20. Легітимність влади. Основні типи легітимності

Власне термін "легітимність" виник у Франції. Спочатку він означав прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади будь-яких узурпаторів. Сьогодні ж легітим­ність трактують як необхідний мінімум довіри між владою та під­леглими. Легітимність утверджує політику та владу, пояснює й виправдовує політичні рішення та створення політичних структур, їх зміну й оновлення тощо. Вона покликана забезпечу­вати покору, згоду, політичну участь без примусу. Легітимність – це соціально-політичне явище, що існує у свідомості громадян як вид позитивної установки на політичні інститути влади, віра та переконання, що ці інститути правомірні та справедливі.

Легітимність є найважливішою умовою функціонування влади. Легітимність влади – суспільне визнання законності та справедливості влади.

Уперше принцип легітимності влади досліджував Макс Вебер. Він дішов висновку, що легітимність ґрунтується на домінантних для певного суспільства цінностях, традиціях, законах. М. Веберу належить розробка класичної типології легітимності. Він розділив її на три "ідеальні" типи: традиційний, харизматичний, легально-раціональний.

1. Традиційний тип легітимності – виправдання звичаєм або традицією норм, які, зазвичай, є основою відносин панування та підпорядкування. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний підкорятися. Традиційний тип легітимності ґрунтується на твердженні, що влада є божественно встановленою, вона набагато вища від люд­ської. Земні володарі – монархи – одержали свою владу від Бога, й тому передаватися вона може тільки через традиції престолонаслідування. Отже, створювалося переконання необхідності повного підпорядкування їй. Традиційна легітимність припускала постійне та незмінне відтворення встановленого характеру влади.

Сьогодні традиційний тип легітимності зберігся в низці країн Близького Сходу: Йорданії, Ємені, Кувейті та ін.

2. Харизматичний тип легітимності базується на авторитеті особи лідера, котрому приписуються виняткові риси. Влада харизматичного лідера заснована на підкоренні йому більшості людей, що сприймають його як вождя. Між лідером і соціумом встанов­люються інтенсивні емоційні зв'язки. Слова та справи такого лідера оточені ореолом безгрішності. Особа керівника отримує божественне просвітлення. Серед відомих історичних діячів харизматичними рисами були наділені Наполеон, Ленін, Сталін, Гітлер та ін. Харизматичний спосіб легітимності влади використо­вується під час революційних змін, коли нова влада має спиратися на авторитет.

3. Раціональний тип легітимності (легальний) заснований на вірі в законність і раціональність формальних правил форму­вання та функціонування інститутів політичної влади. Найрозви­ненішою формою цього типу легітимності є конституційна держава. Основною ознакою правомочності та справедливості влади є виконання загальних правил і законів.

Легітимність влади не обмежується цими трьома класичними типами. У другій половині XX ст. посилення націоналізму призвело до виникнення етнічної легітимності (формування владних структур за національною ознакою. Це, скажімо, держави, утворені після розпаду СРСР).

21. Поняття політичної еліти, її структура та функції

Політичною елітою є правляча верства суспільства, що володіє владою, авторитетом, багатством.

Люди, які належать до еліти, зазвичай, обіймають керівні посади в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Політична еліта виробляє та здійснює стратегію розвитку су­спільства, визначає основні параметри внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Термін "еліта" в перекладі з латинської мови означає "кращий, обраний". Тож, еліта має формуватися з кращих у професійну й етичну представників нації. У центрі її діяльності повинні бути національні інтереси держави. Склад політичної еліти має по­стійно поповнюватися та поновлюватися людьми з різних прошарків суспільства, що виявили певні організаторські здібності, глибокі знання, професіоналізм, високі морально-етичні риси. Процес формування політичної еліти повинен здійснюватися демократичним шляхом.

Політична еліта – це не лише згуртованість певних осіб, які мають владу, а соціальна група, що сформувалась у результаті особливого соціального добору.

У демократичному суспільстві формування еліти відбувається через вибори, зважаючи на рівень професіоналізму, на творчі здібності, моральні якості особи. У тоталітарних або авторитарних державах добір еліти відбувається за політичними, ідеологіч­ними та соціальними ознаками, часто взагалі вибір обмежується лише вузьким колом номенклатурних чиновників.

Отож, правляча еліта – це високоорганізована, згуртована соціальна група суспільства, котра підготовлена до виконання управлінських функції, має керівне становище в державі, ухвалює державні рішення та визначає стратегію її розвитку.

Політична еліта виконує декілька основних функцій:

 стратегічна функція – полягає в розробці загальнонаціональної програми дій щодо удосконалення та розвитку по­літичного й економічного ходу суспільства;

 організаторська функція – передбачає організаційну діяльність щодо практичної реалізації прийнятих стратегічних рішень;

 інтеграційна функція – проявляється в діяльності еліти, спрямованій на досягнення єдності та стабільності політичної й економічної систем суспільства.

Високі вимоги до якісного добору вищих політичних керівників зумовлені величезною соціальною значущістю центральної ланки державного управління. Від ступеня компетентності, професіоналізму, авторитету вищих державних діячів залежить правильність напрямку політичного й економічного розвитку суспільства, дієвого функціонування його політичної системи.

Найбільшу підтримку народу правлячий клас може отримати лише в разі, коли проводжувана ним політика відповідає національним інтересам держави та суспільства, а не використо­вується для отримання різноманітних привілеїв і матеріальних цінностей.

До структури правлячої еліти належать політична, економічна, адміністративна, поліцейська та духовна еліти.

Політична еліта концентрує в своїх руках державну владу. До неї належать вищі державні посадовці – керівники виконав­чих, законодавчих і судових органів влади, дипломатичний корпус, міністри, керівництво політичних партій. Це найвищий склад політичної еліти. Середня ланка політичної еліти склада­ється з губернаторів (скажімо, керівників обласного рівня), депутатів парламенту (Верховної Ради України). Нижчий склад утворює керівництво місцевих органів влади.

Адміністративна еліта – це вищі ешелони державних міністерств, відомств та інших органів державного управління. Фактично – це апарат влади, через який політична еліта керує державою.

Економічна еліта – це частина правлячої еліти, що володіє матеріальними та фінансовими ресурсами країни (це власники великих промислових підприємств, банкіри та ін.).

Військово-поліцейська (міліцейська) еліта – це керівники міністерств оборони, внутрішніх справ, державної безпеки, а також керівництва різних спецслужб.

Духовна еліта – це керівники міністерств культури, науки, освіти, найбільших ЗМІ, вищих навчальних закладів, найбільш відомі діячі мистецтва, письменники, священо­служителі.

Усі структурні елементи правлячої еліти тісно взаємодіють між собою та становлять внутрішньооднорідну, привілейовану й панівну в суспільстві групу правлячого класу.

Виникнення політичних еліт зумовлене певними об'єктивними передумовами. Організаційними чинниками, котрі ви­значають появу політичних еліт, є виникнення держави та її апарату влади. Ієрархія влади в державі умовно схожа на піраміду, у вершині котрої розміщена керівна система, а внизу – різні види керованих підсистем. На базі цієї ієрархії виникають певні управлінські посади, що забезпечують підпорядкованість нижчих структур вищим. Така побудова державної організації надає їй характеру цілісності та стійкості.

Одночасно з виникненням держави формується чинов­ницький апарат нижчих, середніх і вищих структур влади. Урядовці всіх структур об'єднані загальними корпоративними інтересами, серед яких переважними є кар'єрне зростання, отримання різних пільг, прагнення зберегти свою монополію на владу та не допустити до неї інші групи, а також зміцнити своє елітне становище.

Загальносоціальними причинами виникнення по­літичних еліт є суспільний розподіл праці та різний соціаль­ний статус груп населення. Будь-яке суспільство фун­кціонує завдяки розподілу праці, за якого кожен соціальний прошарок здійснює виробництво матеріальних цінностей у промисловості, сільському господарстві, чи духовних цінностей – досягнення науки, твори мистецтва тощо. Еліта ж – це, власне, та частина громадян, яка здійснює в суспільстві управління.

Для нормального функціонування суспільного організму необ­хідно оптимальне поєднання всіх видів діяльності. Та на вершину соціальної піраміди піднімаються лише ті, хто здійснює загально­державне керівництво й управління, оскільки саме завдяки їхнім функціям забезпечується єдність державного організму. Тож існування політичної еліти пояснюється високою значущістю управлінської праці та його стимулюванням різноманіт­ними привілеями.

У будь-якому суспільстві певною мірою існує соціальна нерівність. Люди мають від природи різні розумові та фізичні здібності, різний соціальний статус, різна причетність до засобів виробництва, різну власність тощо. Отже, об'єктивна соціальна нерівність людей і є однією з найважливіших перед­умов розділення суспільства на керівну меншість і керовану більшість, на еліту та народ.

Варто зважить і на суто політичні чинники виникнення політичної еліти. Передовсім, – це політична пасивність основної більшості населення. Існує відокремлення народу від процесу прийняття політичних рішень і контролю за політикою.

У демократичному суспільстві керівна еліта припускає існування політичної опозиції, котра готова, за певних обставин, захопити владу. Водночас, правляча еліта, використовуючи свій політичний ресурс, прагне не допустити до влади опонентів. Це яскраво простежується, коли керівній еліті загрожує втрата влади. Еліта завжди прагне до всеосяжного контролю над матеріаль­ними та духовними ресурсами суспільства. Підбір і розподіл керівних кадрів у всіх сферах суспільно-політичного, економіч­ного та культурного життя керівна еліта, зазвичай, здійснює зі свого оточення.

22. Групи тиску та їх класифікація

Поряд з явними формальними політичними суб'єктами, такими як державний апарат, партії, політичні еліти, політичні лідери, у політичному процесі беруть участь і приховані, непрямі, неформальні суб'єкти. Ці суб'єкти одержали назву "групи тиску".

Групи тиску – це добровільні суспільні об'єднання людей, що формуються з метою висловлення та відстоювання своїх інтересів за допомогою цілеспрямованої дії на інститути публічної влади.

Детальний аналіз дає змогу виділити в суспільстві велику кількість зацікавлених груп із власними економічними, професій­ними й іншими інтересами, політичне забезпечення котрих і здійснює кожна група тиску.

Групи тиску існують впродовж всієї політичної історії, проте найбільшого впливу вони досягають за умов ринку та зрілого громадянського суспільства.

Найяскравішою формою діяльності груп тиску є лобізм. Слово "lobbi" в англійській мові означає критий майданчик для про­гулянок, коридор. Із XVII ст. цим терміном стали називати вести­бюль, коридор, майданчик для прогулянок у палаті общин, інакше кажучи, – кулуари парламенту. Політичного значення цей термін набув у США, де він означав купівлю за гроші голосів, діяльність осіб, які чинять тиск на членів парламенту на користь того чи того політичного рішення, що матиме важливі економічні наслідки. Практика лобізму нерідко проявлялася в прямому чи прихованому підкупі представників владних структур. Лобіювання інтересів у такий спосіб не раз ставило під сумнів легальність подібної діяльності. Тож у більшості країн світу було встановлено суворе нормативне регулювання та контроль за діяльністю лобістських груп.

У сучасному світі групи тиску досить посилені та здійснюють суттєвий уплив на всі аспекти суспільного життя. Найсильніше цей уплив відчувається в політичній сфері. Зазвичай, групи тиску об'єднують різні категорії та соціальні верстви населення: спілки підприємців, торговців, фермерів, молоді, національних меншин, жінок, найманих робітників та ін.

Існують масові групи тиску, вони, як і масові партії, намагаються об'єднати максимально можливу кількість осіб, оскільки сила групи принципово визначається її кількістю. Кількісний склад групи в тисячі чи навіть мільйони людей вимагає наявності чіткої ієрархічної організації.

Групи тиску діють на двох різних рівнях. Із одного боку, вони чинять прямий тиск на урядові органи – Кабінет міністрів, членів парламенту та урядовців, з другого – непрямий тиск на соціум із метою створення необхідної їм громадської думки.

Найважливішу роль у сучасних державах із ринковою еконо­мікою виконують такі групи тиску, як підприємницькі союзи та об'єднання. Залежно від конкретної країни, вони відрізняються формами взаємозв'язку та державними органами, завжди мають розвинену структуру, що виробляє рекомендації урядовим органам із питань національної оборони, розвитку ядерної енергетики, відносин із профспілками, боротьби з безробіттям, інфляцією тощо.

Одночасно з підприємницькими союзами у боротьбі за від­стою­вання своїх інтересів беруть участь і такі об'єднан­­- ня великого бізнесу, як дослідницькі та пропагандистські організації.

Значний уплив мають і різні доброчинні (філантропічні) фонди. Вони виконують як вузько класові, так і загально соціальні функції у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення.

Важливі соціальні та політичні функції в політичній си­стемі виконують приватні клуби. Об'єднуючи провідних під­приємців, фінансистів, відомих політичних діячів, упливових журналістів, вони (закриті за своїм характером) сприяють консо­лідації еліти суспільства, формують у неї загальні соціаль­но-політичні погляди й уявлення при виробленні, обговоренні та ухваленні найважливіших політичних рішень.

Важливу роль у захисті інтересів найманих робітників виконують професійні спілки. Як суспільні організації вони об'єднують людей праці однієї професії чи однієї галузі виробництва.

За сучасних умов тісне переплетіння економічних і соціально-­політичних суперечностей у національних та міжнародних масш­табах підсилює прагнення підприємців уникати масштабних соціально-трудових конфліктів. Це змушує їх шукати різно­манітних форм співпраці з профспілками, розвивати політику соціального партнерства, згладжувати гостроту трудових конфліктів.

Розглядаючи різні види та типи груп тиску, можна виділити три основні критерії, за якими вони відрізняються від інших об'єднань суспільства.

1. Існування суворих організаційних структур, тобто на основі спільності інтересів усередині групи встановлюються ре­гулярні, стабільні відносини.

2. Висловлення та захист загальних інтересів і прагнень, тобто групи тиску спеціально організовуються для того, щоби за­хищати приватні, особливі інтереси своїх членів.

3. Здійснення тиску, тобто будучи непрямим політичним суб'єктом, не маючи на меті завоювання, утримання та здійснення влади, групи тиску прагнуть змінити урядову політику, ви­користовуючи різні форми дії.

23. Засоби і методи тиску. Соціальні функції груп тиску

Здатність різних груп чинити тиск на публічну владу неодна­кова. Вона залежить від тих ресурсів, які мають у своєму роз­порядженні ті чи ті зацікавлені групи. Важливе значення має кількісний склад груп тиску. Наприклад, великі профспілки чи суспільні рухи більшою мірою здатні зорганізувати масові акції на підтримку своїх вимог, аніж малі організації. Та малий масштаб організації може бути компенсовано іншими чинниками, приміром, організаційною згуртованістю групи. Відомо, що чітко сформавана ієрархічна організація надає додатковий кооперативний ефект", а отже, спроможна домагатися наміченої мети.

Найважливішим ресурсом є володіння власністю чи економічна влада. Групи тиску, що є представниками підприємців, можуть впливати на створення чи скорочення робочих місць, забезпечувати фінансову підтримку певних програм уряду, місцевих органів влади й навіть здійснювати прямий підкуп тих, від кого залежить ухвалення необхідного рішення.

Важливе значення мають також різні форми культурного впливу: дружні, споріднені, етнічні, релігійні зв'язки та ін. Загалом, основна мета груп тиску полягає в тому, щоб перетворити різні ресурси на політичну владу, вплинути на органі­зації політичної влади.

Методи, чи засоби дій груп тиску на публічну владу за­лежать від характеру політичної системи, політичного режиму, рівня політичної культури країни.

Пріоритетним об'єктом груп тиску є законодавча та виконавча влади. Для цього використовується величезний арсенал засобів від прямого підкупу, подарунків, шантажу до різних форм “м'якого" переконання.

Свій уплив на законодавчу та виконавчу влади групи тиску, зазвичай, створюють через механізм політичних партій. Виявити можна такий тиск під час фінансування виборчих кампаній, через орієнтацію електорату на підтримку дружніх партій.

Найрозвиненіший метод упливу – лобіювання, що є си­стемою засобів і чинників тиску на публічну владу з метою забезпечення інтересів тих або тих груп.

Групи тиску виконують важливі та необхідні для суспільства функції.

1. Функція артикуляції та агрегації інтересів. Соціальною основою груп тиску є групи інтересів. Їхнє основне призначення полягає в узгодженні безлічі приватних інтересів громадян, у формуванні їхніх поглядів і думок у конкретні вимоги, виробленні на їхній основі загальнозначущих цілей діяльності організацій, котрі потім буде висунено політичним діячам, органам влади, що ухвалюють політичні рішення.

2. Інформаційна функція. Осмислення конкретних завдань, які стоять перед певними групами тиску, вимагає збору та переробки значного об'єму інформації. Ця інформація, з одного боку, поширюється через друк, радіо, телебачення для того, щоби сформу­вати сприятливу громадську думку, з другого – передається до владних органів для ухвалення необхідних цій групі політичних рішень. І хоч інформація кожної з груп одностороння, діяльність різних груп дає можливість суспільству та політичній владі ознайомитися з широким спектром поглядів на якусь проб­лему й виробити реальний політичний курс.

3. Комунікативна функція. Групи тиску виконують роль посередника, єднальної ланки між громадськими організаціями та політичними інститутами. Вони доповнюють представництво простого соціуму в органах влади. Завдяки діяльності цих груп багато громадян мають додаткові можливості для участі в процесі ухвалення політичних рішень.

4. Стабілізаційна функція. Взяття до уваги органами влади інтересів найбільш представницьких і впливових груп веде до більшого рівня взаєморозуміння в політиці та суспільстві, знижує соціальну напруженість, дозволяє вирішувати назрілі проблеми без конфронтації, в погоджувальних і компромісних процедурах.

5. Контрольна функція. Групи тиску прагнуть контролювати як уже прийняті закони та політичні рішення (для цього вони привертають увагу громадськості й судових органів), так і процес ухвалення нових законів та рішень.

24. Бюрократія в системі влади. Поняття номенклатури

Бюрократія – система управління суспільними справами, котра спирається на розгалужену й ієрархізовану структуру чиновницького апарату. Для неї характерне перебільшення значення формальної процедури прийняття рішень, ретельне виконання інструкцій, що спричиняє відокремлення бюрократичного управління від потреб життя, помилки в керуванні та його безпорадність при зітк­ненні з проблемами, які вимагають нетрадиційних підходів. Ознаки бюрократизму (формалізація, ієрархічність, регламентація) властиві будь-якій системі соціального управління.

У тоталітарному суспільстві існування бюрократичних структур сприяє утвердженню безконтрольного та необмеженого панування вищих чиновників, руйнуванню зв'язку управління між членами суспільства, стає опорою для прямого насильства. Демократизація всіх сфер життя, подолання системи адміні­стративно-командного всевладдя, запровадження в життя принципу розподілу влади та контролю суспільства за діяль­ністю управлінських структур повною мірою розкривають притаманні бюрократичному управлінню позитивні риси – раціональність, професійність, компетентність.

Коли ж власність і влада належать бюрократії, маємо одну з форм приватної власності. Приміром, К. Маркс вказував, що бюрократія є паразитичним станом суспільства, котрий слугує інтересам керівної еліти як знаряддя класового панування. Бюрократія залежить від влади приватного капіталу, тому в майбутньому соціальному суспільстві вона, як і капітал, повинна "відмерти". Справжня мета держави видається бюрократії протидержавною метою. Духом бюрократії є "формальний дух держави", тому вона перетворює його або на справжню бездуш­ність держави, або на категоричний імператив. Бюрократія сприймає саму себе кінцеву мету держави. Тож вона робить свої "формальні" цілі своїм змістом, скрізь вступаючи в конфлікт із "реальними" цілями. Бюрократія змушена через це видавати формальне за змістове, а зміст – за дещо формальне.

Номенклатура – перелік посад, які затверджуються та заміщуються лише за рішенням або згодою вищестоящого керів­ного органу. В умовах командно-­адміністративної системи номенклатура була основою партійної кадрової політики. Часто призводила до відриву керівних органів та їхніх членів від загалу, до утвердження апарату над народом, до зло­вживань. За умов перебудови номенклатура замінювалася си­стемою виборності керівних кадрів, конкурсів, атестацій керівників тощо.

25. Типологія політичного лідерства

Явище лідерства ґрунтується на певних об'єктивних потребах складно організованих систем. До них належать потреби в самоорганізації та впорядкуванні певних елементів системи для забезпечення її життєздатності. Щодо причин виникнення політичного лідерства в політології існує декілька різних підходів.

Психологічний підхід прагне дати психологічне пояснення виникненню та функціонуванню лідерства. Основоположник цього підходу Зигмунд Фрейд і його послідовники надавали величезного значення в житті людей "несвідомому", тобто тому, що перебуває за межами раціонального мислення та волі. Потреба в авторитеті лідера, опора на цей авторитет є однією з важливих основ життєдіяльності будь-якої людини, вони існують у масовій свідомості як підсвідоме прагнення.

Системно-функціональний підхід пов'язує причини виникнення політичного лідерства із соціальними потребами суспільства. Необхідність лідерства пояснюється об'єктивною потребою політичного товариства загалом або його певних частин (політичних груп, об'єднань) у свідомому саморегулюванні та саморозвитку. Політична діяльність, яка має цілеспрямо­ваний, організований характер, відображає потребу в суб'єктові, здатному висувати соціальні ідеї, бути носієм колективної свідомості й таким авторитетом, який втілює колективну волю та може зосередити політичну діяльність, інтегрувати інтереси й волю певної соціальної групи.

Лідер у суспільстві має виконувати такі функції:

1) інтегративна (об'єднання мас) є важливою функцією політичного лідера в суспільстві. Лідер покликаний об'єднувати громадян навколо загальних цілей і цінностей, подавати приклад служіння народові, державі, Вітчизні;

2) комунікативна функція лідера характеризує його як суб'єкта владних відносин, який несе, в очах суспільства, персональну відповідальність за гарантії прав і свобод населення та, як наслідок, – за загальну діяльність керівної еліти. Через лідера зміцнюються канали політичного й емоційного зв'язку народу та влади;

3) мобілізаційна функція лідера виявляється в його здатності організувати та спрямувати активність населення на вирішення тих або тих конкретних проблем у державі та суспільстві. У виконанні цієї функції важливу роль відіграють авторитет лідера, його вміння надихнути населення на певні солідарні з режимом дії;

4) прогностична функція лідера полягає у віднаходженні й ухваленні оптимальних політичних рішень. Лідер вивчає ситуацію, оцінює її, визначає найважливіші проблеми й негативні тенденції та встановлює, що і як має бути виправлено. Лідер покликаний охороняти народні традиції, своєчасно помічати найменші нововведення, забезпечувати прогрес суспільства;

6) функція соціального арбітражу та патронажу, сутністю якої є захист членів суспільства від беззаконня, самоуправства бюрократії, спрямована на підтримку порядку та законності через контроль, заохочення чи покарання;

7) функція об'єднання керівної еліти полягає в тому, що по­літичний лідер, будучи вищим представником політичної еліти, здійснює зміцнення її внутрішньої цілісності, підвищення конку­рентної здатності у взаєминах з іншими опозиційними угрупованнями.

У сучасній політологічній літературі існує декілька підходів щодо типології політичного лідерства, оцінки особистісних якостей і стилів поведінки лідерів. Більшість із них спирається на типологію політичного авторитету розроблену німецьким політологом М. Вебером. В її основі лежить аналіз мотивації людей, готових визнати певного політика за лідера й іти за ним. У типології політичного авторитету, виділяють три типи лідерства: традиційне, легально-раціональне і харизматичне.

Традиційне лідерство спирається на силу звичаїв і традицій. Наприклад, старший син монарха після його смерті успадковує трон. Такий тип лідерства властивий доіндустріальному су­спільству.

Легально-раціональне лідерство виникає внаслідок встановлених у певному суспільстві формальних узаконених процедур. Це, по суті, – бюрократичне лідерство. У ньому лідер-урядовець отримує авторитет не через традицію чи якісь особливі риси, а як виконавець певної державної функції, раціональної з погляду цілісної системи. Бюрократичне лідерство властиве індустріальному суспільству.

Харизматичне лідерство ґрунтується на вірі в надприродні здібності лідера. Поняття "харизма" означає "божа благодать" або "божий дар". Цей термін застосовується до індивідів, які від­різняються від пересічних громадян і вважаються наділеними надприродними здібностями. Для цього типу лідерства характерна фанатична відданість прибічників своєму лідерові. Будь-який сумнів у харизмі лідера розглядається як відступництво. В політиці харизматичний лідер виконує найчастіше новаторську чи революційну роль.

Харизматичне лідерство, що було поширене на ранніх етапах людського розвитку, властиве й сучасним суспільствам. До цього типу лідерів XX ст. слід віднести Леніна, Сталіна, Гітлера, Кастро, Мао-Цзедуна й інших. Зазвичай, лідери з харизматичними рисами перетворюються на фюрерів, напівбожественних вождів, чиї образи викликають одночасно страх, любов і захоплення послідовників.

Необхідність у харизматичному лідерстві, звичайно, виникає в період соціальних криз, коли традиційні владні інститути дають збій і неспроможні адекватно реагувати на нові умови, ухвалюють стандартні рішення. Гостра, нестійка ситуація породжує в суспільній свідомості надію на якесь диво, здатне вмить розв'язати всі накопичені проблеми.

Залежно від стилю управління розрізняють авторитарний та демократичний типи лідерів.

Авторитарний – це лідер, який вимагає монопольної влади. Його ідеал – абсолютне єдиновладдя. Зв'язки між членами групи при такому лідері зведені нанівець або ж проходять під кон­тролем лідера. Авторитарний лідер намагається підвищити актив­ність підлеглих адміністративними методами. Його основні знаряддя – "залізна вимогливість", загроза покарання.

Демократичний – це лідер, який ініціює максимальну участь кожного зі своєї групи, не концентрує всю відповідальність у власних руках, а прагне розподілити її серед членів групи. Такі лідери відкриті для критики, доброзичливі до людей, створю­ють атмосферу співпраці.

За сутністю діяльності виділяють чотири типи образів-моделей: лідер-прапороносець, лідер-служитель, лідер-торговець, лідер-пожежник.

Лідер-"прапороносець" – видатний стратег. Людина із сильною волею та власним баченням дійсності. Він сам формує по­літичну програму та через неї реалізовує свої ідеали й цілі. Його прихильники не мають на нього практично жодного впливу.

Лідер-"служитель" орієнтується на своїх прихильників і прагне виступати в ролі виразника їхніх інтересів. На відміну від лідера-"прапороносця", він не сам формує цілі щодо власного бачення політичної реальності, це роблять його прибічники (виборці). Визначені ними цілі стають для лідера-"служителя" основними. У голові такого лідера ніби вмонтовано своєрідний радар, який дозволяє чуйно вловлювати інтереси прибічників. Іноді такого лідера називають лідером-"флюгером".

Лідер-"торговець" начебто продає виборцям свої ідеї-програми та плани в обмін на їхню підтримку.

Лідер-"пожежник" діє в кризових ситуаціях, нібито "гасить пожежі". Цей тип лідера активно відгукується на негаразди в суспільстві та політичні ситуації. Дії таких лідерів визначаються, насамперед, нагальними проблемами життя.

За схильністю лідерів до певної моделі поведінки виділяють лідерів-агітаторів, лідерів-організаторів і лідерів-теоретиків.

Лідери-агітатори вважають за краще впливати на членів суспільства силою слова, ораторським мистецтвом, особистим прикладом.

Лідери-організатори віддають перевагу роботі з кадрами. Їх більше надихає можливість використовувати сили організації для встановлення та поширення свого впливу.

Лідери-теоретики впливають на своїх прибічників силою інтелекту.

Залежно від цілей і дій, що здійснюються в суспільстві, ви­діляють лідерів-консерваторів, лідерів-реформаторів, лідерів-революціонерів.

Лідери-консерватори орієнтуються на необхідність збе­реження суспільства в наявному, сучасному вигляді.

Лідери-реформатори прагнуть до перетворення суспільного ладу за допомогою проведення широкомасштабних змін, які не зачіпають основ суспільства.

Лідери-революціонери мають на меті здійснити якісні зміни в суспільстві та перехід до нової суспільної системи.

Розділ IV. Політична організація суспільства