15. Сутність політики, її структура та функції

Людина – істота політична. Ця істина була сформульована ще великим давньогрецьким філософом Аристотелем. Із давніх часів кожна людина почасти є залученою в політичні відносини як підданий тієї чи тієї держави, член якоїсь соціальної спільноти або підлеглий, захисник чи завойовник певної країни. Найбільшою мірою ця залежність виявляється зараз, в умовах демократичних суспільств, коли всі дорослі дієздатні громадяни через різні механізми виборчого процесу беруть участь у формуванні органів влади, здійсненні управління державою, розподілі матеріальних і духовних цінностей.

У сучасної людини на підставі її досвіду може скластися вражен­ня, що політичні відносини вічні, вони були завжди, відколи існувало людство. Проте історичні дослідження по­казують, що політика виникає лише на порівняно високому рівні розвитку суспільства. На початкових стадіях розвитку людства життя первісних общин врегульовувалося за допо­могою звичаїв і традицій, освячених релігійними віруваннями. Унаслідок ускладнення й інтенсифікації соціальних зв'язків, наростання демографічної, територіальної, релігійної чи інших форм диференціації населення, ці механізми виявилися нездатними регулювати сумісне життя людей і забезпечувати задоволен­ня багатьох групових потреб.

Вирішальну роль у руйнуванні традиційних механізмів су­спільного самоврядування зіграли поява приватної власності на засоби виробництва та розшарування суспільства на соціальні групи й класи із суперечливими, а часто й взагалі непримиренними, інтересами. Розвиток конкуренції різних соціальних прошарків, які відстоювали свої інтереси, загрожував наростанням напруженості та дезинтеграції суспільства. Виникла потреба в нових, ефективніших способах урегулювання змінених людських взаємин. Ця потреба реалізувалася в міру становлення держави як специфічного суспільного інституту, здатного створи­ти загальнообов'язкові форми соціальної поведінки на основі примусової сили публічної влади. Із моменту свого зародження держава стала тим центром сили, котрий здатний примусовими методами організувати належний розподіл ресурсів, статусів, цінностей.

Діяльність держави завжди мала на меті примирення сторін, які сперечаються, та забезпечення умов для виживання суспільства загалом. Одночасно деякі соціальні прошарки суспільства хотіли мати можливість здійснювати контроль за державою, а також використовувати силу її структур для забезпечення власних інтересів. Політика, власне, і виникла у зв'язку з необхідністю реалізації таких інтересів певних соціальних груп, які за­чіпали їхнє становище в суспільстві та не могли бути задоволеними без втручання в діяльність інститутів державної влади. За таких умов зусилля соціальних груп, класів спрямовувалися на завоювання, утримання та використання державної влади. Це вже була політика.

Отже, політику можна визначити як сукупність відносин, які встановлюються в результаті цілеспрямованої дії соціальних груп або класів для завоювання, утримання та використання державної влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів.

Як глобальний механізм регулювання соціальних відносин, політика є способом раціоналізації конфліктів у процесі боротьби за владу цивілізованими й мирними формами. Інакше, політика перероджується в монополізацію влади в руках певної соціальної групи та її реалізацію у формі адміністративного диктату.

Отже, політика є особливою системою зв'язків, яка зберігає стабільність життя людей і скріпляє їхні взємовідносини з різними соціальними групами за допомогою публічної влади. Вона є за­собом усунення суспільних конфліктів і подальшого розвитку су­спільства завдяки підвищенню рівня міжгрупової згоди.

Політика є тим механізмом перерозподілу найважливіших матеріальних, інформаційних, духовних та інших ресурсів, які ви­користовує не тільки держава, але й суспільство загалом. Вона перетворює соціальні конфлікти на можливість погодження інтересів певних соціальних груп з інтересами суспільства загалом.

Отож, виникнувши на певному етапі розвитку суспільства на основі використання механізмів публічної влади держави, політика поступово формувалася як особлива соціальна сфера людської життєдіяльності зі складною структурою.

У політології виділяють такі чотири елементи структури політики: політичні організації, політичні відносини, політична діяльність і політична свідомість.

Основу політики становить політична організація суспільства, що є сукупністю інститутів, які транслюють владно-значущі групові інтереси у сфері повноважень держави та підтримують конкуренцію їх суб'єктів у боротьбі за владу (це представницькі й виконавчі органи держави, партії, політичні рухи, групи тиску та ін.).

Другим структурним елементом політики є політичні від­носини – різновид суспільних відносин, спрямованих на завоювання, утримання й використання державної влади. У політичних відносинах реалізуються взаємозв'язки соціальних груп з органами державної влади, а також між цими соціальними група­ми. Вони розкривають специфічні особливості певних зв'язків, які встановлюються між усіма учасниками боротьби за владу та ви­значають внутрішній ритм існування власне політики.

Політичні відносини здійснюються за допомогою політичної діяльності – наступного елемента політики. Політична діяльність – це різновид соціальної активності суб'єктів, які реалізовують свої політичні інтереси.

Важливим елементом політики є також політична свідомість, яка характеризує суб'єктивний бік політики. Політична свідомість – це сукупність уявлень, емоцій, почуттів, поглядів, оцінок і установок, які відображають ставлення людей до здійс­нюваної, а також до бажаної політики. У найзагальнішій формі політична свідомість характеризує залежність політичного регулю­вання від різноманітних ідеологій, програм, міфів та інших ідеаль­них образів і цілей, якими керуються суб'єкти боротьби за владу. Політична свідомість функціонує в політичному житті як різновид цінностей, ідеальних спонук, мотивів поведінки, настроїв тощо.

Усі структурні елементи політики спрямовані на виконання таких її соціальних функцій:

– висловлення й реалізація владно-значущих інтересів соціаль­них груп суспільства;

– раціоналізація конфліктів, надання відносинам між соціаль­ними групами цивілізованого характеру, спрямованого на примирення сторін, які протидіють;

– розподіл і перерозподіл соціальних благ у суспільстві з урахуванням інтересів усіх соціальних груп;

– управління та керівництво суспільними процесами, пере­важно методом узгодження групових інтересів, через ставлення спільних для всіх соціальних груп цілей їхнього розвитку;

– соціалізація особистості, залучення її до складної організації суспільства;

– забезпечення комунікації, створення особливих форм спілкування між сторонами конфлікту, використовуючи для цього специ­­фічні інститути (ЗМІ, політичну рекламу, пропаганду й агітацію тощо);

– створення нової соціально-політичної дійсності, тобто форму­вання нових відносин між різними соціальними групами та державою, втілення в життя відповідних планів різних по­літичних суб'єктів;

– інтеграція різних верств населення, підтримка цілісності соціальної системи, стабільності та порядку в державі.