критиків літературознавців.

2. Проаналізувати своєрідність поетики творів М.Старицького і виявити художнє новаторство драматурга. Яких творів? У Вас конкретна тема – Маруся Богусоавка.

3.Прослідкувати особливості впливу зарубіжної літератури на творчість М.Старицького. у якому контексті?

Об’єкт дослідження: об’єктом дослідження у цій курсовій роботі є стала історична драма М. Старицького «Маруся Богуславка».

Предмет дослідження: творчість Михайла Старицького те, що Ви досліджуєте у цій драмі..

Методи дослідження: Основними методами дослідження є історико-генетичний, історико-функціональний і лексико-семантичний, що дозволяють розглянути літературний твір в його багатоаспектних зв'язках з епохою, в обумовленості конкретно-історичною ситуацією, в зіставленні з іншими явищами літературного і мовного процесу.

Методична основа: використовуємо праці Володимира Поліщука, Раїси Танан, Тетяни Джурбій, Юлії Дзівалтовської, Інни Юрової, Галини Немченко, Михайла Наєнко. Назви праць та посилання на список літ-ри.

Практичне значення: полягає в можливості використання концепції та матеріалів курсової роботи в читанні загального курсу історії літератури та спеціальних курсів з історії української драматургії на філологічних факультетах вузів пов'язується з можливістю викладання у школі.

I. Історична драма в літературі

Драма (грец. δρδμα — дія) — це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Витоки драми можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда). Як самостійний жанр драма виникла лише у другій половині XVIII століття.[24]

Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г. Е. Лессінґ, які в наукових розробках обґрунтували специфіку й значення цього жанру для розвитку літератури й театру. Вони ж стали й першими практиками, що взялися втілити в життя теоретичні постулати, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир», «Незаможний», «Візок оцтовика»; Г. Е. Лессінґ — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»). В основу цих творів було покладено міщанську родинну трагедію, що збуджувало цікавість У глядачів, подавало переваги моралі звичайної людини над можновладцями. Проте на рубежі XVIII—XIX століть міщанська драма в західноєвропейській літературі переживає кризові явища, в ній починає переважати дидактичне начало, герої замикаються у своєму тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, що дає підстави говорити про зародження нового жанру — мелодрами.[24]

У літературі XIX століття домінує реалістична драма. Спершу вона з'явилася в Росії (Пушкін, Островський, Толстой, Чехов), а потім на зламі століть у творчості західноєвропейських драматургів (Ібсен, Гауптман, Стріндберґ). В зарубіжній літературі XX століття поряд з реалістичною драмою (Роллан, Прістлі, О'Кейсі, Чапек, Міллер), важливу роль відіграє так звана інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими доктринами екзистенціалізму (Сартр, Ануй).

В українській літературі драма з'являється на початку XIX століття («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім розкрити не вдалося. — О. Г.), «Чари» К. Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського. У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII століття. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак помітними були й кроки в напрямку до реалістичного відображення дійсності, як це мало місце в цілому в європейській драмі. Для наступних пошуків у цьому жанрі велике значення мало вміння письменників через обставини родинного плану порушувати важливі суспільні й соціальні проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який через глибинні процеси, що відбувалися в національній свідомості, успадковувався з покоління в покоління («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного). Наприкінці XIX століття спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, жителів міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінченка).

На рубежі XIX—XX століть переважає соціально-психологічна драма. Потім як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX століття виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних політичних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки «чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею психологічна, так звана неоромантична драма, з високоінтелектуальними характерами, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуючи досить складні й витончені інтелігентські переживання (подібно до п'єс Ібсена, Чехова, Гауптмана)».[24]

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Вин-ниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи дати розв'язку суспільно-політичним проблемам засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Шукаючи нові моральні норми, В. Винниченко проголошує принцип — «чесність з собою», своєрідну програму цілісної людини, яка перебуває в гармонійному стані між тим, що вона робить, і тим, шо думає та відчуває («Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя»).

Найвидатнішим представником українського Ренесансу в драмі став М. Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Плідними результатами відзначається розвиток цього жанру в повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець. 

Особливості драматичних творів:

• зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання4

• рушій дії – гострий конфлікт;

• відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент4

• діалогічний виклад художнього матеріалу4

• поділ тексту на дії, картини, яви;

• наявність ремарок;

• призначення твору для вистави на сцені;

• прозова форма (зрідка – віршова).

Особливості драми:

- художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові);

- зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

- викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

- закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше – віршова);

- обсяг середній.

В античній та середньовічній літературах драми як жанру не було: життя пенівних класів зображувалося переважно у трагедіях, життя народу – у комедіях.[3;159]

Види драм:

Комедія – драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддіаться порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичниму твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами.

Особливості комедії:

- викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;

- зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані;

- відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним, що утверджується в житті;

- наявність комічного героя;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше – віршова), обсяг середній.

Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту. Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п,єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру[6;250].

Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) – п,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”) Історична драма — п'єса, в якій розповідається про життя й діяльність державних діячів, полководців та інших історичних осіб. Взірцями таких драм є «Володимир» Феофана Прокоповича, «Йосип Патріарх» Лаврентія Горки, анонімна «Милість Божа».

Історична драма – відтворення важливих для народу історичних подій[1;214-216].

Головними героями завжди виступають видатні історичні особи. Сюжет будується на документальних фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не повинно викривляти історичної правди.

Мелодрама - різновид драми, з дуже емоційними переживаннями персонажів чи трагічними сюжетними подіями[1; 214-216].

Трагедія.

Особливості трагедії:

• зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

• побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань;

• динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін;

• наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;

• трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

• діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

• прозова форма (рідше – віршова);

• обсяг середній [25;c.188].

Найдавнішу згадку про українські драматичні вистави маємо в посланнях Івана Вишенського. В одному з них він нарікав, що православні, замість того, щоб працювати для церкви, "тільки комедії строять і грають". Вистави відбувалися здебільшого на релігійні теми і лише інколи в них вставляли веселі побутові сцени, щоб розвеселити публіку. Тож Феофан Прокопович своєю історичною драмою зробив великий крок уперед у розвитку української драми.

Осмислення видатних історичних постатей і всього того, що оточувало їх, - «це перехрещення різних часових планів, виявлення точок дотику між минулим і сучасним, утвердження неперехідної цінності соціальних, філософських, етичних, естетичних уроків, здобутих попередніми поколіннями, і усвідомлення історичної ваги нашої сучасності як ланки зв’язку минулого з майбутнім», - підкреслював Микола Ільницький.[2;279]

Українську історичну драму започаткував Феофан Прокопович трагедокомедіею «Владимир всіх словеноросійских стран князь і повелитель, от невірія тьми во великий світ евангельський Духом Святим приведен в літо от рождества Христова 988, нині же в преславной Академії Могило-Мазеповіанськой Кіевськой, привітствующой ясневельможного єго царського пресвітлого величества войська запорозького обоїх стран Дніпра, гетьмана і славного чину святого Андрея-апостола, кавалера Іоанна Мазепи, превеликого свого ктитора, на позор російському роду от благородних російських синов, добрі зде воспитуемих, дійствіем, еже от поетов нарицается трагедокомедія, літа Господня 1705, іюля 3 дня показаний» (1705).

У 1728 році з’явилася ще одна трагедокомедія «Милость Божія, Україну от неудобносимих обид лядськик чрез Богдана Зіновія Хмельницького, преславкого войськ запорозьких гетьмана, свободившая, і дарованними ему над ляхами побідами воавеличившая, на незабвенную толиких его щедрот палять репрезентованная в школах кіевських 1728 літа» невідомого автора[6; 345].

Після великого успіху цих драматичних творів, які возвеличували постаті князя Володимира і гетьмана Богдана Хмельницького, укази, акти і заборони московського царизму на українське слово, українську літературу й театр надовго загальмували не тільки розвиток історичної драми, а й драматургії взагалі. І тільки в кінці ХІХ і на початку ХХ століття з’явилися історичні п’еси «Федько Острожський» (1882), «Гальшка Эстрожська» (1887), Омеляна Огоновського, «Павло Полуботок, наказний гетьман України»(1892) Осипа Барвінського, «Олег Святославович Овруцький»(1877), «Ярополк Святославович, великий князь київський»(1877) Корнила Устияновича, «Байда, князь Вишневецький»(1885),»Наказний гетьман Северин Наливайко», «Гетьман Петро Сагайдачний»(1900) Пантелеймона Куліша, «Сава Чалий»(1838), «Переяславська ніч»(1841) Миколи Костомарова.

Надзвичайно скрутна ситуація з українською історичною драмою була у ХХ столітті, коли про героїчне минуле України майже не говорили, історичні факти перекручували, а національних героїв паплюжили та дискредитували. Внаслідок цього поле для розвитку української історичної драми звужувалося, а її жанрова природа деформувалася. Тому українських історичних драм, які були написані у ХХ столітті, зовсім обмаль. Це – «Ярослав Осмомисл» (1917) Михайла Грушевського, «Роман Великий»(1918) Василя Пачовського, «Гетьман Дорошенко»(1910), «Іван Мазепа»(1929) Людмили Старицької-Черняхівської, «Про що тирса шелестіла»(1916), «Коли народ мовчить»(1927), «Северин Наливайко»(1928), «Вельможна пані Кочубеїха»(1936) Спиридона Черкасенка, «Богдан Хмельницький»(1938) Олександра Корнійчука, «Ярослав Мудрий»(1944) Івана Кочерги та деякі інші. [4;471]

Українська історична драма розвивалася епізодично, і вона п’єси з’являлися тоді, коли виникала нагальна потреба воскресити з історичної пам’яті українського народу національних геніїв, героїчний подвиг і подвижницькі дії яких могли спонукати до активних дій на шляху суспільного поступу. Це були епохальні, знаменні твори для українського народу. У зв’язку з цим неможливо вибудувати еволюційний ряд розвитку української історичної драми.

Треба зауважити, що далеко не всі історичні драми досягли належного художнього рівня. Особливу трудність відчували митці при творенні образів-характерів видатних історичних постатей. Для того, щоб втілити у творі образ національного героя, який вже вкорінився у свідомості людей, потрібен неабиякий талант художника. У зв’язку з цим автор не вважав за необхідне подавати характеристику всіх історичних драм, а зосередив свою увагу на оригінальних, самодостатніх, найдосконаліших з естетичного боку українських історичних драмах, у яких художньо переконливо відтворені важливі віхи історичного розвитку українського народу.

Історична драма, як жанровий різновид має свою специфіку: прив’язаність до конкретного часу, зображення історичної постаті, зосередження уваги на історичних фактах і возвеличення національно-патріотичних поривань українського народу.

Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними зрухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. На XIX-XX ст. припадає інтенсивне розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, - Росії та Австро-Угорщини. Особливу роль у ньому відіграла демократична революція 1905-1907 років, що сприяла активному підвищенню національної самосвідомості українців. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, «...а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу» [3;130].

Велику роль в українській драматургії зіграв М.П.Старицький. «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», - писав М. Стариць¬кий І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши україн¬ську професійну трупу в 1883 році, М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закла¬дав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтич¬ного письма.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п’єси на історичні теми: «Богдан Хмельниць¬кий» (1897, перша редакція -1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898),»Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами — «Осада Дубна», «Гаркуша».

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п’єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Частина його п’єс пройнята соціальними мотивами і наближається до реалістичного трактування життя різних соціальних шарів українського народу. Ряд драматургічних творів Старицького близький до мелодрами, насиченої побутовими елементами. Михайло Петрович Старицький увійшов до історії української літератури як поет і драматург, чудовий перекладач російських і західноєвропейських класиків на українську мову як письменник демократичного напряму. Поет, драматург і прозаїк М.Старицький залишив багату літературну спадщину. У своїх кращих творах Старицький виступав як продовжувач реалістичних традицій Т.Шевченка. Він співпереживав соціально і національно пригноблюваному народу, частиною якого він відчував себе. М. Старицький написав більше 30 драматичних творів.

Старицький створив реалістичні картини сучасної йому дійсності, його твори сприяли розвитку українського оперного мистецтва.

У XIX-XX століть не дивлячись на заборони і обмеження з боку царського уряду, росло українське театральне мистецтво, що спиралося на демократичну драматургію.

В 1899 році М. Старицький написав невеличку історичну драму в двох картинах - «Остання ніч», яка того ж року була надрукована. Надіслана в Петербург до драматичної цензури 3 жовтня 1901 року, драма викликала гостро суперечливі думки про неї цензорів і була дозволена до вистави лише в листопаді 1902 році.[29;252]

До тексту «Останньої ночі» драматург дав таку примітку: «Сюжетом для цієї драми послужила дійсна історична подія. В кінці XVII століття був собі шляхтич-руський Братковський: мав він маєток на Волинщині, а проживав часто у Львові. Братковський був чоловік освічений, талановитий, напрямку соцініанського, але руської віри, великий патріота і на диво великий народовець. В ті часи шляхта уже була вкоренилася й дбала про за неволення селян; а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів — Палієм, Самусем, Іскрою,— які тягли до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитись з Правобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині повстання крестьян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло в Луцьку, 1702 року. Жону і єдиного сина не допустили навіть до побачення».

Братковський дійсно був затриманий під Заславом, ув'язнений в Луцькій тюрмі. 15 листопада 1702 року за присудом військового суду «посеред ринку луцького, через ката... зістав стятий»[5;354].

Старицький порушив цікаву й важливу тему з історії боротьби українського народу за воз’єднання всієї України з Росією. З історичних джерел відомо, що справді Братковський Данило (а не Степан) був поетом.

М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створенні драми пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню ніч перед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламати опір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зраду товаришів по боротьбі[5;455].

Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але він відкидає ці обвинувачення:

Хіба ж любить отчизну свою - чрада?

Хіба ж стоять за кревних - вчин лихий?

Та все ж мене учили навіть в школі,

Щоб не щадив за рідний люд життя![4;154]

Тяжко карається він в тюрмі, але рішуче відкидає вимогу видати спільників у боротьбі ціною власного рятунку, коли «осудник» на допиті запевняє його:

...Нам відомо, що в зв'язку був

Із Іскрою і з Палієм-псявіром,

З Мазепою, з Москвою злитись хтів,

Підбурював все бидло.

Братковський (усміхається).

Коли звісно усее вам, то нічого й питать... [4;168]

Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня. В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт і, нарешті, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»

Сон-марення Братковського вранці перебивають тюремники, що прийшли вести героя на смертні муки.

Написана білим п'ятистопним ямбом, драма «Остання ніч» в монологах героя, його діалогах з осудником-інстигатором, з сторожем і з ксьондзом, а також в контрастних картинах марення в'язня глибоко розкриває кришталево чистий образ борця за інтереси поневоленого народу, його тонкі й зворушливі душенні переживання, в яких:

Над все - людське поспільне горе,

-Ярмо і бич голоти!.. [4;147]

М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створенні драми пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню ніч перед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламати опір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зраду товаришів по боротьбі. Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але він відкидає ці обвинувачення:

Хіба ж любить отчизну свою - чрада?

Хіба ж стоять за кревних - вчин лихий?

Та все ж мене учили навіть в школі,

Щоб не щадив за рідний люд життя! [4;172]

Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня. В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»

У ніч перед стратою особливо виразно розкривається сила духу і краса внутрішнього світу героя. Вірність і відданість високим народ¬ним ідеалам випробовується найвищою мірою - життям. Незважаючи на всі муки і випробування, герой поеми не припускається навіть і думки про відступ чи зраду своїх побратимів, свого діла. Братков¬ський іде з життя не лише не зломлений, а ще й здатний підтримати віру в інших у перемогу справи, за яку боровся. Його смерть - апофеоз вічного духу, незламності, духовної свободи.

Стверджується думка, що життя, віддане за свій народ, хоч би як рано воно обір¬валося, - прожите вповні:

Не нарікай, що ламлеться життя,

Що мало втіх зажив на цьому світі,-

Ти вип'єш ківш завчасний забуття,

Не сплямивши ясного

щастя й миті... [4;179]

Такі життя і смерть уводять людину в безсмертя. Де-не-де в тексті драми, здається, бракує ширших мотивацій вчинків героя, іноді слова його, що звучать натхненно, малопереконливі. Але це не послаблює ідейно-патріотичного змісту твору, що виражає історичні прагнення українських народних мас - визволитись з-під ненависного гніту польської шляхти й возз’єднатись.

Соціальне гострий, історично значений конфлікт, покладений в основу драми, напружені драматургічні ситуації розгортання її стислого сюжету, що набирають трагедійного звучання, а також контрастні картини ніжного ліризму, жартів, смертельної туги й високої героїки вимагають, як доречно показують ремарки, музичного супроводу.

Музика до драми «Остання ніч» М. Старицького була створена М. В. Лисенком. Вона органічно ввійшла в поетичну тканину твору, посилюючи її психологічну глибину й виразність. За певними даними драма в 1909 році була виставлена на сцені театру М. Садовського.

Думи — великі пісенно-розповідні твори переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина - речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури чи ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування; більша за обсягом.

Думи з'явилися приблизно у XV ст. - у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум - кобзарі та лірники, які ходили містами і селами, співали думи під акомпанемент своїх інструментів. Самі вони називали думи «козацькими піснями», «поважними піснями».

Тематика народних дум:

- страждання невільників у турецькій неволі («Невольницький плач»);

- втеча невольників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);

- прославляння воїнів-козаків - вірних захисників рідного краю, борців проти турецько-татарських загарбників(« Думапро козакаГолоту »,« Дума про Самійла Кішку »);

- прославляння героїв національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення («Іван Богун», «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога») тощо;

- порушення проблем моралі, людських взаємин (соціально-побутові) («Бідна вдова і три сини», «Дума про сестру і брата», «Прощання козака з родиною» та ін.).[26;355]

Структура думи:

• заспів (зачин, «заплачка»);

• основна розповідь;

• закінчення («славословіє»).

Дума ділиться на інтонаційно-смислові тиради.

(Тирада - мовний період обсягом від двох до восьми рядків, об'єднаних римою.)

Урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації.

(Ретардація - уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.)

Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Іван Крюковський, Андрій Шут, Іван Стрічка та ін.

Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст. Перші публікації дум здійснили М. Цертелев, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, М. Максимович.[26;355]

ВИСНОВКИ

Драма – це п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Драма отримала своє походження та розповсюдження ще з давніх давен.

Насамперед вона зёявилася ще у древній Греції.

З тих самих пір за багато сотень років драма встигла облетіти увесь світ та стати дуже популярною.

В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Якова Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

Як і будь-який інший жанр літератури драма поділяється звісно ж на певні класифікації.

II. Михайло Старицький – видатний український драматург

1. Біографія Михайла Старицького

Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

У 1851–1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих. У 1858 році Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а у 1860-му переводиться на фізико-математичний факультет Київського університету.[27]

1861 року повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. 1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. 1864 року повертається до Київського університету, але навчається вже на юридичному факультеті. 1865 року закінчує навчання у Київському університеті.

1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».

Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).[27]

Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об'єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски). У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. В 1895 році залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.