PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014

531

– відбудовані, а деякі з великих будинків зруйнувались, перетворились на малі. З людьми, які в них живуть, те саме. І місце не змінилося, і людей так само багато, проте серед двадцяти-тридцяти чоловік лише одну-дві людини знаєш давно. Той порядок, коли люди зранку вмирають, ввечері народжуються, схожий хіба що на пінистий потік води. Не відомо, звідки народжені приходять і куди йдуть. А також не знаємо, через що тимчасовий наш притулок змушує страждати серце, і чим він звеселяє наш погляд. І господар, і житло сперечаються щодо швидкоплинності життя, обоє не відрізняються від роси на квітках. Чи роса спаде, а квітка залишиться, і хоча залишиться, то вже на ранковому сонці засохне. Або ж квітка зав’яне, а роса не щезне, проте теж вечора не дочекається.

Коли став розуміти суть давніх речей, пройшло більш як сорок років, і за цей час сам бачив дивні події, що відбувались у світі.

Було це третього року Антен (1177), 4-го місяця, 28-го дня. Дув вітер, і вечір був неспокійний, у годину пса (о п’ятій вечора) у південно-східному районі столиці спалахнув вогонь і, вийшовши звідти, досягнув північно-західного району. Врешті-решт вогонь перекинувся на ворота Судзяку, палац Дайкокутен, на будинок Вищої школи (Тайкаку) і приміщення Міністерства громадського управління. Протягом ночі перетворилося все на сміття й попіл. Початок пожежі походив, мабуть, з кварталів Хігуті й Томі-но- Кодзі, і вогонь рухався від тимчасових будівель, де дали притулок хворим, і охопив південно-східний район. Через вітер, що дув то туди, то сюди, вогонь ширився подібно розгорнутому віялу. Будинки, які знаходилися далеко на півночі, тонули в диму, а поблизу по землі стелилося полум’я. В небо підіймався попіл, в середині багрового сяяння вогню, здавалося, літали язики полум’я, які не встояли перед вітром, і перелітаючи через одиндва квартали, зникали.

А що ж люди, які були серед цього... Деякі, задихаючись у диму, падали, деякі – охоплені вогнем відразу помирали. Дехто ледве сам рятувався, проте, аби майно витягнути – то цього не встигали. Цінності й коштовності перетворювалися на попіл. Скільки всього було втрачено? Того разу лише будинків вищих сановників згоріло шістдесят. Не говорячи вже про інші – злічити

533

один? Хто хотів отримати новий ранг і посаду, хто сподівався на милість господаря, не чекаючи жодного дня, швидко, докладаючи всіх зусиль, перебирався, той же, хто все втратив у цьому світі, залишився на спустошеному місці плакати й горювати.

Помешкання, що сперечались одне з одним красою дахів, з кожним днем ставали все більш запущеними, а домашні вогнища покинутими. Будинки розбирали і сплавляли вниз по річці Йодогава, і на очах це місце перетворювалося на поле. Усі люди змінилися: лише коні та сідла – ось що поглинуло їхні думки. Нема людей, які б користувались екіпажами, запряженими волами. Просять тепер тільки володінь на південно-західному узбережжі, а помість на північному сході не бажають1.

У той час, звичайно, у зв’язку із справами побував я в тодішній столиці, у провінції Сетцу. Побачив стан тієї місцевості, і якщо логічно розділяти місто, то землі там не вистачає. Північна частина висока і примикає до гір, а південна спускається вниз до моря. Завжди там звук хвиль занадто шумний і вітер особливо сильний. Імператорський палац стояв серед гір і здавалось, «чи не той це дерев’яний палац»2, але він був облицьований і навіть щось величне було в ньому.

А будинки, які кожного дня розбирали і спускали вниз по річці, що тісно було в ній, коли будуть побудовані? Землі все ще багато, а зведених будинків так мало. Стара столиця вже в запустінні, а на новому місці вона досі ще не створена. Здавалося, що всі люди пересуваються подібно до хмар у небі. Ті, хто раніше жили тут і втратили землі, горювали. Люди, які тепер приїхали, хвилювалися через будівельні роботи й дуже страждали. Якщо подивитися на дороги навколо міста, то побачиш, що, кому слід їздити в екіпажі, їздить на конях, кому слід бути в офіційному одязі, носить простий. Звичаї в столиці відразу якось змінилися, тільки селюки-самураї не стали іншими. Говорили: «Чи це не віщування заколотів у країні?»; дні йшли, світ дедалі більше хвилювався й серця людей були неспокійні; проте скарги народу не були марними, врешті-решт, взимку того ж року всі по-

1Тут автор вказує на те, як змінюється сфера політичного тяжіння – правлячий дім Тайра володів в основному землями на південному заході Японії.

2Мається на увазі палац, побудований імператором Тенті в провінції Тікудзен для зупинок під час подорожі. Палац був побудований з грубих дощок.

534

вернулись до старої столиці. Однак, як бути з розібраними й переправленими будинками, у початковому вигляді неможливо вже їх відбудувати?

За переказами знаю, що в давнину під час мудрого царювання країною правили милостиво і співчутливо Тоді-то дахи палаців були з тростини й не було жодного карнизу; коли бачив імператор мало диму з димарів у будинках його підданих, навіть дозволялося обмеження податків. То було суспільство, де до народу імператори ставилися поблажливо й допомагали йому. Щоб добре пізнати сьогоднішній світ, треба порівняти його із сивою давниною.

Давно це було, в роки Йова (1181 – 1182), нібито, вже точно не пам’ятаю. Протягом двох років тривав голод і відбувалися страшні події. Або ж улітку й навесні посуха, або ж восени сильні вітри й паводки, і такі несприятливі явища тривали і змінювали одне одне, так що ніяких зернових не було зовсім. Тільки й було, що дарма робили: весною орали, влітку садили, а восени не жали, і взимку не було веселощів через малий урожай. У провінціях люди або залишали землі й ішли за їх межі, або ж, забуваючи про свої домівки, жили в горах. Почали здійснювати різні моління, і незвичайні теж, проте ніякого знаку, що це допомагає, не було.

Звичне життя столиці ні з чим так не пов’язане, як насамперед, із селом, і якщо привіз товарів у столицю звідти припиниться, то важко підтримати навіть видимість нормального життя в столиці. Молились і просили милості; різні цінні речі стали прямо кидати на вулиці, і навіть не було людини, яка б зупинила погляд на них. Зрідка лише були люди, які обмінювали їх на продукти, тоді золото важило мало, а зерно було дуже дороге. Жебраки снували дорогами, і їх голоси, повні горя й страждань, полонили людський слух.

Перший такий гіркий рік закінчився. Люди думали, що наступний рік буде світлий і справи покращаться, але ще додалися хвороби (дизентерія), і тому дарма було сподіватися на поліпшення становища. Всі люди вмирали від хвороб, дні йшли, і стан був крайній. І до цієї ситуації підходила приказка – «як риба в мілкій воді». Врешті-решт, люди, які носили капелюхи, ледве тягнули ноги, а ті, що мали пристойний вигляд, тільки й ходили по домівках і просили милостиню. «Чи ще ходять ці люди у

535

відчаї?» Подивишся – побачиш, що вони вже впали замертво. Під стінами й понад дорогою вмирали люди, і скільки їх – ніхто не знав. Не підбирали й не викидали їх, тому запах навкруги розносився, вигляд тіл, що розкладалися, коли вони потрапляли на очі, вражав. Не говорячи вже про долину річки, де кінні повозки не могли їздити туди й назад. Таким же чином у горах лісоруби знесилювалися, і стало мало палива. Ті ж люди в місті, яким не було на кого сподіватися, руйнували власні домівки на дрова й несли їх продавати на базар. Цінність того, що виносила одна людина, була такою, що не досягала того рівня, аби навіть вистачило прожити день. Ще гірше було, що серед дерева на паливо траплялися шматки, на яких місцями ледве-ледве виднілися залишки червоної фарби та оздоби. Коли почали дізнаватися про це, виявилось, що були люди, які не знаючи вже що робити, йшли в давні храми, крали зображення Будди та іншу оздобу храмів, розбивали й кололи на дрова.

Народжений у низах цього злого, гріховного світу міг бачити ці жахливі й печальні картини. Відбувалися також і більш сумні речі. У випадку, коли були двоє: чоловік і жінка, – той, чиє почуття було сильнішим і глибшим, помирав раніше. Причина цього полягала в тому, що людина сама себе ставила на інше місце й те, що рідко-рідко отримувала з їжі, віддавала тому, кого кохала. Так само серед батьків і дітей – саме батьки помирали раніше. Було й таке, коли життя матері вже припинилося, проте маленьке дитя, не знаючи цього, все ще горнулося до грудей, шукаючи молока. Преподобний Рьогьо з храму Ніннадзі, кажуть, був засмучений тим, що багато людей так помирають, і там, де видно було голови мерців, ним на лобі було написано літеру «а», щоб здійснити зв’язок їх з вічністю1. Коли захотіли взнати кількість померлих людей у столиці, за 4 і 5-й місяці, то підрахували від 1-го проспекту на півдні, 9-го на півночі, від Кьогоку на заході до Судзяку на сході, що на дорогах залишилося всього 42 тисячі 300 померлих. Не говорячи вже про те, що багато людей померло й після цього, крім того, не можна й вимовити, скільки їх було, коли включити сюди й долину річки

1 Літера «а» – перша літера санскритського алфавіту – за вченням секти Сінгон могла відкривати людям шлях до вічного життя.

536

Сіракава, західну частину столиці та інші райони навколо. І ще більше, якщо додати ще 7 провінцій.

Чув я, що за часів правління імператора Сутоку в роки Тьосьо (1132 – 1134), було щось подібне, але те, що відбувалося перед очима, було річчю незвичайною.

Потім сталося подібне лихо, відбувся страшенний землетрус. Його вигляд був вражаючим. Гори, розвалюючись, засилали річки, море, нахиляючись, затоплювало суходіл. Земля розламувалася й вода била звідти фонтаном, великі скелі трощилися і скочувалися в ущелини. Хвилі несли човни, що пливли поблизу берега, а коні на дорогах не знали, як ногу поставити. У столиці й на околицях, скрізь зовсім не залишилося жодного цілого храму, будинку, пагоди чи мавзолею. Деякі розвалювалися, деякі падали. Пил та попіл піднімалися вгору і стояли неначе дим. Шум від руху землі й руйнування будинків не відрізнявся від грому. Якщо залишишся всередині, відразу ж будеш роздавлений. Вибіжиш, а там земля розламується під ногами. Немає крил, і в небо теж не полетиш. І подібно до дракона, на хмару не піднятися. З усіх страхів найбільший викликає землетрус.

Через деякий час численні сильні поштовхи припинилися, але слабкі тривали ще довго. Не було й дня, коли б не відбувалося 20

– 30 поштовхів, що, звичайно, так лякали людей. Після 10 – 20 днів поштовхи потроху припинялися, були деякі 4 – 5 разів на день, потім 2 – 3, трохи згодом – через день, потім раз на 2 – 3 дні, і ще майже впродовж трьох місяців слабкі поштовхи не вгамовувалися.

Серед чотирьох явищ природи вода, вогонь і вітер, на перший погляд, приносять найбільші втрати, земля ж здавалося до великих руйнувань не причетна. У давні часи імператора Сейко був великий землетрус: у храмі Тодайдзі впала голова Будди, і такі ж незвичайні речі траплялися, але те, що відбулося цього разу, не йде в порівняння ні з чим. І ось тоді всі люди, обговорюючи ці тяжкі події, висловлювалися про те, що хоч трохи на душі в людей посвітлішає, але йшли місяці і дні, і рік пройшов, та нема жодної людини, яка б продовжувала говорити подібні речі.

537

Ось таке існування наше в цьому світі без змісту й користі, і становище наше й наших жител. Тим більше, в залежності від місця, що займаєш, і підпорядковуючись обставинам, скільки серце наше страждає, того й підрахувати не можна. Люди недосвідчені й незнаючі за своїм становищем знаходяться поряд з могутніми родами і служать їм, коли велика радість у них, не можуть дуже веселитися. Коли ж горе тяжке, то не можуть вголос плакати й ридати. І всі їх дії, життєва поведінка – неспокійні. Вони в такому становищі, що всього бояться, наприклад, як горобець поблизу гнізда сокола. Або ж бідні люди, чий дім межує з багатим, зранку і ввечері ходять крадучись і принижують себе, коли заходять або виходять. І глянеш, як жінка, діти й усі домашні заздрять сусідам, і почуєш, що ті, з благополучної родини, зневажливо до них ставляться, то серце стрепенеться і весь час не заспокоюється. Або ж, якщо живуть тісно в місті, то коли спалахне вогонь, уникнути цього не вдається. Що ж до людей, які живуть на околицях, то вони зазнають багато труднощів через переміщення, а також там часто трапляються напади грабіжників. Хто має силу і вплив, той скупий, хто одиноко живе, того зневажають. Що ж до майна, то той, хто багато має, той боїться, а хто бідний, то у нього горе й прикрощі не переводяться. Якщо ж на інших опиратись, то сам не будеш собі належати. Когось пестуєш, доброту й любов свою віддаєш. Якщо слідувати за всіма, для себе самого це тяжко й неприємно. А якщо не підкорятись загальним правилам, то будеш схожий на божевільного. Де поселитись, яке заняття обрати, аби на деякий час надати притулок тілу й душа щоб відпочила.

Сам же я жив у давньому будинку, що передала мені в спадок бабуся моя по матері. Пізніше доля відвернулася від мене, тіло моє ослабло, невдачі переслідували мене1 й урешті-решт залишивши всі справи, коли було мені більше тридцяти років, зв’язав своє серце я з притулком пустельника. Дім, у який я переселився, якщо порівняти його з попереднім, був у 10 разів менший. Побудував я лише житло для себе, до будівництва

1 Місце настоятеля храму Камо було спадковим у родині Тьомея. Йому ж не вдалося добитися цієї посади, таким чином він втратив відповідне становище в суспільстві й частково засоби до існування.

539

поклав вірші вака1, музичні інструменти й уривки із збірки Одзьойо2. А поряд поставив по одному інструменту: кото й біва. То були так звані орікото й цугібіва. Таким був вигляд мого тимчасового й неміцного житла.

Якщо розповідати про ту місцевість, то на півдні було влаштовано наземний водостік. Обклавши камінням, я збирав там воду. Тому що ліс був поряд і дерева торкалися даху, збирати хмиз на паливо було не важко.

Назва цього місця – гора Тояма. Вічнозелені кущі приховували всі сліди. Лощина густо заросла, але на заході зарості розступались, і це викликало особливі відчуття3.

Навесні – дивишся на хвилі гліциній. Подібно до фіолетових хмар вони світилися на заході.

Улітку – слухаєш зозулю. Нібито перемовляєшся з нею й даєш обітницю на зустріч у потойбічному світі4.

Восени – голоси цикад заповнюють слух. І здаєтья, ніби тужать вони за цим пустим і нетривким світом, який схожий на скинуту лушпинку цикади.

Взимку з печаллю милуєшся снігом. Те, як він нагромаджується й тане, так схоже на людські помилки.

Тоді, коли молитва залишає мене й читання священних сутр не вдається, я відпочиваю, і зовсім нічого не роблю. Нікому мені заважати, нікого соромитись. Обітниці мовчання я не давав, але позаяк весь час один, то майже не говорю. Також я не брав зобов’язання неодмінно виконувати всі заповіді, але через те, що нічого такого, щоб виходило за їх межі немає, то й нічого порушувати.

Після світання, віддаючись світлим хвилям, дивлюсь на човни, які пливуть поблизу Оканоя, і настрій беру від Мансямі, і ще ввечері, коли вітер шумить листям, мої думки линуть до річки Дзіньйо, і я повторюю мелодії Ген Тотоку.

1Японські вірші-пісні, створені за канонами національного японського поетичного мистецтва.

2Твір преподобного Генсіна, де зібрано уривки з різних буддійських книг.

3Справа в тому, що на заході, як вважалося, знаходилася свята земля, і це повинно було викликати відповідні почуття у віруючої людини.

4Тут дослівно «з того боку гір». Вислів «перейти гори» означав перейти в потойбічний світ. Зозулю також називали «пташкою потойбічних гір».

540

Коли ж розхвилююся, то у відповідь на шум сосни граю «Осінній вітер», на звук води відповідаю мелодією «Струмок». Моє мистецтво недосконале, але я не хочу насолоджувати слух інших людей. Для себе я граю і для себе декламую вірші, розважаючи своє серце.

І ще, біля підніжжя гори є одна хатинка, зроблена із хмизу. Там житло стража цих гір. І живе там юнак. Час від часу він приходить провідати мене. Або ж, беру його своїм товаришем, і ми гуляємо. Мені – шістдесят, йому – шістнадцять. Щодо віку ми різні, проте серця в тому, що втішаються, однакові.

Також рву осоку, збираю ягоди чи гірську картоплю, петрушку. Чи йду на поля, підбираю колоски й роблю снопи. Або ж, якщо гарний день, піднімаюсь на вершину й дивлюсь на далеке небо своєї батьківщини, спостерігаю здалеку гори Кобата, селище Фусімі, Тоба, Хацукасі. Немає власників у прекрасної природи, і серце без перешкод може нею насолоджуватися. Коли не важко йти пішки, і серце моє в бажаннях далеко заходить, я піднімаюсь на вершину, переходжу через гору Суміяма, повз Каса-дорі, або ж іду помолитися в храм Івамі чи в храм Ісіяма. Іноді через долину Авацу йду на моління до руїн храму Семімару чи переправляюсь через річку Танакамі, щоб відвідати могилу славетного Сарумаро.

Повертаючись назад, в залежності від часу, милуюсь сакурою, шукаю клен, рву папороть, чи збираю фрукти й дещо з цього приношу на алтар Будди, дещо залишаю вдома.

Якщо тиха ніч, при світлі місяця я згадую давніх знайомих, коли чую голос мавпи, сльозами зволожую рукав. Світлячки в кущах здалеку змішуються з вогнями на острові Макіносіма. Дощ, що йде перед світанком, схожий на сильний вітер, який зриває листя з дерев.

Коли чую крик гірських птахів, то думаю, чи не мої це батько і мати, коли ж олені з вершин дуже близько підходять, то розумію, наскільки далеко я від цього світу. А то розведу сильніше вогонь, і стає він товаришем мого старечого безсоння. Гори навколо не страшні, проте іноді хвилюють крики сови, і, в залежності від пори року, нема краю різним пейзажам у цих горах. Тим більше, що для людини, яка має глибокі думки й знання, лише цим не обмежується.