18. Типи політичної соціалізації

Відмінності в механізмі передання культурних традицій і норм у різних політичних системах дають можливість визначити відповідні типи політичної соціалізації, що відображають залежність формування тих чи тих рис людини від упливу до­мінанти структур та інститутів влади, котрі несуть норми та цін­ності панівної (офіційної) політичної культури, тобто це типи верти­кальної політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної спеціалізації відображає формування психологічно нормальних соціальних відносин, які породжують раціональне та шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави та своїх громадянських обов'язків. Теоретичний напрямок, який вивчає цей тип, трактує соціалізацію як взаємодію доброзичливих, але авторитарних лідерів і їхніх вірних послідовників. У результаті виробляється позитивне ставлення до влади та формується гармонійна політична система. Її основне опертя – почуття шанобливості в підлеглих до лідерів і почуття обов'язку в лідерів до підлеглих.

Конфліктний тип формується на основі міжгрупової боротьби та протистояння взаємозалежних інтересів і базується на ідеї взаємозв'язку між внутрішньогруповою згуртованістю із зовнішньогруповим конфліктом. Соціалізація в такому разі розглядається як процес унесення лояльності в групу та процес підтримки, а не боротьби.

Плюралістичний тип пояснює політичну соціалізацію як процес виховання активної публіки, запорукою якого є значна кількість партій, груп та організацій, що конкурують і рек­ламують себе, прагнучи залучити на свій бік індивідів. Цей тип свідчить про визнання рівноправності громадян, їхніх прав і свобод, про здатність змінювати свої політичні симпатії та пере­ходити до інших ціннісних орієнтацій.

Гегемоністський тип політичної соціалізації характеризується негативним ставленням людини до будь-яких соціаль­них і політичних систем, окрім своєї. Його прибічники вбача­ють у соціалізації канал проникнення ідеології у свідомість особистості. Цей напрямок відзначається критичним ставленням до всевладдя держави. Прихильники гегемоністського типу стверджують маніпулятивний характер управління соціалі­зацією з боку правлячого класу, особливо через засоби масової інформації. Це один з небагатьох напрямків на Заході, який приділяє особливу увагу змістові та якостям політичного навчання і ставить питання про економічне коріння політичної соціалізації. Отже, цей тип передбачає входження в політику лише через визнання індивідом цінностей якого-небудь класу (буржуазії чи пролетаріату), цінностей певної релігії (ісламу або католицизму) чи політичної ідеології (комунізму, фашизму або лібералізму); він характерний для закритих політичних режимів.

19. Влада як соціальне явище суспільного життя. Ресурси влади

Влада – центральне поняття політики. Вона означає здатність, права чи можливість одних людей спрямовувати поведінку чи діяльність інших людей на досягнення певних цілей чи результатів за допомогою різних засобів: авторитету, волі, примусу.

У політичній літературі існує безліч трактувань природи влади. Ми виділимо найбільш загальні підходи:

Психологічний підхід характеризує владу як особливу сутність, носієм якої є особистість. При цьому підході влада тлумачиться як особливе вольове ставлення суб'єкта політики до об'єкта політики. Психологічний підхід проявляється у школах психоаналізу, що розглядають вольову природу влади як природний стан людини, пов'язаний із проявом несвідомих структур в її психіці.

Соціологічний підхід не заперечує вольових витоків природи влади, але переносить акцент на соціальну взаємодію членів суспільства та визначає владу як соціальні відносини. На думку представників цього напрямку, це виявляється в можливості однієї частини суспільства нав'язувати свою волю, певну лінію поведінки, всупереч бажанню, іншій частині суспільства.

Із позицій соціологічного підходу, влада – це завжди дво­стороннє відношення суб'єкта й об'єкта, принаймні одна з форм соціальної взаємодії між двома сторонами (суб'єктом і об'єктом), за якої одна зі сторін (суб'єкт) має можливість і здатність нав'язу­­вати свою волю іншій стороні (об'єктові), досягаючи при цьому поставленої мети.

Розвиток владних відносин упродовж історії людства пере­конує нас у тому, що чи не найважливішим мотивом підкорення одних людей іншим є страх перед покаранням. Сила влади, за­снованої на страху перед покаранням за непокору, прямо пропорційна тяжкості покарання й обернено пропорційна ймовір­ності уникнення його в разі невиконання вимог підкорення.

Більш стабільною є влада, заснована на інтересі, оскільки особиста зацікавленість, розрахунок спонукають людей добровільно підкорятися, та робить непотрібними контроль і застосу­вання санкцій покарання.

Максимальна сила влади досягається при ідентифікації, тобто ототожненні об'єкта влади із суб'єктом.

Політична влада – це форма соціальних відносин, яка характеризується здатністю одних соціальних суб'єктів – індивідів, соціальних груп і спільностей – підкорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою державно-­правових та інших засобів.

Політична влада – це реальна здатність і можливість певних суспільних сил здійснювати свою волю в політиці й правових нормах, насамперед, відповідно до власних потреб та інтересів. Вона існувала не на всіх етапах розвитку суспільства. Приміром, у суспільствах, в яких не було соціальної диференціації та людина не сформувалася як особистість, не було й політичної влади, оскільки в примітивному суспільстві немає проблем регулювання різноспрямованих соціальних інтересів.

Політична влада виникає там і тоді, де і коли виникають соціальна нерівність, відмінність соціально-класових інтересів та власне держава як інститут об’єднання суспільства.

Державу слід розглядати як найвищу форму політичної влади. Державна влада – це, передовсім, організована воля всього суспільства, спрямована на досягнення загальних цілей і під­тримку його стабільності.

Влада має свої ресурси – реальні засоби, що використо­вуються чи можуть бути використані для зміцнення влади та її реалізації.

За характером дії та функціональною роллю ресурси по­діляються на:

 організаційні – створення організаційних структур управління, що гарантують швидке проходження владних роз­поряджень до виконавців;

 нормативні – засоби дії на ціннісні орієнтації, морально-етичні норми об'єктів влади, що спрямовані на встановлення відносин соціального партнерства;

 заохочувальні – матеріальні та соціальні блага, за допо­могою яких влада підтримує певні верстви населення;

 примусові – заходи силової та адміністративної дії за невиконан­ня розпоряджень влади.

Політична влада обирає свої ресурси залежно від стану еконо­міки, рівня життя, зрілості суспільних відносин, політичної культури, наявності політичної еліти в державі та інших чинників.