23. Український кінематограф у 1920-ті – 1930-ті рр.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».У Львові Соня Куликівна видавала журнал «Кіно» (1930–1936) та створила кіностудію «Соня-фільм», де зняли фільми «Свято молоді», «З кіноапаратом по Львові», «Зелені свята», «Гуцульщина», замовлені до розповсюдження компаніями «Гомон» (Франція), «Фебусфільм» (Німеччина), фірмою Василя Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР[2].В листопаді 1930 року ВУФКУ було реорганізовано в «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно».

23. Українська література у 20-х рр. ХХ ст. Літературні об’єднання.

Поряд з письменниками, що почали друкуватися наприкінці XIX ст. (М. Вороний, О. Олесь), виступають і нові: поети В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, її. Тичина, В. Сосюра; прозаїки - Г. Михайличенко, А. Заливчий, М. Хвильовий та багато інших. За ними на літературну ниву прийшли М. Рильський, А. Головко, П. ГІанч, І. Микитенко, О. Довженко й інші.

20-ті роки характеризуються бурхливим розвитком звільненої від пут самодержавства української літератури. З глибин народу з’являлися все нові й нові молоді таланти. Виникали численні письменницькі організації: «Плуг» (Спілка селянських письменників, 1922) боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку, «Гарт» (Спілка пролетарських письменників, 1932) об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925) необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію, «Західна Україна» (вихідці з Галичини та Буковини, 1926), «МАРС» (Майстерня революційного слова, 1926) боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі, ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), «Молодняк» (молоді початкуючі письменники, 1927) активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів . Одні з цих організацій існували декілька років, другі - невдовзі розпадалися, реорганізувалися в інші. Кожна спілка видавала свої збірники, журнал, виходили твори й окремими книжками.

23. Розвиток українського театру в 1920-ті – на поч. 1930-х рр.

На розвитку театрального мистецтва 20-30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Кур-бас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. У 1926—1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. У 1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.