5. Політична думка епохи Відродження

Особливості розвитку політичної думки епохи Відродження зумовлені змінами соціально-економічного життя Західної Європи. Починаючи з XIV ст. в Італії, а з XV ст. й у інших країнах Західної Європи, відбуваються поділ феодального способу виробництва та виникнення передумов для нової історичної епохи. Це привело до змін у напрямах і сутності розвитку по­літичної думки.

Для епохи Відродження характерна відмова від односторон­нього, однозначного теологічного трактування понять політики та держави. У цей період на передній план виходять проблеми світського життя, його інтересів і потреб. Починається розвиток гуманістичних ідей у політичній теорії: аналізуються питання прав і свобод людини, проблем держави та її законів. Загалом, систему політичних ідей епохи Відродження визначають як громадянську концепцію політики.

Центральне місце в соціально-політичних вченнях посідає ідеологія централізованої держави, оскільки в цей період склада­ються національні абсолютистські монархії, що звільнилися від гегемонії папської влади та стали прототипами сучасних західноєвропейських держав.

Сфера політики в цей час досліджується, на противагу її серед­­ньовічному тлумаченню, не з релігійно-етичної позиції, а з пози­цій раціонально-критичних. Найяскравіші зразки такого потрактування політики віднаходимо у видатних мисли­телів цього часу – Н. Макіавеллі (1460–1527 рр.) і Ж. Бо­­- дена (1530–1596 рр.).

Секретар Флорентійської республіки, історик Ніколо Макіа­веллі з повним правом вважається провідним теоретиком цієї бурхливої епохи. Він перший протиставив теологічній теорії держави концепцію світської держави. Макіавеллі виводив закони держави з розуму та досвіду людей, а не з теології, і вважав, що політика – це автономна сфера діяльності людини, котра виходить з її власної волі, а не з божественного одкровення. За Н. Макіавеллі, політику визначає не Бог, а практика та природні закони життя й людська психологія.

У своїй відомій праці "Державець"("Государ") він до­водить, що політика не може і не повинна керуватися категоріями релігійної моралі, та формулює кодекс політичної поведінки правителя, що має на меті досіягти добробуту власної держави.

Творчість Н. Макіавеллі є багатогранною й цілком виправдо­вує його звання "батька" політичної науки.

Італійський мислитель обґрунтував:

– автономність і самостійність політичної сфери й політичних знань, відокремив політичну науку від теології, філософії та моралі;

– сформулював предмет і метод політичної науки (пред­метом він вважав владу в усіх її проявах, а як метод запропонував політичний реалізм – пряме спостереження за фактами);

– визначив теоретичну проблематику політології, тобто ви­вчення закономірностей руху різних політичних форм, чинників їхньої сталості, їх зв'язок з розміщенням учасників по­літики, нормальні та патологічні процеси в державі;

– дав політичній науці один з ключових термінів "держава" ("stato");

– заклав основи аналізу політичної поведінки еліти й мас, одним з перших створив модель ефективного стилю лідерства;

– обґрунтував зв'язок морального та психологічного стану суспільства з політичними формами і став піонером політичної психології, визначив зміст принципу відносності в політиці як взаємодії мети, засобів і ситуації;

– зробив суттєвий внесок у розвиток порівняльної політології, в теорії кругообігу політичних форм розвинув політологію Аристотеля та його теорію "змішаного правління".

Політичній ідеології Н. Макіавеллі був властивий соціальний аристократизм, який проявлявся в ігноруванні по­літичного потенціалу народних мас, виступав проти "надмірної влади" народу, а об'єднання Італії сподівався досягти не лише без підтримки народу, але й у боротьбі з ним.

Ідеологом сильної централізованої держави був також і француз Жан Боден. Його політичні погляди висловлені в роботі "Шість книг про державу". Жан Боден вважав, що для того, щоби Франція вийшла з хаосу релігійних війн, необхідна сильна державна влада з керівною роллю єдиного джерела права – монархом.

Жан Боден висунув одну з найзначніших ідей епохи Від­родження – ідею державного суверенітету (з франц. sowerain – носій верховної влади).

Суверенітет, який був необхідний для подолання феодальної роздробленості, згідно з теорією Ж. Бодена, найбільш суттєва ознака держави, під якою він розумів вищу, абсолютну й постійну владу над підданими в політичному суспільстві. Вищий характер державної влади означає верховенство, тобто те, що вона є причиною інших видів панування. Абсолютність влади полягає в її необмеженості будь-якими умовами та її неподільності. Постійність же означає, що державна влада не встановлюється на певний термін, а існує за власним правом.

Жану Бодену належить також ідея зв'язку форм держави з географічними та кліматичними умовами її існування. Він вважав, що для помірного клімату типовою є держава розуму, бо народи, котрі проживають на такій тереторії, мають відчуття справедливості та любов до праці. Південні ж народи байдужі до праці й тому потребують релігійної держави. Північні, котрі живуть у суворих умовах, – визнають тільки силу, тому повинні підпорядковуватися сильним державам.