Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра історії середніх віків

та візантиністики

ВІЙСЬКОВА СПРАВА ГЕРМАНЦІВ (І-V СТ.)

Дипломна робота

студента V курсу

історичного факультету

Антонишина В. Б.

Науковий керівник –

к.і.н., доц. Овсінський Ю. В

.

Львів – 2011

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………........3

Розділ І. Контакти та конфлікти Риму з германцями в І ст. до н. е. – І ст. н. е. Битва в Тевтобурзькому лісі…………………………………………….10

1.1. Взаємовідносини Римської імперії з германськими племенами наприкінці ІІ - І ст. до н.е…………………………………………………….........................10

1.2. Германці на початку І ст. н.е. Передумови та причини битви в Тевтобурзькому лісі……………………………………………………………15

1.3. Хід битви в Тевтобурзькому лісі та її наслідки………………………..19

Розділ ІІ. Військове протистояння між римлянами та германцями в середині І - середині ІІІ ст……………………………………………………..31

2.1. Походи Тиберія та Германіка в першій половині І ст…………………....31

2.2. Батавське повстання…………………………………………………….......37

2.3. Політика Риму щодо германців у ІІ ст.: Маркоманські війни…………..49

2.4. Вторгнення готів в середині ІІІ ст……………………………………...…55

Розділ ІІІ. Взаємовідносини Римської Імперії з готськими племенами в другій половині IV - середині V ст……………………………………………64

3.1. Вторгенння готів в середині IV ст. Битви при Саліції та Адріанополі……………………………………………………………………....64

3.2. Союз римлян та готів в боротьбі з гунами. Битва на Каталаунських полях……………………………………………………………………………..80

Висновки………………………………………………………………………...85

Список використаної літератури та джерел………………………………..89

Додатки…………………………………………………………………………..94

Вступ

На початку І ст. спостерігається посилення військової конфронтації між Римською Імперією та германським світом. Кількість германських племен на кордонах Імперії починає невпинно зростати, ці племена починають об’єднуватись в союзи для ведення більш ефективної війни з Римом. Еволюціонує й військова справа германців. Століття військових конфліктів з Римом залишили помітний слід в способі ведення війни германцями – вони починають запозичувати тактику та стратегію ведення війни в римлян, але й не відмовляються від своїх своєрідних навичок військової справи.

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що на прикладі вивчення військової справи давніх германців та їхніх військових конфліктів з Римською імперією можна зрозуміти зовнішні причини розпаду Імперії на дві частини: Західну та Східну. Звичайно, що германський чинник не був визначальним, але він зіграв в процесі розпаду Риму свою окрему роль.

При написанні дипломної роботи обрано хронологічний метод викладу матеріалу. Робота охоплює період з І ст. до н.е., коли Римський світ вперше зіткнувся з германцями в ході нашестя кімврів і тевтонів, до нашестя гунів в сер. V ст.

Об'єктом дослідження є германські племена.

Предметом виступають військова справа германців та військові конфлікти Римської імперії з ними.

Мета даної роботи полягає в наступному: простежити еволюцію військової справи давніх германців; розкрити суть військових конфліктів з Римською Імперією; проаналізувати взаємовідносини римлян з германцями; Зазначена мета потребує виконання таких завдань:

• вивчити етногенез та спосіб життя давніх германців;

• розглянути передумови, причини та перебіг військових конфліктів римлян з германськими племенами;

• показати рівень розвитку військового мистецтва германців на прикладі конкретних подій, битв;

• охарактеризувати взаємовідносини Римської імперії з готськими племенами

• опрацювати основні джерела та літературу, що стосуються даної проблеми і дозволяють сформувати об’єктивний образ досліджуваного явища;

Серед використаних джерел основу становлять: «Про походження і місце розташування германців»¹, «Записки Юлія Цезаря і його прдовжувачів про Галльську війну, громадянську війну, Александрійську війну, Африканську війну»², «Римська історія»³, «Римська історія»⁴, «Гетика»⁵.

Праця Публія Корнелія Тацита (бл. 56 – бл. 117 рр.) «Про походження і місце розташування германців» написана у 98 р. н. е. У германських землях Тацит не бував, але мав змогу користуватися працею Плінія Старшого «Германські війни». Він багато запозичив із розповідей купців і військових, котрі відвідували германські землі, а також багато міг дізнатися від германців, які служили в римській армії, або жили в Італії як заручники.

Праця Тацита складається з двох частин. У першій автор описує територію Германії та її природу, суспільний устрій, побут та вірування осілих германців. У другій частині подається характеристика окремих племен і їхнє розташування на території Германії.

«Записки» Гая Юлія Цезаря (102 – 44 рр. до н. е.) містять досить повну характеристику суспільства давніх германців. Цезар був намісником римської провінції Галлія у 58-50 рр. до н. е., воював проти свевського вождя Аріовіста, здійснив походи за Рейн, що згодом став кордоном Імперії, і вніс до своїх «Записок» низку свідчень про побут і культуру германських племен. Ці свідчення наведені у двох так званих «германських екскурсах». Перший вміщений на початку четвертої книги «Записок», другий у трьох главах шостої книги.

Цінним джерелом є «Римська історія» Гая Валлея Патеркула (19 р. до н. е. – 31 р. н. е.). Складається дана праця з двох книг, які були написані в 30 р. н. е. Особливо детально описані часи Августа у вигляді біографічних нарисів видатних діячів. Патеркул був претором, супроводжував Тиберія в походах до Германії і Паннонії. Його «Римська історія» в двох книгах подає короткий нарис римської історії. В першій книзі події описуються коротко, і дійшла вона до нас в уривках. У другій книзі, розповідь ведеться докладніше, і тому, не дивлячись на певну суб’єктивність, вона складає цінне джерело. Патеркул один з небагатьох авторів в працях якого подані відомості про перебіг битви в Тевтобурзькому лісі (9 р. н. е.).

Фундаментальним джерелом з історії Римської Імперії є «Римська історія» Діона Кассія, написана в 180 р. н. е. Дана праця охоплює період з найдавніших часів до 229 р. В одній з частин «Римської історії» безпосередньо згадуються події в Тевтобурзькому лісі.

Твір пізнього римського історика Йордана (VI ст.) «Про походження і діяння готів» - один з найбільших творів епохи раннього європейського середньовіччя, і одне з найцікавіших джерел з історії всієї епохи в цілому. Йордан описує історію готів, починаючи з того часу, коли вони залишили Скандинавію і висадилися поблизу гирла р. Вісли. Він описує їх просування на південь, до Чорного моря, а потім на захід аж до Італії і Іспанії, де вони утворили дві могутні держави - вестготів і остготів. Автор змалював рух племен зі сходу і півночі, їх боротьбу з Римською імперією на дунайських кордонах, в балканських і західних провінціях.

Другу групу джерел становлять наступні праці: «Римська історія»⁶, «Римська історія»⁷, «Війна з готами»⁸, «Історія готів»⁹

Праця історика Аппіана (бл. 95 р. – бл. 170) «Римська історія», написана в 60 – 70 – х роках ІІ ст., хронологічно охоплювала період від найдавніших часів до сучасної йому епохи. У своїй праці даний автор описує історію різних територій до їхнього приєднання до Риму за етнічним принципом і в тому порядку, в якому вони потрапляли під владу Риму.

Твір Амміана Марцелліна (бл. 330 – бл. 395 рр.) «Римська історія» (353 – 378 рр.), в оригіналі «Res Gestae» («Діяння»), належить до числа найбільш значимих в історичній літературі Стародавнього Риму. Збережена частина даної історичної праці (книги XIV-XXXI) охоплює період 353-378 рр. Амміана Марцелліна іноді характеризують як останнього великого римського або взагалі античного історика.

В праці «Війна з готами» Прокопія Кесарійського (бл. 490 – 565 рр.) крім політичних і військових відомостей, що стосуються Візантії, міститься значна кількість даних з етнографії народів та географії областей, які відвідував Прокопій, описано психологічні портрети учасників подій та побутові замальовки.

Серед авторів VI-VII ст. особливе місце посідає Севільський єпископ Ісидор (560 – 636 рр.). Діяльність Ісидора безпосередньо пов'язана з тією політикою зміцнення іспанської державності, яку проводило Вестготське королівство після відмови короля Реккареда від аріанства (587 р.) і прийняття вестготами римського католицького віросповідання. Ця політика вимагала ідеологічної консолідації суспільства, і єпископ Севільї взяв на себе завдання систематизації всього відомого тоді знання і викладу його в зрозумілій для сучасників формі. Його праця мала величезне історичне значення для всього пізнього середньовіччя, ставши головним джерелом освіченості для ряду поколінь і тим самим багато в чому визначивши інтелектуальний кругозір середньовічної людини і методи її мислення

Під час написання роботи було використано ряд монографій. Серед авторів, які безпосередньо займались вивченням військової справи германців варто відзначити наступних: Г. Дельбрюк¹⁰, Р. Дюпюі, Т. Дюпюі¹¹, В. Тараторін¹², Х. Вольфрам¹³, Д. Клауде¹⁴, В. Лавров¹⁵. Особливої уваги серед перечислених вище авторів заслуговують праці Г. Дельбрюка та Х. Вольфрама. Зокрема дослідження Г. Дельбрюка присвячені вивченню військової справи від найдавніших часів до Наполеонівських воєн. В другому томі його досліджень йдеться безпосередньо про тактику та стратегію ведення бою германцями.

Основна увага в працях Д. Клауде «Історія вестготів» та В. Лаврова «Готські війни в ІІІ ст.» приділена контактам та конфліктам Риму з готськими племенами, охарактеризовано еволюцію військового ремесла готів.

Фундаментальною працею з історії готів є «Готи. Від витоків до середини VI ст.» Х. Вольфрама. В даній монографії автор детально досліджує етнічну та політичну історію готів; викладає історію готів від легендарних часів, коли предки готів в останні століття до н.е. вийшли зі Скандинавії і до епохи раннього середньовіччя, коли в середині VI ст. італійське королівство, засноване Теодеріхом Великим - закінчило своє існування під ударами військ імператора Юстиніана.

Під час написання роботи було використано декілька загальних праць, з історії германських племен, зокрема: «Германія. Історія цивілізації за 2000 років»¹⁶, «Всесвітня історія в 4-х т.. Т. 1, Давній світ»¹⁷, «Рим і світ племен на Дунаї І – IV ст..»¹⁸, «Римляни і варвари. Падіння Західної Римської Імперії.»¹⁹, «Давні германці та їх мови»²⁰, «Готи в епоху великого переселення народів.»²¹

Серед вказаних монографій варто відзначити працю «Германія. Історія цивілізації за 2000 років» Й. Шерра та «Давні германці та їхні мови» Л. Соловйової. В своїх роботах ці два автори займаються вивченням проблеми етногенезу германських племен, висвітлюють причини появи германців на кордонах Римської Імперії, розглядають структуру давньгерманського суспільства, релігію, внутрішні конфлікти, тощо.

Певним допоміжним матеріалом слугували праці Р. Віппера²², Е. Гіббона²³, О. Егера²⁴, С. Ковальова²⁵, Т. Моммзена²⁶, А Постернака²⁷.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. У вступі подано актуальність, метод викладу матеріалу, хронологічні рамки, об’єкт, предмет, мету та завдання, джерельну базу та структуру даної дипломної роботи.

В першому розділі розповідається про етногенез германців, конфлікти з Римською Імперією в І ст. до н. е. – І ст. н. е., передумови та причини битви в Тевтобурзькому лісі, її хід та наслідки.

В другому розділі дослідження йдеться про військові конфлікти Риму та германців в серединіІ – середині ІІІ ст., зокрема тут описуються Походи Тиберія та Германіка, повстання Юлія Цивіліса, перебіг Маркоманських воєн (166 – 180 рр.) та сутички римлян з готами в середині ІІІ ст.

В третьому розділі подано характеристику взаємовідносин Римської Імперії з готськими племенами в другій половині IV – середині V ст. Основний акцент зроблено на розгляді битв при Саліції (377 р.), Адріанополі (378 р.) та на Каталаунських полях (451 р.).

У висновках підводиться підсумок виконаного дослідження, здійснюється кінцеве осмислення досягнутих результатів, відбувається завершальний етап роботи.

Розділ І. Контакти та конфлікти Риму з германцями в І ст. до н. е. – І ст. н. е. Битва в Тевтобурзькому лісі.

1.1. Взаємовідносини Римської імперії з германськими племенами наприкінці іі - і ст. До н.Е.

Етнонім германці вперше зустрічається на початку І ст. до н.е. у Посідонія. Його використовує також Фронтін, ведучи мову про повстання рабів у 72 р. до н.е. Грецький автор початку I ст. Страбон вважав, що римляни назвали германців «germani» (тобто латинською мовою «справжні, істинні»), щоб відрізняти їх від схожих з ними в стилі життя кельтів. Про життя германців Страбон писав наступне: «…Найбільше плем’я – це свеви, оскільки воно зайняло простори від Рейну до Альбію (Ельби). Якась частина їх живе й по той бік Альбію, як германдури і лангобарди. Тепер ті майже зовсім вигнані і врятувалися втечею на той бік (Альбія)»²⁸.

Усім мешканцям цієї країни однаково властива легкість зніматися з місця для переселення. Причиною цього є простота їхнього способу життя і те, що вони не займаються землеробством і не збирають скарбів, а живуть у хатинах і забезпечують себе лише на сьогодні. Їхнє харчування вони отримують завдяки худобі, як кочівники; тому вони, наслідуючи тим останніх, складають увесь домашній скарб на вози і йдуть, куди вирішать, зі своєю худобою…»²⁹

Найперші відомості про германські племена з'явилися в творі грецького мореплавця Піфея з Массалії (друга половина IV ст. до н. е.). Піфей подорожував до берегів Північного, або, імовірно, навіть Балтійського моря. За словами Піфея там мешкало плем'я «guionibus», які продавали бурштин розташованим недалеко від них тевтонам. Пліній Старший підтверджує слова Піфея: «Гутони (guionibus), народ Германії, населяє узбережжя океану. Тут знаходиться острів Абал, на береги якого на весні морські хвилі викидають бурштин, який є продуктом моря, що згущується. Жителі вживають його замість палива і продають найближчим тевтонам».³⁰ Географічні назви, використовувані Піфеєм, точно не локалізовані. Плем'я «guionibus» часто приймається за гутонів (готів) або переводиться як «inguiones», тобто племінне об'єднання інгевонів. Тевтони можуть бути як етнонімом німецького племені, так і мати ширше значення «люди».³¹

Пізніший автор, римлянин Тацит припускав, що назва германці пішла від назви деякого племені: «Навпаки, слово Германія - нове і таке, що нещодавно увійшло до ужитку, бо ті, хто першими переправилися через Рейн і прогнали галлів, нині відомі під ім'ям тунгрів, тоді прозивалися германцями. Таким чином, найменування племені поступово запанувало і поширилося на увесь народ; спочатку усі із страху означали його по імені переможців, а потім, після того, як ця назва укорінялася, він і сам став називати себе германцями».³²

За однією з сучасних версій слово «германці» стало запозиченням з латинської мови від кельтів, які так позначали етнічно відмінні від них сусідні племена. Припущення базується на кельтському «ger», ірландському «gearr»: терміни, що означають територіальну близькість. За іншою версією назва «germanus» означає «люди списа», «озброєні люди», «воїни», тому що давньогерманське «ger» використовувалось в значенні «спис».³³

Германці як етнос сформувалися на півночі Європи з індоєвропейських племен, що осіли в районі Ютландії, нижньої Ельби і на півдні Скандинавії. Їх сталі виділяти як самостійний етнос тільки з I ст. до н. е. З початку нашої ери спостерігається експансія германських племен в сусідні з ними райони, в III ст. вони атакують північні межі Римської імперії по всьому фронту і в V ст. в ході Великого переселення народів руйнують Західну Римську імперію, розселившись по всій Європі від Англії і Іспанії до Криму і навіть на узбережжі Північної Африки. Пліній Старший в 4-й книзі своєї «Природничої історії» вперше спробував классифікувати германскі племена, об’єднуючи їх в групи за географічною ознакою: «Германські племена розпадаются на п’ять групп:

• вандиліїв, частину яких складають бургундіони, варини, харини і гутони;

• інгвеонів, до яких належать кімври, тевтони і племена хавків;

• іствеонів, які найближче живуть до Рейну і до котрих належать сигамбри;

• герміонів, що живуть усередині країни, до яких відносяться свеви германдури, хатти, херуски;

• певкінів і бастарнів, які живуть по сусідству з даками^».³⁴

Окремо Пліний згадує також гіллевіонів, що проживають в Скандинавії, і інші германські племена (батави, каннінефати, фрізи, фризіавони, убії, стурії, марсаки), не класифікуючи їх.

Ванділії Плінія відносяться до східних германців, з яких найбільш відомі готи (гутони). До цієї ж групи відносять племена вандалів.

Згідно з Тацитом назви "інгвеони, герміони, іствеони" пішли від імен синів бога Манна, прародича германських племен.³⁵ Після I ст. ці назви не вживаються, багато назв германських племен зникають, але з'являються нові.

Римський світ зіткнувся з германцями вперше в ході нашестя кімврів і тевтонів (113-101 рр. до н. е.). Це був не військовий набіг за здобиччю, а переселення цілого народу з Ютландії. У 113 р. до н. е. кімври розбили в придунайській альпійській провінції Норік біля Нореї римське військо консула Папірія Карбона і рушили в Галію, де пізніше до них приєдналися тевтони. У 105 р. до н. е. в битві при Араузіоні варвари завдали найбільшої поразки легіонам Риму, винищивши від 70 до 120 тис. римських солдатів, після чого увійшли до Іспанії, звідки були відкинуті місцевими племенами.³⁶

Тільки у 102 і 101 рр. до н. е. в двох битвах консул Гай Марій вщент розбив прибульців, практично повністю знищивши германські племена.³⁷ Плутарх залишив опис кімврів: «Кіннота (кімврів) виїхала в усьому своєму блиску, з шоломами у вигляді страшних, жахливих звіриних пик з роззявленою пащею, над якими піднімалися пера з пір'я, й через це вершники здавалися ще вищими, одягнені в залізні панцирі і тримаючи виблискуючі білі щити. У кожного був дротик з двома наконечниками, а врукопашну кімври билися великими і важкими мечами. Ті що билися в перших рядах, щоб не розривати ладу, були пов'язані один з одним довгими ланцюгами, прикріпленими до нижньої частини панцира. Римляни, які, переслідуючи варварів, досягали ворожого табору, побачили там страшне видовище: жінки в чорному одязі стояли на возах і вбивали утікачів - хто чоловіка, хто брата, хто батька, потім власними руками душили маленьких дітей, кидали їх під колеса або під копита коней і заколювалися самі».³⁸

Юлій Цезар, що підкорив Галлію в першій пол. I ст. до н. е., вийшов з римськими легіонами до Рейну і незабаром зіткнувся в битвах з германцями. Його «Записки про Галльську війну» містять перші етнографічні відомості про германські племена, громадський устрій і звичаї германців: «Харчуються вони хлібом порівняно мало, а переважно молоком і м’ясом своєї худоби. Крім того, багато часу проводять вони на полюванні. Вони так себе загартували, що навіть у найхолодніших місцевостях одягають на себе тільки короткі шкури, залишаючи значну частину тіла відкритою і купаються в ріках. Звичаї германців значно відрізняються від галльських: у них немає друїдів для керування богослужінням і для них не важливі жертвоприношення. Усе їхнє життя минає в полюваннях і військових вправах. За їхніми уявленнями, чим ширші пустирі навколо країн, тим славніша вона.»³⁹

У 72 р. до н.е. германське плем'я свевів під керівництвом Аріовіста перейшло до Галлії, щоб допомогти кельтським племенам арвернів^* і секванів в їх війні з едуями, що перебували в союзі з Римом. Розбивши едуїв в 61 р. до н. е., Аріовіст вирішив залишитися і захопив частину земель своїх колишніх союзників секванів. З-за Рейну до Галлії стали переселятися інші германські племена (гаруди, маркомани, трибоки, вангіони, немети, седузії), що викликало стурбованість Риму за свої володіння. У 58 р. до н. е. Цезар розгромив Аріовіста, відкинувши германців за Рейн.⁴⁰

Поразка не зупинила експансію германських племен; в 55 р. до н. е. Цезар винищує германські племена узипетів і тенктерів, які вторглися до Галлії через нижній Рейн. Римські легіони в ці роки уперше перетинають Рейн, а сама річка на 400 років стає північно-західною межею Римської імперії. Північною межею імперії до початку н.е. став Дунай, куди вийшли римляни, підкоривши кельтські племена.⁴¹

У 9 р. до н. е. римський полководець Друз Старший, послідовно розоривши землі хаттів і свевів, відтіснив херусків за Ельбу. Ельба стала найсхіднішим рубежем в Германії, якого досягли війська Римської імперії. Брат Друза і наступник на посту командувача римською армією в Германії, майбутній імператор Тиберій, закріпив успіх на завойованих територіях між Рейном і Ельбою. Як пише сучасник подій Веллей Патеркул про Тиберія: "Він остаточно утихомирив Германію, майже довівши її до стану провінції, обкладеною податками".⁴²