12. Політична думка України другої по­ло­вини XIX ст.

Видатний соціолог і політолог XIX ст. Михайло Драгоманов успадкував і продовжив традиції Кирило-Мефодіївського товариства в дослідженні політичних відносин. Це знайшло своє відображення в програмі "Громади" (підписаній С. Подолин­ським, М. Павликом і М. Драгомановим) – організація україн­ської інтелігенції, що була заснована в 1880 р. в якій було конкретизовано концепцію слов'янської федерації та обґрунтовано методи боротьби із самодержавством.

Основу соціально-політичних та державних поглядів М. Драго­манова становила автономно-федералістська концепція. Мисли­тель покладав надії на радикальну політичну реформу всієї Росії з принципами свободи та децентралізації державної імператорської влади.

У виборі способів переходу до нового ладу він допускав і революцію як відкритий виступ проти політичного ладу цар­ської Росії. Її повинні були здійснити словом і дією організовані політичні товариства, котрі представляли б усі соціальні верстви населення. Характеризуючи революції в країнах Захід­ної Європи, він наголошував, що власне ідея соціального про­­-г­ресу надала їм реального змісту та здійснювалиреволюції проти системи, а не проти окремих фактів і подій, як у народних бунтах.

І все ж М. Драгоманов більшою мірою виступав за реформи, а не був прихильником радикальних революційних методів. Поступовість прогресу суспільства, високий розвиток свідомості мас, розумна пропаганда, на його погляд, були більш ефективними для втілення соціалістичного ідеалу, ніж криваві повстання та революції.

Не оминув він і національного питання, тісно пов'язуючи його із соціально-політичною проблематикою. Вихідним принципом розв'язання цієї проблеми було положення про космополітизм в ідеях і цілях. Наука, згідно з його переконаннями, вийшла за межі національного простору та стала інтернаціональною, а соціальний ідеал – продуктом космополітичного процесу, тому соціально-політичні ідеї не можна відокремлювати від національного почуття. Теорії Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж-Ж. Руссо, К. Маркса також майже не виходять з етнографічного національного почуття (душі), як і космографія М. Коперника чи І. Ньютона, біологія Ч. Дарвіна тощо.

Михайло Драгоманов вважав, що головним є прогрес людини та суспільства – політичний, соціальний і культурний, а національність є лише його основою, формою та способом існування. Постійний страх за свою націю, навпаки, знижує увагу до загальнолюдського й навіть породжує несприйняття його. Оптимальне рішення полягає в поєднанні націонал-патріотизму та загальнолюдського соціокультурного поступу.

Виступаючи за автономно-федеративний устрій, М. Драгоманов допускав можливість політичної та національної автономії України на основі земської автономії, без державного відокремлення від Росії. У пошуках шляхів прогресу вчений категорично відкидав скороспілі, а тим паче авантюристські дії, розуміючи, що вони до добра не приведуть.

13. Політична думка в Україні кінця хiх – початку хх століть

Проблема виникнення держави належала до кола зацікавленостей відомого українського письменника та науковця Івана Франка. Він розглядав всесвітню революцію заради встановлення нового порядку не як всесвітню різанину, а як су­купність культурних, наукових і політичних звершень, до­корінну зміну всієї системи соціально-економічних та політичних відносин. І. Франко вважав, що спокійний розвиток країни, еволюційний характер змін щодо досягнутого рівня матеріаль­ної й духовної культури народу набагато позитивніший, а також, що активна соціалістична пропаганда зможе запобігти кривавому революційному вибухові.

На думку І. Франка, держава, в її традиційному розумінні, при соціалізмі зникне, й діяльність низових общин замінить державну політику. В яскравому спектрі комуністичних і соціал­демократичних концепцій держави та влади він не бачив універсального рецепту вирішення соціальних проблем людства. Цікавою є така риса в політичних поглядах мислителя: він не плекав марних сподівань на безпомилковість соціальних рецептів, а про­­понував свої шляхи "зцілення" суспільства від конкретних "хвороб".

Іван Франко скептично сприймав соціал-демократичну концепцію народної держави. Висунутий ним аргумент щодо провідної ролі в державотворенні інтелігенції є досить переконливим, оскільки соціал-демократи так і не зуміли назвати конкретних шляхів розбудови цієї держави. Опікунські зобов'язання народ­ної влади, підкреслював він, неминуче призведуть до довічної залежності громадян від державних посадовців, а необ­меженість і безконтрольність влади дасть змогу керманичам захопити її назавжди.

У своїй праці "Поза межами можливого" письменник рішуче відкинув марксистський економічний матеріалізм, а матеріалі­стичний фаталізм, який зумовлює досягнення політичних ідеалів силою розвитку виробничих відносин, відніс до різновиду забобонів. І. Франко сформулював свій ідеал самостійності України, в якому заликав співвітчизників до постійних пошуків нових шляхів розвитку політичного та культурного життя для створення єдиної свідомої незалежної держави.

Творчість Михайла Грушевського поєднує політичні до­сліджен­ня кінця XIX ст. з науковими підходами першої тре­тини XX ст. У його соціально-політичній концепції історіософії чільне місце посідають три основні категорії – "народ", "держава" та "герой".

Михайло Грушевський розглядав народ як діяльнісну соціальну силу, що крізь століття та різні політичні й соціокультурні обставини може нести ідею "національної самооборони" та "націо­нальної смерті". Він пояснював, що вся історія україн­ського народу – це пробудження енергії соціальної самооборони­ перед небезпекою видимої національної смерті.

На цій історичній основі, вважав М. Грушевський, формуються такі ідеали народу, як свобода, рівність і "народний ідеал справедливості". Проблема відповідності політичного устрою народним ідеалам зумовила необхідність теоретичного з'ясування його глибин­них витоків. Завдання академічної науки, на думку дослід­ника, полягає в з'ясуванні ступеня відповідності політичного ладу народним основам і потребам та його впливу на народні маси. До того ж важливо визначити момент імпорту державної ідеї , тому що запозичена ідея вже початково є антинародною.

Під народом М. Грушевський розумів українське селянство. Ця позиція залишалася незмінною протягом усієї його соціальної діяльності. У селянстві він вбачав відродження та майбутнє України. Нові соціально-економічні процеси 20-х рр. XX ст., на думку Грушевського, не змінили ролі селянства як провідної соціальної сили в політичному та національному житті. Формування українських пролетарських верств, що мало стати заключним етапом становлення української нації, вело до села, котре, своєю чергою, повинно було українізувати пролетарські верстви міста та нейтралізувати процес їх русифікації. Лише через повне завершення соціокультурного циклу села, вважав науковець, фактично селянська Україна стане дійсно робітничо-селянською країною. Розуміння народу як суб'єкта національно-культурного й духовного життя він доповнював антропологічними та психофізичними характеристиками населення.

Державу М. Грушевський розглядав у найтіснішому органіч­ному зв'язку з народом і поділяв концептуальні підходи автономно-федералістських поглядів М. Костомарова, М. Драгоманова та І. Франка, початок яким було закладено ще в Кирило-Мефодіїв­ському товаристві. У період свого президентства, покладав надії на справедливу федерацію з Росією та на проголошення су­веренітету УНР.

Аналізуючи роль держави, М. Грушевський відстоював принцип історизму та намагався довести, що Київська держава виникла на рідному соціально-історичному підґрунті, а не була створена варягами. Це було спростуванням норманської теорії походження Київської Русі.

У всіх працях Михайла Грушевського народ і держава нерозривно були поєднані з героєм в історії. На авансцені політичної історії народ, на його думку, був головним і первинним суб'єктом, а герої в історії виникали не просто так, у відриві від конкретно-історичних умов, а відображали стан і вимоги народних мас. Герой завжди був продуктом епохи та середовища, а не авто­матич­но породжений. Це діяльнісний суб'єкт історії, котрий реалізує свій розум, волю й енергію у визначений історією час.