7. Сучасні політичні школи

Сучасна політична наука Заходу почала свій розвиток з кінця XIX ст. та пройшла кілька етапів еволюції.

I етап. Становлення сучасної політичної науки (кінець XIX – кінець 40-х рр. XX століть)

Основна увага на цьому етапі приділялася розробці концепцій політичної влади та її соціальних основ. Найбільшим явищем у розвитку політичної думки була марксистська теорія політики й соціалістичної ідеології, висунена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В. Леніним, які трактували державу як знаряддя політичної гегемонії пролетаріату. Виходячи з цього, вони стверджували, що лише знищення приватної власності та зруйнування буржуаз­ної держави забезпечать розв’язання політичних проблем суспіль­ства, побудованого на соціальній рівності. Утопічні ідеї про від­мирання держави базувалися на переході до громадського самоврядування через встановлення диктатури пролетаріату. Механізм і принципи функціонування такої держави виключали технологію буржуазної демократії – відкидались ідеї суспільного договору, принцип розподілу влади тощо.

Основні положення марксистської політичної теорії:

– політична сфера життя суспільства зумовлена економічною (базовою) сферою;

– політика відіграє порівняно самостійну й активну роль у житті суспільства;

– політика – це результат і форма класової боротьби;

– закономірне відмирання держави та будь-якої політики.

Під упливом марксизму сформувався соціологічний напрям, який досліджував зв'язки політики із соціальними відносинами. Його представниками були О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм. Впроваджений ними в життя порівняльно-історичний метод надав можливість осягнути передумови функціонування влади, трансформації політичних режимів та інститутів.

Особливе місце в соціологічному напрямі посідають ідеї німецького соціолога Макса Вебера (1861–1920 рр.), який ви­вчав по­літику з позицій соціокультурних чинників розвитку (цінності, вірування, ідеали тощо). У веберівській концепції найбільш суттєвою є ідея того, що політика – це особливий вид людської діяльності, а як самостійна сфера життя, політика форму­ється лише з виникненням державно-адміністративного апарату. Макс Вебер аналізував також проблеми теорії влади, бюрократії, лідерства та ін.

Він обґрунтував положення про те, що раціональна бюро­кратія є найбільш ефективною системою управління, котра ґрунтується на чіткому розподілі обов'язків відповідно до норм і правил.

У розробці проблеми демократії М. Вебер знайшов спосіб обмеження всевладності бюрократії та контролю за нею. Теоре­тична сміливість вченого полягала в тому, що він на етапі деперсоналізації влади вбачав у харизматичному лідері дійового посередника між масами та бюрократичним апаратом. У вченні М. Вебера про раціональну бюрократію та харизматичне лідерство немає суперечності: він виявив і обґрунтував їхній позитив­ний потенціал і можливості взаємодії.

У межах соціологічного напряму були розроблені основи сучасної концепції еліт В. Парето, Г. Моска, теорія зацікавлених груп А. Бентлі, концепція про неминучість олігархізації влади всіх демократичних партій і систем, дослідження політики з погляду місця та значення в суспільстві інститутів влади Т. Парсонса, Д. Істона й ін., психологічна теорія влади (біхевіо­ризм) Г. Лассуелла (розгляд політики в контексті міжособистіс­ної взаємодії).

Марксистський погляд на політику вплинув на появу та становлення конфліктологічних теорій розуміння політики (Р. Дарендорф, К. Шмітт, Л. Козер та ін.).

II етап. Активне розширення сфер політологічних до­сліджень (кінець 40-х рр. – друга половина 70-х рр. XX ст.)

Сутність цього етапу у зверненні до проблем лібералізації політичного життя, до концепцій демократії, соціальної по­літики держави (І. Шумпетер, Р. Даль, К. Макферсон та ін.).

III етап. Пошук нових парадигм розвитку політичної науки (кінець 70-х рр. ХХ ст. і до теперішнього часу)

Обґрунтування адекватних сучасному розвиткові західного постіндустріального суспільства теоретичних моделей і концеп­цій влади здійснили Д. Белл, Р. Арон, Дж. Гэлбрейт, О. Тоффлер, Й. Масуда, Г. Моргентау.

Отож, підсумовуючи проблему розвитку сучасних політичних шкіл, можна виділити такі підходи, властиві світовій по­літичній думці:

 комунікативна інтерпретація політики – розглядала політику як універсальний засіб забезпечення цілісності та механізм регулювання конфліктів у соціально диференційо­ваному суспільстві, а власне політика ототожнювалася з діяльністю держави;

 силове тлумачення політики – випливає з підкорення одних соціальних груп іншими як сфера боротьби класів за владу;

 інструменталістська інтерпретація політики – понад усе ставила соціальний зміст і сукупність засобів та методів, які забезпечують ефективність політики, а власне політика розглядається як соціальні відносини з боку державної влади;

 позитивно-соціологічне тлумачення політики акцентувало увагу на мотивах політичної участі, що визначають соціаль­ний статус і престиж особистості чи соціальної групи.

Усі вище перераховані підходи й сьогодні підтверджуються в політичній практиці.