2.3. Політика Риму щодо германців у іі ст.: Маркоманські війни.

За правління імператора Доміціана (81-96 рр.) римляни остаточно відмовилися від думки завоювати важкодоступні, через кліматичні (холодні зими) і ландшафтні (обширні ліси і непрохідні болота) умови, варварські землі. Щоб захистити імперію від набігів германців, римляни зайнялись організацією лінії оборони Рейном-Дунаєм. Приблизно від середини правого берега Рейну до верхнього Дунаю протягнулася на більш ніж 550 км. укріплена смуга з опорними пунктами і військовими гарнізонами, так званий лімес. Германські племена виявилися замкнутими в певних межах майже на два століття, що сприяло зменшенню міграцій і підготувало умови для створення великих племінних об'єднань. У прикордонній смузі мир зберігався близько восьмидесяти років. В результаті активної торгівлі товари римського виробництва почали проникати углиб варварських земель, проте в цілому римська цивілізація здійснювала досить обмежений вплив на племена Германії.

Військова експансія римлян в кінці І ст. – першій пол. ІІ ст. була в основному спрямована на підкорення Дакії; за правління імператора Траяна відбулось розширення кордонів імперії на Сході; на півночі країни було розбито племена сарматів і роксоланів. Імператор Антонін Пій (138-161 рр.) придушив повстання в Британії, за його правління було зведено так звану стіну Антоніна для захисту від нападів британського племені бригантів.

Незабаром після сходження на престол імператора Марка Аврелія (161-180 рр.) Риму довелося зіткнутися з великою війною на сході. Парфянський цар Вологез III (148-190 рр.) вторгся в Вірменію і розбив римську армію в битві при Елегеї, якою командував намісник Каппадокії Северіан, після чого парфяни рушили на Сірію. Протягом 163-164 рр. Вірменія була знов захоплена римськими полководцями і перетворена на протекторат. Тим самим Марк Аврелій відновив політику Траяна, який створив залежну від Риму державу на територіях за Євфратом.¹¹⁷

Тим часом, в розпал подій на сході, виникла нова зовнішня небезпека. На північних рубежах Імперії пожвавилися численні варварські племена, що мешкали за Рейном і Дунаєм. На придунайські провінції, які були ослаблені перекиданням військ на Парфянську війну, накинулись численні германські племена. У 166 р. римляни з значними труднощами відбили вторгнення лангобардів і обіїв, що спробували прорвати кордон в Паннонії. Наступного року дунайський кордон від Галлії до Ілліріка практично одночасно атакували майже п’ятдесят вісім племен, що об'єдналися в єдиний союз. Цей союз очолило германське плем'я маркоманів, що мешкало на території сучасної Чехії. Такої єдності в рядах ворожих Риму варварів ще не бувало в римській історії. Ці важкі війни, що продовжувалися 15 років, ввійшли в історію під назвою Маркоманських. Античні історики, що писали про них, мали всі підстави порівнювати ці війни з Пунічними. Крім германців (маркоманів, квадів, свевів, хаттів і ін.) до цього племінного союзу ввійшли іраномовні народності сарматів, язигів, аланів, а також деякі давньослов’янські племена. Вперше проти Риму виступили племена, що жили в глибині Европи - вандали, готи, віктуали. Це були перші хвилі Великого переселення народів. Зокрема союз готів складався за численних германських етносів»¹¹⁸

У 167 р. під ударами варварів кордон на середньому Дунаї був прорваний відразу в декількох місцях. Маркомани на чолі зі своїм царем Баломаром, розоряючи все на своєму шляху, рушили в Північну Італію. Для оборони необхідно було терміново мобілізувати всі сили. На Дунай була направлена навіть преторіанськая гвардія, особиста охорона імператора, під керівництвом префекта Фурія Вікторіна. Але, навіть зумівши з'єднатися з римськими силами в Паннонії, Вікторіан не зміг затримати ворога і сам загинув в битві. Передові загони германців проникли в Північну Італію, зруйнували місто Опітергій, оточили, але не змогли взяти Аквілею - найважливіший центр римської торгівлі на Адріатиці; загрожували Вероні. В Римі і в решті Італії почалася справжня паніка.

Розуміючи справжні розміри небезпеки, Марк Аврелій пішов на крайні заходи. Під час парфянських воєн в армії поширилась чума, що забрала життя тисяч воїнів, тому катастрофічно не вистачало людей для набору в легіони і інші частини; в армію почали закликати навіть рабів, гладіаторів і розбійників Далмації і Дарданії. З деяких германських племен, що зберегли вірність Риму, були найняті допоміжні загони. Для захисту Італії були викликані війська з інших провінцій, зводилися оборонні лінії, зміцнювалися і укріплення міст внутрішніх провінцій. Все це вимагало колосальних фінансових витрат. Щоб не накладати на провінції нові важкі податки і не відбирати майно у сенаторів, Марк Аврелій влаштував грандіозний розпродаж імператорських сімейних коштовностей, предметів розкоші і т.д.¹¹⁹

Після того, як перший натиск варварів був відбитий, Імператор почав планомірну боротьбу, використовуючи і військові, і дипломатичні засоби. Як полководець він віддавав перевагу діяти повністю з прийнятим, продуманим планом, а не добиватись успіху завдяки ефектним, але ризикованим перемогам.

Проте на першому етапі війни римляни зазнали серйозних невдач. Багато римських міст на Дунаї було захоплено варварами і зруйновано. Був знищений ряд постійних таборів. У 170 р. воїни слов'янського племені костобоків пройшли через Дакію і вторглися в Середню Грецію, де вони зруйнували знамените святилище Деметри недалеко від Афін. З труднощами, але римлянам все ж таки вдалося витіснити їх за межі Імперії. Римські війська зазнали важких втрат, у тому числі і серед вищих воєначальників. У 170 р., зазнавши нищівної поразки від сарматів, загинув в бою римський полководець Марк Корнелій Фронтон. У іншій битві поліг командувач преторіанською гвардією Марк Макріній Віндекс. Про те, наскільки значними були втрати, римських військ і населення, свідчить той факт, що через декілька років квади повернули спочатку тринадцять тисяч, потім п’ятдесят тисяч римських полонених, а язиги - сто тисяч осіб. Головними і найбільш небезпечними суперниками Риму були маркомани і квади. Проти них в середній течії Дунаю діяв сам Марк Аврелій. Він чудово розумів, що для забезпечення надійного миру недостатньо витіснити варварів за межі римських володінь, а необхідно розгромити їх на їхній власній території. У 172-175 рр. під його безпосереднім керівництвом були проведені вдалі наступальні операції за Дунаєм. Основні епізоди цієї кампанії потім були увічнені на рельєфах 30-метрової колони, спорудженої в Римі на честь перемог здобутих імператором над задунайськими племенами. Як і колона Траяна, цей пам'ятник є найважливішим свідченням про дії римських військ і найбільш вражаючі події війни. Відомо, що Марк Аврелій збирався на знов завойованих землях створити провінції Маркоманія і Сарматія.

На перших сценах рельєфів зображені римські укріплення на кордонах. Потім змальована переправа римського війська через Дунай. Далі зображено просування римлян в глиб ворожої території, численні жертвопринесення, що здійснюються самим імператором, римських легіонерів, які підпалюють зроблені з колод хатини варварів, масову страту взятих в полон ворогів - це, очевидно, свеви, що відпали від союзу з Римом і покарані як зрадники. Особливо цікава сцена, що зображає один з найдраматичніших епізодів цього походу - «диво доща». За повідомленнями античних істориків відомо, що квади, користуючись прекрасним знанням місцевості заманили римлян у вузький гірський прохід і, зайнявши пануючі висоти відрізали римлян від джерел питної води, нав'язали їм тривалу битву.¹²⁰ Ось як описує цю битву, що відбулася в червні 172 р. римський історик Діон Кассій: «Варвари затягували битву сподіваючись, що вони легко переможуть римлян внаслідок сильної спеки і спраги. Квади в багато разів перевершували римлян числом. І ось, коли римляни, невимовно страждаючи від спеки і спраги, не могли вже більше ні битися, ні відступати і залишалися стояти в бойовому порядку на своїх місцях, як раптом зібралися хмари і пішов дощ. Римляни почали знімати свої шоломи, інші - щити і збирали в них воду і пили не тільки самі, але і поїли своїх коней. І коли варвари напали на римлян, ті одночасно і билися, і пили воду, і деякі з поранених жадібно ковтали кров, яка текла в їх шоломи разом з водою. Й римляни б справді зазнали у той час великих втрат, бо багато хто з них був зайнятий тим, що пив, коли б не сильний град і безліч блискавок, що кинулись на варварів. Отже в одному і тому ж місці можна було бачити і воду, і вогонь, падаючий з неба, і в один і той же час одні угамовували спрагу і мокнули під дощем, інші гинули від вогню і вмирали. Вогонь не потряпляв в римлян. Варварам же вогонь не допоміг нічим, й град, як масло, здіймав вогонь і полум'я ще вище. І хоча варвари знаходилися поряд з дощем, вони шукали води. Деякі навіть самі ранили себе, сподіваючись кров'ю погасити полум'я, інші переходили до римлян, оскільки тільки вони мали рятівну воду».¹²¹

Незабаром після цієї поразки квади відправили до імператора послів з проханням про мир і отримали його, погодившись на дуже важкі для себе умови. Переможені зобов'язалися не надавати ніякої допомоги маркоманам і язигам, повинні були видати всіх зрадників і повернути римських полонених. На свої землі квади приймали римські гарнізони і повинні були до того ж забезпечувати їх продовольством. Крім того квадам заборонялося жити уздовж Дунаю в смузі шириною в одну милю (бл. 1,5 км.). Крім цього вони зобов'язувалися надати римлянам допоміжні військові загони. Такий мир, хоча і ослабив в значній мірі могутність квадів, не означав ще їх остаточного підпорядкування і таїв в собі джерела майбутньої війни.

Підкоривши вслід за квадами лангобардів, бурів і ряд дрібніших племен, римляни зосередили свої сили на рішучих діях проти маркоманів. Вони продовжували турбувати римлянам і, не дивлячись на посилену оборону здійснили ряд грабіжницьких набігів на провінції Рецію і Норік. Саме в той момент, коли маркомани, навантажені здобиччю, поверталися на батьківщину і намагалися переправитися через Дунай, їх атакували римські війська на чолі з Марком Аврелієм. Германці були вщент розбиті, а взята ними здобич повернена провінціям. Потім військові дії були перенесені в Богемію (область в сучасній Чехії), де римська армія, ймовірно, зустрілася із слов'янськими племенами, а потім - вже в землі самих маркоманів. Маркомани, що не чекали цього нападу спочатку не чинили ніякого організованого опору, але незабаром опам'яталися і дали римлянам декілька битв. Варвари відчайдушно билися за кожне селище і не бажали здаватися на милість римлян. Лише після того, як вождь маркоманів Балломарій потрапив в полон і був страчений, а його відрубана голова доставлена імператорові, опір припинився.

Маркоманські війни значно підірвали економічне становище імперії і були перехідним етапом у взаєминах римлян з варварами: останніх почали широко застосовувати в римських військах в якості найманців. Германцям з цього часу дозволялось оселятись в прикордонних смугах. Інколи з них знімався обов’язок сплати податків. Пожвавиласть торгівля римлян з варварами.