36

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ

ДОСЛІДЖЕННЯ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНОГО

ПОТЕНЦІАЛУ МІСТА ГЕНІЧЕСЬК

1. Трактування понять туристичні та рекреаційні

ресурси, туристично-рекреаційний потенціал

2. Методичні засади дослідження туристично-рекреаційних

ресурсів міста Генічеськ

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНИХ

РЕСУРСІВ МІСТА ГЕНІЧЕСЬК

2.1. Природно-рекреаційні ресурси

2.1.1. Загальна інформація про місто Генічеськ

Закарпатської області

2.1.2. Кліматичні

2.1.3.Мінеральні джерела

2.1.4. Мальовничі ландшафти та заповідні території

2.2. Культурно-історичні ресурси міста Генічеськ

Херсонської області

2.2.1. Архітектурні

2.2.2. Музеї

2.3. Інфраструктурні ресурси міста Генічеськ

Закарпатської області

2.3.1. Підприємства розміщення туристів

2.3.2.Санаторно-курортні заклади

2.3.3. Підприємства екскурсійного обслуговування туристів

2.4. Інвестиційні ресурси

РОЗДІЛ 3 ОЦІНКА АТРАКТИВНОСТІ,

ПРИВАБЛИВОСТІ ТА УНІКАЛЬНОСТІ ОБ’ЄКТІВ

ПОКАЗУ ТА ДОЗВІЛЛЯ МІСТА ГЕНІЧЕНСЬК

3.1. Атрактивні об’єкти

3.1.1. Архітектурні об’єкти пов’язанні з видатними подіями,

особами

3.1.2. Садиби

3.1.3. Садово-паркові комплекси

3.1.4. Фольклорні, етнічні національні свята

3.1.5. Історичні села

3.1.6. Заклади харчування з національною кухнею

3.2. Об’єкти дозвілля

3.2.1. Музеї, театри, заклади культури

3.3. Пропоновані тури та маршрути міста Генічеськ

Херсонської області

3.3.1. Пропоновані тури

3.3.2. Пропоновані маршрути

3.4. Проблеми та перспективи розвитку туризму у місті Генічеськ Херсонської області

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

РОЗДІЛ1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТУРИСТИЧНО- РЕКРЕАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ МІСТА ГЕНІЧЕСЬК ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1. Трактування понять туристичні та рекреаційні ресурси, туристично-рекреаційний потенціал

Україна являє собою унікальний комплекс історичних, культурних та природних пам’яток, має вдале географічне положення, сприятливий клімат, значні рекреаційні можливості, хороші умови для лікування та відпочинку населення, розвитку туризму і спорту.

У сучасному світі рекреація та туризм - є найвищою соціальною цінністю. Тому за останні кілька десятків років поступово зростає значення рекреації та туризму. Це пов'язано в першу чергу з значним зростанням доходів населення, розвитком загальноосвітнього рівня людей, розвитком транспортного сполучення.

Поняття “туристичні ресурси” і “рекреаційні ресурси” використовують як синоніми, оскільки туризм є формою рекреаційної діяльності.

До туристичних ресурсів можна віднести все, що може бути використано для задоволення потреб туристів. Це можуть бути об’єкти та явища природного й антропогенного походження, що використовуються для відновлення життєвих сил людини та задоволення її соціальних потреб і впливають на територіальну організацію туристичної діяльності, формування територіальних туристичних комплексів, їх спеціалізацію та економічну ефективність.

Мальська М.П., Худо В.В. пропонують таке визначення туристичних ресурсів: туристичні ресурси - це природно-кліматичні, соціокультурні, історичні, архітектурні й археологічні, наукові і промислові, видовищні, культові та інші об’єкти або явища, спроможні задовольнити потреби людини в процесі туристичної діяльності.

Туристичні ресурси визначають формування туристичного бізнесу в тому чи іншому регіоні. Вони використовуються з оздоровлювальною, туристичною, спортивною та пізнавальною метою.

Туристичні ресурси мають такі основні властивості:

• привабливість;

• кліматичні умови;

• доступність;

• ступінь дослідження;

• екскурсійна значущість;

• пейзажні й екологічні характеристики;

• соціально-демографічні характеристики;

• потенційний запас;

• спосіб використання [Мальська М.П., Худо В.В., с.32-33].

Смаль І.В. подає таке визначення: туристичні ресурси - це сукупність природних і соціально-культурних комплексів та їх елементів, що сприяють задоволенню фізіологічних та соціальних потреб людини, відновленню її працездатності і які при сучасній та перспективній структурі рекреаційних потреб і техніко-економічних можливостях, використовуються для прямого й опосередкованого споживання та виробництва туристичного продукту.

У структурі туристичних ресурсів виділяють кілька складових: природну, соціально-культурну або суспільну, технологічну і подієву, які в свою чергу, розділяються на ряд компонентів, що мають свою будову. Природні та суспільні ресурси формують групу “ матеріальні туристичні ресурси ”, подієві і більшість технологічних (інформаційні, рекламні та інноваційні) об’єднують у групу “ нематеріальні туристичні ресурси ”.

Природні, суспільні і подієві туристичні ресурси - основа виникнення окремих видів туризму. Наприклад, природні ресурси стали підґрунтям для розвитку лікувально-оздоровчого, екологічного, спортивного, екстремального і багатьох інших видів туризму та відпочинку: подієві - для фестивального, ділового, фан-туризму та ін., суспільні - для релігійного, археологічного, пізнавального, туризму. Технологічні ресурси мають дещо інше призначення. Вони сприяють інтенсифікації туристичних процесів, формують механізми реалізації туристичного продукту, створюють передумови для трансформації природних і суспільно-історичних комплексів у ранг ресурсів.

Туристичні ресурси можна розподілити на три групи:

Рекреаційні (природні) ресурси - унікальні явища природи, печери, водоспади, скелі, заповідники, гори, ріки, моря, лікувальні води, кліматичні та бальнеологічні можливості;

Об'єкти, які представляють історичне та культурне минуле країни - музеї, пам'ятники і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями, життям і діяльністю видатних представників науки, техніки, культури, а також унікальні архітектурні та етнографічні об'єкти;

Об'єкти, які демонструють сучасні здобутки країни в промисловості, будівництві, сільському господарстві, науці і культурі, медицині та спорті [Смаль І. В., с.5].

Кифяк В.Ф. під туристичними ресурсами розуміє сукупність природних та штучно створених людиною об'єктів, що мають комфортні властивості та придатні для створення туристичного продукту. Як правило, наявність туристичних ресурсів визначає формування туристичного бізнесу в тому чи іншому регіоні [ Кифяк В. Ф.].

У Законі України “ Про туризм ” дано визначення, що туристичні ресурси - це сукупність природно-кліматичних, оздоровчих, історико-культурних, пізнавальних та соціально-побутових ресурсів відповідної території, які задовольняють різноманітні потреби туриста. Тобто, туристичними ресурсами України є пропоновані або такі, що можуть пропонуватися, туристичні пропозиції на основі та з використанням об'єктів державної, комунальної чи приватної власності. [Закон України “ Про туризм ”., стаття 3] .

Фоменко Н.В. у підручнику “Рекреаційні ресурси та курортологія” зазначає, що Україна має великі рекреаційні ресурси, до яких належать географічні об'єкти, що використовуються чи можуть бути використані для відпочинку, туризму, лікування, оздоровлення населення. Рекреаційні ресурси поділяють на природні та соціально-економічні.

Природні рекреаційні ресурси - це природні умови, об'єкти, явища, які сприятливі для рекреації, відновлення духовних і фізичних сил, витрачених під час праці, навчання, творчості. Природні рекреаційні ресурси України різноманітні. Вся її територія знаходиться в смузі кліматичного комфорту. Україна має прекрасні умови для організації відпочинку на берегах і лиманах Чорного та Азовського морів, водойм і річок, у Кримських горах та Українських Карпатах.

До соціально-економічних рекреаційних ресурсів належать культурні об'єкти, пам'ятки архітектури, історії, археологічні стоянки, етнографічні музеї, місця, пов'язані з життям, перебуванням видатних учених, письменників, акторів, політичних діячів, викладачів, робітників, селян та ін.

Рекреаційні ресурси України охороняються. У межах рекреаційних територій заборонена діяльність, яка призводить до негативних змін у навколишньому середовищі [Фоменко Н.В.].

Рекреаційні ресурси - сукупність природних та антропогенних об’єктів і явищ, що їх можна використовувати для відпочинку, лікування, й туризму.

Загальний обсяг світових рекреаційних ресурсів не може бути визначений повністю якісно або кількісно. Для оцінки світових рекреаційних ресурсів треба враховувати географічне положення, особливості клімату і ландшафтів. До основних видів рекреаційних ресурсів належать: узбережжя теплих морів; береги річок, озер і водосховищ; лісові та лучні масиви; передгір’я та гірські країни; міста - столичні та історичні центри; міста - курорти або курортні місцевості; релігійно-культові комплекси та окремі споруди, розташовані поза межими населених пунктів; давні міста, фортифікаційні споруди ( печерні міста, фортеці, тощо ), каменярні.

На характер використання рекреаційних ресурсів надзвичайно сильно впливає екологічний стан території - чистота або забруднення вод, повітря, ґрунтів, порядок чи безладдя в соціально - політичному житті суспільства, економіці країни [ br. com. ua ].

Мальська М.П., Худо В.В. пропонують визначення, що рекреаційні ресурси - це компоненти географічного довкілля, об’єкти антропогенної діяльності, які завдяки таким властивостям, як унікальність, історична або художня цінність, оригінальність, естетична привабливість і лікувально-оздоровлювальна значущість, можуть бути використані для організації різноманітних видів рекреаційних занять.

Зважаючи на те, що Україна є порівняно молодим членом ВТО, можна з впевненістю говорити про визнання зростаючої ролі туристичного потенціалу нашої країни на світовому туристичному ринку, сприйняття нашої країни світовою спільнотою, як великої європейської держави з багатими природно-рекреаційними та історико-культурними ресурсами, потужною туристичною інфраструктурою, що послідовно йде курсом демократичних реформ і має значні перспективи соціально - економічного розвитку [Мальська М.П., Худо В.В., с. 33].

Туристично-рекреаційний потенціал розглядається як сукупність наявних природних, соціально-економічних і культурно-історичних передумов певної території в організації рекреаційно-туристичної діяльності. Таким чином, будь-яка територія чи країна постійно знаходиться у більшій або меншій невідповідності між наявним рекреаційним потенціалом і рівнем, характером та ефективністю його використання.

За своїм туристично-рекреаційним потенціалом Україна має всі можливості стати туристичною державою світового рівня. Розширення міжнародних зв`язків відкриває нові шляхи для просування національного туристичного продукту на світовому ринку, залучення до світового інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності.

2. Методичні засади дослідження туристично-рекреаційних ресурсів міста Генічеськ

Метод (гр. methodos) - спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень. У найбільш загальному розумінні метод - це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати [Кравець М.С.].

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

- емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

- теоретичний - досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

За своєю структурою кожний емпіричний метод психологічної науки являє собою сукупність прийомів та операцій, спрямованих на вивчення реальних проявів тих чи інших психологічних явищ. Добір методів залежить від конкретних умов, цілей і завдань дослідження [modeling.at.ua].

Найпоширенішими з емпіричних методів є такі: спостереження, порівняння, узагальнення, вимірювання, експеримент, дослідження, опитування, експертна оцінка…

Спостереження - це систематичне цілеспрямоване, спеціально організоване сприймання предметів і явищ об’єктивної дійсності, які виступають об´єктами дослідження. Як метод наукового пізнання спостереження дає можливість одержувати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність стає основою попередньої систематизації об´єктів реальності, роблячи їх вихідними об’єктами наукового дослідження.

Розрізняють просте (звичайне) спостереження, коли події фіксують збоку, і співучасне (включене) спостереження, коли дослідник адаптується в якомусь середовищі і аналізує події начебто «зсередини».

Спостереження мусить відповідати таким вимогам:

- передбачуваності заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

- планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

- цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

- вибірковості (спостерігач активно шукає потрібні об´єкти, риси, явища);

- системності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Порівняння - це процес зіставлення предметів або явищ дійсності з метою установлення схожості чи відмінності між ними, а також знаходження загального, притаманного, що може бути властивим двом або кільком об´єктам дослідження. Метод порівняння буде плідним, якщо при його застосуванні виконуються такі вимоги:

- порівнюватись можуть тільки такі явища, між якими може існувати певна об´єктивна спільність;

- порівняння повинно здійснюватись за найважливішими, найсуттєвішими (у плані конкретного завдання) ознаками.

Порівняння завжди є важливою передумовою узагальнення.

Узагальнення - логічний процес переходу від одиничного до загального чи від менш загального до більш загального знання, а також продукт розумової діяльності, форма відображення загальних ознак і якостей об´єктивних явищ. Найпростіші узагальнення полягають в об´єднанні, групуванні об´єктів на основі окремої ознаки (синкретичні об´єднання). Складнішим є комплексне узагальнення, при якому група об´єктів з різними основами об´єднуються в єдине ціле. Здійснюється узагальнення шляхом абстрагування від специфічних і виявлення загальних ознак (властивостей, відношень тощо), притаманних певним предметом.

Найпоширенішим і найважливішим способом такої обробки є умовивід за аналогією. Об´єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об´єктом (еталоном). У першому випадку отримують якісні результати (більше-менше, вище-нижче). Порівняння ж об´єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

Вимірювання - це процедура визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об´єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об´єкт вимірювання, еталони, вимірювальні прилади, методи вимірювання. Вимірювання ґрунтується на порівнянні матеріальних об´єктів. Властивості, для яких при кількісному порівнянні застосовують фізичні методи, називають фізичними величинами. Фізична величина - це властивість, загальна в якісному відношенні для багатьох фізичних об´єктів, але у кількісному відношенні індивідуальна для кожного об’єкта. Наприклад, довжина, маса, електропровідність тощо. Але запах або смак не можуть бути фізичними величинами, тому що вони встановлюються на основі суб’єктивних відчуттів. Мірою для кількісного порівняння однакових властивостей об´єктів є одиниця фізичної величини - фізична величина, якій за визначенням присвоєно числове значення, що дорівнює 1. Одиницям фізичних величин присвоюють повні і скорочені символьні позначення - розмірності. Цей метод широко використовується в педагогіці, методиці, психології (якість знань підготовки спеціалістів, успішність тощо).

Найважливішою складовою наукових досліджень є експеримент - апробація знання досліджуваних явищ в контрольованих або штучно створених умовах. Це такий метод вивчення об´єкта, коли дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього шляхом створення штучних умов чи застосування звичайних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей. Сам термін “експеримент” (від латинського experimentum -спроба, дослід) означає науково поставлений дослід, спостереження досліджуваного явища у певних умовах, що дозволяють багаторазово відтворювати його при повторенні цих умов. Експеримент - важливий елемент наукової практики вважається основою теоретичного знання, критерієм його дійсності. Особливого значення набуває експеримент при вивченні екстремальних умов. З розвитком науки і техніки сфера експерименту значно розширюється, охоплюючи все більшу сукупність об’єктів матеріального світу. В методологічному відношенні експеримент передбачає перехід дослідника від пасивного до активного способу діяльності.

Експеримент проводять:

- при необхідності відшукати у об’єкта раніше невідомі властивості;

- при перевірці правильності теоретичних побудов;

- при демонстрації явища.

Переваги експериментального вивченняоб’єкта порівняно зі спостереженням полягають у тому, що:

- під час експерименту є можливість вивчати явище «у чистому вигляді», усунувши побічні фактори, які приховують основний процес;

- в експериментальних умовах можна досліджувати властивості об’єктів;

- існує можливість повторюваності експерименту, тобто проведення випробування стільки разів, скільки в цьому є необхідність.

Дослідження об´єкта проводиться поетапно: на кожному етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання.

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформацію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети або плану інтерв´ю важливо сформулювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків запитань, пов´язаних не лише з рівнем періодичності використання тих чи інших засобів, а й оцінкою об´єкта дослідження [Курлянд З.Н.].

Теоретичні методи дослідження - це аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделюваня, пояснення, узагальнення, систематизація, класифікація, порівняння, метод польового дослідження, картографічний, камеральний тощо.

Аналіз - метод пізнання, який дає змогу поділити предмети дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або його властивості та відношення).

Синтез, навпаки, примикає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Аналіз і синтез буває:

- прямим, або емпіричним (використовується для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань тощо);

- зворотним, або елементарно-теоретичним (базується на деяких теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв'язку різних явищ або дій будь-якої закономірності. При цьому виділяються та з'єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються);

- структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта).

Індукція та дедукція. Дедуктивною визначають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на основі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу, робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція - взаємопротилежні методи пізнання.

Моделювання - метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі - це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність – несуттєва.

Узагальнення - це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Отримання узагальненого знання означає більш глибоке відображення дійсності, проникнення в її сутність. На думку С.І. Ожегова, узагальнення - це зробити висновок, відобразити основні результати в загальному положенні, надати узагальненого значення будь-чому.

Систематизація - специфічний метод дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них.

Метод класифікації. Система класифікації - це сукупність методів і правил розподілу множини об'єктів на підмножину відповідно до ознак схожості або несхожості.

Порівняння - метод наукового пізнання, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні, якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх. Метод порівняння використовують при вивченні сукупності однорідних об'єктів (предметів, явищ), що утворюють певний клас і мають істотні для зіставлення властивостей (ознаки, характеристики, параметри) [studradaspy.ucoz.ua].

Картографічний метод дослідження - метод наукового дослідження, у якому карта виступає як модель досліджуваного об'єкта і проміжна ланка між об'єктом і дослідником.

Картографічний метод дослідження включає:

• опис по картах;

• графічні побудови: профілі, блок-діаграми й ін.;

• виміри по картах, математичну обробку цих вимірів тощо.

Розрізняють дослідження з окремих карт і по серіях карт різної тематики, різночасним і різномасштабним.

Картографічний метод дає змогу створювати тематичні карти, наносячи на них безліч об’єктів, відображаючи їх взаємне розташування і взаємозв’язки. Цей метод використовують на всіх етапах дослідження - від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість наукового матеріалу. Карти є дієвим інструментом наукових досліджень.

Широке застосування у фізичній географії знаходять картографічні методи. Завдяки їм стає повнішою і значно доступнішою характеристика різних компонентів природи і процесів, які в них протікають. Карти є важливим джерелом для одержання якісних і кількісних характеристик. З їх допомогою можна визначити довжини рік, площі зображених земель, вертикальне розчленування земної поверхні тощо. За топографічними картами, складеними в різний час, можна виявити динаміку змін рельєфу, гідрографічної сітки, берегової лінії озер, морів, простежити трансформацію угідь[uk.wikipedia.org].

Польові дослідження.

У польових дослідженнях, або включеному спостереженні учасника (ці терміни часто взаємозамінні), дослідник проживає в певній групі або спільноті і, можливо, бере участь у їхній діяльності. Польовий дослідник не може просто бути присутнім серед членів спільноти, а має пояснити їм або обґрунтувати свою присутність. Дослідник, який хоче одержати відповідні результати, має заручитися підтримкою спільноти протягом певного часу.

Тривалий час у дослідженнях, що ґрунтуються на включеному спостереженні учасника, взагалі не згадувалося про небезпеки чи проблеми, які доводилося долати, однак нещодавно опубліковані спогади або щоденники польових дослідників стали більш відвертими. Часто доводиться боротися з проблемою самотності, адже людині нелегко вписатися в соціальний контекст чи спільноту, до якої вона фактично не належить. Дослідник може відчувати постійне розчарування через відмову членів групи відверто розповісти про себе; у деяких ситуаціях прямі запитання заохочуються, а в інших їх можуть зустріти стриманим мовчанням. Деякі види польових досліджень можуть бути навіть небезпечні фізично; наприклад, дослідник у середовищі злочинців може бути прийнятий за поліційного інформатора або втягнутий у сутичку з конкурентною бандою.

За умови успіху польові дослідження дають більше інформації, ніж будь-які інші дослідницькі методи. Якщо ми дивимося на речі з позиції якоїсь певної групи, нам зрозуміліше, чому її члени діють саме так.

Польове дослідження, крім того, забезпечує дослідникові більшу гнучкість порівняно з іншими методами досліджень. Дослідник може пристосуватися до нових або неочікуваних обставин і спостерігати за будь-якими новими тенденціями. Польове дослідження, найімовірніше, швидше, ніж будь-які інші методи, дасть несподівані результати, оскільки дослідник може раптово виявити, що його попередні уявлення про цю групу були цілком хибними.

Однак польовим дослідженням властиві також і значні недоліки. Дослідити можна тільки дуже невеликі групи або громади. Багато залежить від уміння дослідника завоювати довіру людей. Без такого вміння дослідження взагалі не зрушить з мертвої точки. Можлива також і зворотна ситуація. Дослідник може так тісно зблизитися з групою, що він (вона) стає надміру "своїм" і втрачає перспективу незалежного спостерігача [ Ентоні Гіденс].

Камеральний період полягає в остаточній обробці матеріалів та підготовки звітних документів, починають зі складання акту про приймання польових матеріалів, попередньо оброблених в поле. У камеральних умовах продовжують збір і обробку літературних, архівних і фондових матеріалів з метою уточнення робочої гіпотези. У лабораторії визначають склад порід і показники фізико-механічних властивостей грунтів. У камеральних умовах обробляють дані лабораторних випробувань, геологічних спостережень, проводять статистичну обробку кількісних даних, перевірку однорідності вибірок, законів розподілу, уточнення меж геологічних тіл, підрахунок статистик, математичне моделювання полів геологічних параметрів [drillings.ru].

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНИХ

РЕСУРСІВ МІСТА ГЕНІЧЕСЬК

2.1. Природно-рекреаційні ресурси

2.1.1. Загальна інформація про місто Генічеськ

Херсонської області

Гені́чеськ (колишні назви - Енічі, Геніч, Ченішке, Усть-Азовськ, Тонке) -місто районного значення на півдні України. Районний центр Генічеського району Херсонської області. Розташоване на березі Утлюкського лиману та Генічеської протоки. Разом з Арабатською стрілкою є морським, кліматичним, частково грязевим курортом.

Найдавнішими слідами заселення території, на якій розкинулося сучасне місто, є курганні поховання епохи пізньої бронзи (друга половина ІІ – початок І тисячоліття до н.е.).

Заснували місто кіпчакські племена. Місцеві жителі здавна займалися рибальством, видобутком солі та землеробством. В 1540р. за наказом кримського хана Сахіб Гірея в поселенні будується фортеця, сліди якої можна помітити в Генічеську навіть зараз [www.genichesk.com.ua ].

Боплан в своєму “Описі України“ від 1651 року зі слів запорізьких козаків досить точно охарактеризував Генічеську протоку, яку українці тоді називали Тонка Вода:

“Тонка Вода” (Tinkawoda) - це протока між суходолом і Косою. Має лише 200 кроків у ширину, і в штиль її можна перейти верхи на конях. Козаки переходять її табором, коли йдуть красти коней з ханського табуна". Запорожці, а згодом і донці дуже часто використовували цю переправу під час військових походів в Крим. Пізніше Евлія Челебі в своїй “Книзі подорожей" описав "прекрасний замок Ченішке” в 1665 році, який на той час належав кримському хану Мехмед-Ґерею. Очевидно, саме тоді з'явилося татарське військове укріплення, яке контролювало переправу через Тонку воду.

Проте вважається, що перша згадка про місто належить до 1784 року. Назва його походить від слова “дженіче”, що означає в перекладі з тюркської “тонкий”(від назви протоки). Перші поселенці називали його Усть-Азовським. Назви Генічеськ і Усть - Азовськ деякий час існували паралельно. У 1835 році від Генічеська Арабатською Стрілкою прокладено поштовий тракт, через який з Приазов’я за кордон експортували хліб, сіль, вовну. Тоді ж явилися і перші споруди майбутнього порту.

Станом на 1886 рік у містечку Юзкуйської волості мешкало 1225 осіб, налічувався 321 дворове господарство, існували православна церква, єврейський молитовний будинок, школа, поштове відділення, поштова станція, 42 лавки, цегельний завод, столярня, бондарня, фонтан сельтерської води, 2 постоялих двори, 3 горілчаних склади, 7 ренських погреби та харчевня, відбувалось 3 ярмарки: 8 вересня, 8 листопада, 25 березня та базари по неділях.

Генічеськ у 1837 році дістав статус містечка, а в 1903 – міста. До березня 1918 року входив до складу Мелітопольського повіту Таврійської губернії.

З проведенням в Україні адміністративно-територіальної реформи (1923) Генічеськ стає районним центром Катеринославської (з 1926 року – Дніпропетровського) округи.

Штучно організований більшовиками Голодомор 1932-1933 рр. торкнувся і Генічеську та околишніх сіл. У Генічеську та населених пунктах району проживає 1211 свідків Голодомору.

За роки довоєнних п’ятирічок Генічеськ перетворився на значний промисловий і культурний центр з майже десятитисячним населенням. Тому у 1938 році його віднесено до категорії міст районного підпорядкування (протягом 1932-1939 років Генічеськ входить до Дніпропетровської, а в 1939-1944 роках – до Запорізької областей).

З 16 вересня 1941 року по 30 жовтня 1943 року Генічеськ був окупований військами Вермахту. До вересня 1946 року було відбудовано більшу частину комунального житлового фонду міста, дала струм електростанція, почав діяти водопровід. В роки післявоєнних п’ятирічок докорінно реконструювалися діючі підприємства, оснащувалися сучасною технікою, трудомісткі процеси механізувалися, проводилося будівництво нових об’єктів[ uk.wikipedia.org].