14. Політична думка України першої по­ловини хх ст.

Політична думка України в першій половині XX ст. від­дзерка­лювала перехід українського національно-визвольного руху від культурного українофільства до організованої роботи в масах. У 20-ті рр. розвиток політичної науки в Україні пов'яза­ний, насамперед, з іменами – В. Липинського (1882–1931 рр.), Д. Донцова (1883–1973 рр.), М. Хвильового (1893–1933 рр.), В. Винниченка (1880–1951 рр.) та інших.

В’ячеслав Липинський, незважаючи на поширення радянофільских настроїв серед інтелігенції, рішуче обстоював створення власної самостійної держави на українській етно­графічній території. Лише нація є суб'єктом побудови такої держа­ви, стверджував він, ніхто її не замінить у цій справі; необхідно захотіти бути нацією.

Свою державницьку ідеологію він обґрунтував на спокон­вічних народних традиціях – на державному досвіді часів Гетьман­щини й етнічній культурі української спільноти. Його державний ідеал – спадкоємна монархія в особі гетьмана. Парламентаризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом, в його розумінні, є формою правління буржуазної демократії, чужої за духом та інтересами соціальній спільноті хліборобів у аграрній країні. В’ячеслав Липинський вважав, що жодна нація не починала та не могла почати свого існування з демократії, демократичні нації існують лише на основі попереднього правління власної аристократії.

За моделлю В. Липинського, сильна влада монарха є проявом ідеї державного суверенітету. Монарх особисто очолює оборону держави та через кабінет міністрів – державну адміні­страцію. Його повноваження обмежуються двома законодавчими палатами: нижньою – з'їзд Рад окремих земель, яка представляє інтереси окремих територій, і вищою – Трудова державна рада, котра представляє інтереси праці. Інтереси праці вищі від інтересів територій – це забезпечує головування політико-економічних інтересів.

Географічне розташування України, спільне історичне минуле й спільні економічні інтереси, вказував В. Липинський, диктують необхідність тісного воєнно-економічного союзу України, Росії та Білорусі, їхнього спільного пошуку союзників у Європі. Ця ідея конфедерації з перевагою суверенних інтересів її членів на­буває певного підтвердження й у наш час.

Спільним для українських мислителів того часу було те, що вказуючи на роль народних мас як творця національного політичного життя, вони все ж таки віддавали ініціативу у створенні незалежної держави національній еліті. Творцем національної ідеї у В. Липинського є національна аристократія, що поясню­ється її прагненням до влади та готовністю боротися за неї. Саме аристо­кратія здатна об'єднати кращих представників усіх класів.

Інтелігенції В. Липинський відводить допоміжну роль інте­лектуального посередника між соціальними класами та не вважає її політико-конструктивним чинником, оскільки вона безпо­середньо не стимулює розвиток економіки. Вона не повинна також виробляти ідеологію, здійснювати партійну роботу, розбудовувати державу та управляти нею. Інтелігенція – це най­слабкіша ланка в теоретичних міркуваннях неординарного мислителя.

У центрі досліджень Дмитра Донцова була нація, хоча кінцеву мету він вбачав у створенні незалежної Української держави. Нація, в його трактуванні, поставала як передумова формування держави в її соціокультурному та політичному проявах.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд, який стимулює всі людські починання. Для його зміцнення необхідно перетворити українця на людину, котра сповідує майже релігійну любов до своєї нації, визнає моральним лише те, що зміцнює силу нації та забезпечує її піднесення. Така людина відчула б по­требу у волі до життя та до влади.

Перебільшуючи роль вольового аспекту людської психіки, він підніс до рівня доброчинності експансію, насилля та фанатизм. Згідно з Д. Донцовим, воля до влади – це не просто складова психі­ки, а складова частина волі до життя, котра проявляється в прагнен­ні зберегти свій рід, а в переносному значенні – зберегти свою націю. Воля, з її проявами національного самолюбства та ненависті, є рушійною силою, що оживляє світ. Отож філософія нації повинна будуватись не на абстрактних основах логіки, а на волі до життя. З нею живе та вмирає нація. Він розглядає життя як боротьбу, в якій панує закон соціального дарвіні­зму, за котрим виживають найбільш пристосовані. Найсильніші повинні пере­могти слабких і нав'язати їм свій спосіб життя.

Як і В. Липинський, Д. Донцов свої соціальні надії пов'язує з ініціативною меншістю, що формує національну ідею для несвідомої більшості та мобілізує її на боротьбу за цю ідею. Дмитро Донцов категорично відкидав антисепаратистську ідею Михайла Драгоманова та вважав, що політичний сепаратизм України не лише можливий, але й відповідає глибинним інтересам українського народу, є необхідною умовою виживання україн­ської нації. Концепція Д. Донцова виходила з несумісності гуманізму та демократії з національною ідеєю.

Микола Хвильовий, на відміну від В. Липинського та Д. Дон­цова, не був творцем оригінальної ідеології. У нього, як у ко­муніста, був марксистський світогляд. Він намагався розв'язати проблему національного відродження на шляху соціалістичних перетворень і надати комуністичній ідеології національного змісту, робив наголос на духовно-культурному від­родженні України.

Націонал-комуніст М. Хвильовий закликав співвітчизників орієнтуватися на європейські, а не на російські культурні процеси, одночасно відкидаючи українофільство та москвофільство. Потреба культурного відродження за європейськими стандартами, вказував він, зумовлює створення національної культури й веде до боротьби двох культур – російської та української. Також, на відміну від В. Липинського, М. Хвильовий більше покладав надії на інтелігенцію в її покликанні виступати на боці молодого активного робітничо-селянського суспільства та цим покласти край згоді на утвердження в Україні російської культури. Відхід від єдності з культурою Росії, стверджував він, приведе до створен­ня власних культурних цінностей і наблизить Україну до західно­європейської спільноти.

Микола Хвильовий прагнув поєднати економічні, культурні та політичні чинники в єдиному національно-творчому організмі. На його думку, економіка країни, котра за соціалізму набуває специфічних форм і характеру, внесе корективи й у по­літичну конфігурацію України, стане важливою передумовою її самостійності.

Прикладом еволюції політичних поглядів є творчість комуніста Володимира Винниченка. Визначаючи національно-­державні форми, він спирався, насамперед, на інтереси розбудови соціалізму. Заради цього В. Винниченко ладен був відмовитися від будь-яких національно-політичних форм, переконавшись у тому, що вони шкодять справі соціалізму.

На його думку, у складі Радянського Союзу Україна повинна була мати рівні права з Росією. Таке об'єднання, з одного боку, було зумовлене економічним чинником, а з другого – небезпекою поневолення будь-якою імперіалістичною державою в разі розриву політичних зв'язків з Росією.

Реальний політичний розвиток України з часом вніс суттєві корективи у погляди В. Винниченка. У праці "Відродження нації" він підкреслював, що у відносинах Росія–Україна в період розбудови соціалізму виявилася злоякісна спадщина минулого: відчуття панівної нації в росіян і пригнобленості – в українців. Необхідність створення ефективної державної форми з метою викорінення такої спадщини дало В. Винниченкові підстави до висновку про повну державну самостійність кожної нації, проте в добровільному тісному союзі з іншими соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Завершальний етап творчості Винниченка пов'язаний з його працею "Заповіт борцям за визволення", що була написана на­передодні смерті автора. У цій роботі він дійшов висновку, що су­часна йому українська державність не в змозі забезпечити потреби власного національного відродження. Українська держава, визнав В. Винниченко, є залежною від Росії, пограбованою, скаліченою, замордованою, але ідея незалежності збереглась і при­ховує сили, котрі в слушний момент виявлять себе.

Відстоюючи українську національну ідею, В. Винниченко, водночас украй негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, навіть дав йому оцінку як фашистській і ворожій українському народові ідеології та вважав його особливим різновидом тоталі­таризму.

Подальший розвиток вітчизняної політичної думки в радян­ський період було вкладено в прокрустове ложе марксистсько-ленінської суспільствознавчої науки. Політична наука у вищих навчальних закладах обмежувалась ортодоксальним курсом "Наукового комунізму", однак його заміна новою дисципліною була лише питанням часу.

Розділ III. Суспільство і влада