Основи економічної теорії

Нововведення. Під нововведенням розуміють діяльність новатора як людини, що вводить щось нове, руйнує усталені правила, норми і дає поштовх прогресивному розвитку. Новаторство – багатовизначальне поняття, яке вбирає в себе діяльність новаторів; процес змін; науку по вивченню інновацій і реалізації в практиці. Нововведення, що пов’язані з науково-технічним прогресом і спричиняють якісні зміни в економіці, є інновацією. Й. Шумпетер перший визначив інновацію головним елементом функціональної характеристики підприємства. На його думку, підприємець

центральною фігурою економічного розвитку. Він називає нововведення новою комбінацією факторів, які можна реалізувати в п’яти сферах:

1)виготовлення нового блага, нової якості існуючого блага;

2) впровадження нових методів виробництва, в основі яких необов’язково може бути наукове відкриття, нових способів комерційного використання відповідних товарів;

3)освоєння нових ринків збуту;

4)одержання нового ринку сировини;

5)проведення відповідної реорганізації, що передбачає, наприклад, забезпечення (зміцнення) монопольного становища за рахунок іншого підприємства.

221

форми підприємницької діяльності– машинно-технологічних станцій. Демографічні зміни на базі соціально-економічних перетворень на селі стали джерелом інновацій– нових форм організації підприємницької діяльності.

Щодо нових знань, як найбільш ефективних новацій, ймовірність їх появи в сільському господарстві досить незначна.

Сучасна економічна думка, як вважає Р.Рамелт виділяє чотири типи організації

підприємство дуже важливе, особливо на міжнародному рівні, коли обмеженість власних ресурсів держави дає можливість через іноземні інвестиції запозичувати нововведення і забезпечувати економічне зростання. При цьому стратегічна орієнтація спрямована на лідерство при меншому ступені ризику. Разом з цим можливість імітаційного підприємства потребує досить розвинутих прав ,захистуособливо інтелектуальної власності;

3)екологічна ніша. Орієнтація націлена на контроль невеликої частини ринку за рахунок вузької спеціалізації;

4)зміна характеристики, а, значить, вартості продукції.

установах, дослідних господарствах. Вважаємо за доцільне звернути увагу на третій тип організації нововведень. Практично в кожному підприємстві можна знайти свій, особливий продукт, напрям виробництва, стратегічно зорієнтований на ринок.

Тип нововведень залежить від фази розвитку економіки. Американські вчені довели, що на початкових її стадіях формується дрібний бізнес. На стадії ранньої індустріалізації цей процес поєднується з пізнім запозиченням інновацій. Економіка

послуг і високої технології характеризується раннім запозиченням інновацій і піонерськими розробками. Однак чіткої межі між ними на практиці не завжди проглядаються. Тому в сільському господарстві України потрібно створювати умови для розвитку всіх організаційних форм нововведень, постійно маючи на увазі, що

англоросійському словнику економічних термінів це слово перекладається як бізнес, підприємництво, угода, торгова операція. “Бізнес” є більш широким поняттям ніж “підприємництво”, останнє є частковим випадком бізнесу.

Фактори здійснення підприємницької діяльності. У відповідності з економічною теорією вартість товару створюється такими основними факторами виробництва, в т.ч.

222

1. Перший методичний підхід при визначенні факторів виробництва передбачає розуміння того, що економічне господарювання є, перш за все, вартісним. Вартість є

виробництва. в тому числі і землю, не можна формувати ринкову економіку, а значить, забезпечувати економічне господарювання. Тому реформа в сільському господарстві має починатися з визначення вартості всіх факторів виробництва.

2.З точки зору становлення приватного підприємництва важливою має бути доступність придбання факторів виробництва з метою започаткування нового діла.

3.Підприємницька діяльність можлива при наявності певних факторів, ресурсів, власність на які забезпечує підприємцю успіх, конкретні переваги на ринку.

4.Підприємець як особистість – основний фактор підприємницької діяльності. В

цій іпостасі необхідно бачити підприємця працюючим власником свого таланту, природного дару, знань, своєї робочої сили і при сприятливих умовах економіка розвивається завдяки цьому факторові.

5.Захищеність прав власності, цивілізовані способи їх передачі.

6.Наявність права на капіталізацію доходів.

7.Здійснення розподілу прибутку залежно від розміру використаних факторів виробництва.

8.Важливим фактором оновлення підприємницької діяльності є державне регулювання, за допомогою якого створюються необхідні умови для його розвитку.

9.Знання стає фактором підприємницької діяльності, тому формування підприємця як особистості неможливе без наявності відповідної системи їх підготовки.

10.Інформація і час в сучасних умовах відіграють настільки важливу роль для підприємницької діяльності, що це дає підстави відносити їх до факторів її здійснення.

5. Власність як основа формування підприємництва

В основі підприємництва є власність, адже прагнення до прибутку є рушійною силою капіталістичної системи. Вона виступає підґрунтям для привласнення доходу. Власність – це складна система внутрішньо-економічних відносин між людьми з приводу привласнення – відчуження в усіх сферах відтворюваного процесу та на різних ієрархічних рівнях системи: засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, результатів інтелектуальної праці, послуг, інформації.

Відносини власності є складною багатомірною цілісною системою і їх потрібно, зокрема, розглядати в економічному. політичному, соціальному та юридичному аспектах.

Юридичний аспект власності визначається законодавством кожної країни. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Так, у відповідності з Конституцією України кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону.

Політичний аспект власності виявляється в впливі власності на формування політичної влади, на можливість перетворення об’єктів власності у важелі влади.

Соціальний зміст власності проявляється в розшаруванні суспільства на класи, соціальні групи залежно від відношення до засобів виробництва, ролі і місця в суспільній організації.

Психологічний аспект власності відбивається через психологію ,людини відношення до засобів виробництва в залежності від форми власності.

223

характеризується зростанням процесів соціалізації та гуманізації. Вони полягають в наступному:

-зміни в продуктивних силах. В сільському господарстві простежується

збільшення розмірів фірм за площею, обсягом продаж, капіталовкладень при зменшенні числа зайнятих;

- інноваційний, творчий талант працівника перетворюється в головний ресурс економічного зростання;

- концентрація капіталу сприяє розвиткові колективних форм приватної власності в США більше половини товарної продукції сільського господарства корпораціями та партнерствами. У Західній Європі формується різні види групового фермерства;

- деперсоніфікація власності спричиняє її дезінтеграцію. Якщо раніше, наприклад, фермеру при індивідуальній власності всі права належали йому одному, то зараз вони розподіляються за функціональною ознакою на перше коло осіб ;

-інституціоналізація ринку цінних паперів як ліквідних прав власності сприяє

тому включення працюючих у власності має забезпечити відхід від моделі імперського капіталізму до підприємницького.

Під впливом перелічених та інших процесів в сучасній економічній науці сформувалась теорія прав власності, основи якої ґрунтовно викладені в науковій праці Р. Капелюшникова “Економічна теорія прав власності”. Теорія прав власності виступає

методологічною загальнотеоретичною основою трьох нових напрямів економічного аналізу: економіки права, нової економічної історії та теорії економічних організацій.

Згідно з цією економічною теорією родоначальником якої є американські вчені Р.Коуз і А.Алчян, власність трактується як право власності. “Не ресурс сам по собі є власністю: пучок або частка прав по використанню ресурсу– ось що становить власність”.

224

Х.Ламперт визначає власність як право вільно розпоряджатися економічними благами.

Німецький економіст І.Бьобель у своїй праці“Власність, права власності і інституціональні зміни” підкреслював, що приватна власність втрачає свій попередній зміст і перестає існувати в своєму попередньому стані. На перше місце висуваються права власності і економіка права, на їх основі появляється єдина можливість вирішити головну проблему економіки: справедливість розподілу. За висловом англійського економіста А.Райєна, примирити приватну власність із суспільною ефективністю: розподіл ресурсів шляхом розподілу прав власності є більш ефективним, ніж інший шлях. В основі лежить теорія граничної корисності, відповідно до якої відносини власності трактуються як відносини між людьми стосовно використання рідкісних речей, виводяться з поняття рідкісності. Мають всеохоплюючий характер, вбираючи в себе як матеріальні так і безтілесні об’єкти. Особливо важливим, на наш погляд, є розгляд відносин власності як санкціонованих суспільством, а не тільки державою. Вони виступають, за визначенням П.Хейне “правилами гри”, що формуються не лише на основі законів, а й звичаїв, моральних принципів.

Права власності визначають поведінку суб’єктів, формуючи очікування, що керують діями. Так, сільські підприємці в Україні знають, що їх прибутки відбираються через механізм цінового диспаритету, кредитна політика не спрямована на розвиток виробництва і збитки не компенсуються ніяким чином, то їх стратегічна орієнтація спрямована на мінімізацію ризику, виживання, скорочення виробництва невигідної та збиткової сільськогосподарської продукції.

Легалізація тих чи інших прав власності викликає до життя адекватнийспосіб поведінки людей, заперечуючи і подавляючи небажані. Пануюча в суспільстві система прав власності розглядається як сума економічних і соціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, виступаючи в які окремі члени суспільства протистоять один одному. Таке визначення власності розглядається не лише в юридичному аспекті і не суперечить уже визначеному нами.

Наступною характерною особливістю економічної теорії права власності є , те що об’єктом дослідження є не організація, а індивід, як носій прав власності, і який прагне досягти максимальної користі в межах організаційної структури. Коуз Р. вважає, що фірма є лише юридична фікція. Таким чином, основним суб’єктом власності виступає людина. Особлива увага в цій теорії надається юридичному аспекту власності, в основу якого покладені принципи і підходи англійської школи. Повний перелік, “пучок” прав власності, запропонований англійським юристом А.Оноре, налічує одинадцять складових: право володіння, використання, управління, на доход або на кінцевий результат, право суверена, що пов’язане з можливістю відчувати, змінювати, споживати чи знищувати, право на безпеку або на захист від зовнішніх факторів, право на передачу благ в наслідування, право на безстроковість використання, заборона на використання способом, що приносить шкоду зовнішньому середовищу, право на залишковий характер, або відновлення порушених правомочностей.

законодавче право користуватись взятим під заставу майном(при порушенні строку повернення боргу), поки не буде погашений борг, право на використання землі іншої особи на проїзд, про хід. Спектр їх досить широкий.

Існує думка, що в кожному випадку має бути одне і з перших п’яти прав власності. В економічно розвинутих країнах приділяється посилена увага впливу різних

225

“пучків” власності на поведінку індивідуальних агентів, перш за все, в господарській діяльності, відпрацюванню такої їх комбінації, яка б забезпечувала, через систему стимулів, зростання продуктивності праці і підвищення якості продукції.

Економічна теорія прав власності вводить поняття їх специфікації, що означає чітке і конкретне визначення суб’єктів, об’єктів і способів наділення власністю. Неповнота специфікації прав власності називається“розмиванням” прав власності. Якщо в економічній системі права власності абсолютно не виражені, то свідчить, що економічна діяльність суспільства доведена до примітивного рівня.

На основі викладеного можна зробити такі висновки. В сільському господарстві, де законодавчо визначені шляхи і можливість придбання майна і землі у власність,

може забезпечити успіх у сільському господарстві. Потрібно визначити сфери права володіння капіталом та результатами діяльності, системи та механізми передачі цих прав, поєднання власності і управління.

6. Рентні відносини

Земля в сільському господарстві виступає основним і особливим фактором виробництва. Згідно з Конституцією України вона є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Відносини, що виникають щодо володіння, користування і розпорядження землею називаються земельними відносинами. Об’єктами земельних відносин є землі, земельні ділянки та права на них. Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи самоврядування та органи державної влади. Земельні відносини в державі регулюються Земельним кодексом, в якому, зокрема, закріплено конституційне право громадян і юридичних осіб стати власником землі згідно з законом. Законодавством України змістом права власності на землю визначені повноваження власника по володінню, користуванню і розпорядженню земельною ділянкою.

Володіння землею – панування власника над земельною ділянкою, можливість продавати, дарувати, здавати в оренду, передавати в спадщину.

Користування землею – це право використання землі для певних цілей, зокрема для ведення сільського господарства.

Розпорядження – право власника поступати з земельною ділянкою на свій розсуд: продавати, дарувати, міняти, передавати в спадщину та інше.

Виходячи із економічного змісту власності, в межах економічної теорії інтерес представляє плату за землю як фактор виробництва, її ціна.

З формування власності на землю виникає і відповідна плата за користування нею – земельна рента. Земля як фактор виробництва має свої особливості. Вона є природним багатством і тому загальна пропозиція на ринку є сталою і не залежить від економічних сил.

226

Платежі за використання унікальних факторів виробництва економічна теорія називає рентою. Звідси земельна рента є доход за використання землі як фактора виробництва з сталою нееластичною пропозицією. Земельна рента в сільському господарстві – це надлишкова додаткова вартість, яка через землю як природну монополію існує постійно.

Розмір земельної ренти, вартість землі визначається за допомогою ринку і формується на основі вартості вирощеної на ній продукції.

Ціна на землю формується в залежності від співвідношення комбінації, факторів, зокрема землі і праці в кожній державі. В Україні робоча сила є дешевою і нижчою ніж у промисловості та порівняно з іншими країнами, тому ціна землі тут буде нижчою.

Земельна рента є платою за використання землі. У випадку, коли підприємець орендує землю, то він сплачує власникові землі орендну плату, яка і є фактично рентою, платою за її використання.

Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію приводить до зростання граничної доходності землі, яка дорівнює граничному продукту землі, перемножену на ціну вирощеної продукції. В цьому випадку підвищується попит на послуги землі, зростають рентні платежі, орендна плата та ціна землі.

Для визначення розмірів рентних платежів доцільно зрозуміти механізм її функціонування. Коли ми говоримо про земельну ренту, абстрагуємося від того, що землі відрізняються, диференціюються за родючістю, місцезнаходженням, капіталом. Природна монополія на землю як об’єкт господарювання в умовах зростання попиту на продукти харчування вимагає обробляти також гірші за якістю землі. Економічною

місцезнаходженням землях.

Собівартість сільськогосподарської продукції на кращих за якістю землях є нижчою і тому їх власники отримують додаткову вартість, яка в процесі обміну перетворюється на додатковий доход. Тоді доход, який отримують від використання землі більш високої якості, кращого розміщення чим гірші– є диференціальною рентою І. Диференціальна рента ІІ отримується за рахунок використання земель, якість яких досягається додатковим вкладенням капіталу.

В сільському господарстві виникає також монопольна рента. Це доход, який створюється на землях, що дозволяють отримувати рідкісні продукти. Основою його є кошти населення, яке готове платити монопольно високу ціну за рідкісні продукти.

Абсолютна рента. Щодо її існування та природи в науковому світі точаться дискусії. Мова йде про доход, який створюється незалежно від форми власності на землю та якісних характеристик земель, їх місцезнаходження. Існування абсолютної ренти дає відповідь на питання, за рахунок чого орендар має сплачувати плату за діяльність на гірших по якості землях. Відповідь знаходиться в площині органічної структури капіталу в сільському господарстві. Саме виходячи із неї можна пояснити

227

існування додаткового доходу. Низька органічна структура капіталу в сільському господарстві, дешева робоча сила, більша тривалість робочого часу – все це обумовлює появу більшого понад середній додаткового продукту на всіх по якостях , землях включаючи і гірші. Виходячи з цього, стає зрозумілим, що абсолютна рента присутня на всіх по якості і місцезнаходженню землях.

Таким чином, існування земельної ренти показує, що земля як основний фактор виробництва в сільському господарстві приносить доход. В зв’язку з тим, що в Україні (як у всіх державах з ринковою економікою) використання земель є платним, доцільно зрозуміти механізм реалізації при різних формах економічної власності на землю.

Законом України “Про оцінку земель” від 11 грудня 2003 р. визначені правові засади проведення оцінки земель. Методику її проведення розроблено науковцями Інституту аграрної економіки, відповідно з якою грошова оцінка земель визначається розміром щорічно одержуваного рентного доходу з урахуванням строкуйого капіталізації. Капіталізація – це визначення вартості об’єкта оцінки на підставі чистого операційного або рентного доходу від його використання. Відома формула капіталізації

Д

зернових культур. Він складається з диференціального рентного доходу в розмірі7,4 ц зернових з 1 га та абсолютного рентного доходу в розмірі 1,6 ц/га, що в сумі становить 9 ц/га. Знаючи відсоткову ставку – 3 %, розмір щорічного доходу як добуток рентного доходу 9 ц/га і ціни 1ц зерна можна визначити капіталізовану вартість 1 га землі.

Така грошова оцінка землі проведена в1995 році. На її основі Законом України про “Плату за землю” визначені ставки земельного податку в процентах від грошової оцінки земель.

На основі цього здійснюють платне використання земель, що пояснюється доцільністю вилучення доходів діяльності на землях з вищою родючістю та кращим місцезнаходженням.

228

В процесі здійснення земельної реформи в Україні проведено роздержавлення земель і передачу їх у власність та користування недержавним сільськогосподарським підприємствам, приватним особам. Наступним кроком було впровадження грошової оцінки сільськогосподарських земель. Потім землі колективної власності розпаювали і передали громадянам спочатку у вигляді паїв(земельних часток), а тепер оформлення державних актів на право приватної власності на землю. В результаті земля стала власністю багаточисельної кількості осіб– біля 7 млн. чол. І тому для ведення сільськогосподарського виробництва колективні формування використовують землі пайовиків на основі оренди. Визначення суми рентного доходу дає підставу для встановлення розміру орендної плати за землю. Розмір орендної плати визначається договором за домовленістю сторін, але орієнтиром має бути розмір рентного доходу.

7. Державне регулювання в сільському господарстві

Державне регулювання економіки стає важливим елементом системи управління

на етапі становлення постіндустріальної економіки інтенсивного , оскількитипу

вільний ринок є лише абстракцією, теоретичною конструкцією, яка не існує в реальній

дійсності і необхідна тільки для наукових досліджень.

Слід враховувати, що із розширенням масштабів втручання, дії держави не завжди досягають мети. Тому мова має йти про вплив держави на хід суспільного розвитку лише з точки зору соціально-економічної доцільності. Поряд з точкою зору, що державне регулювання не є“внутрішньою складовою ринкової економіки”, а лише зовнішнє доповнення до того, чого не може вирішити ринок, ряд авторів відносять державне регулювання до факторів виробництва.

Останніх відомо сьогодні чотири(основних): земля, капітал, праця і підприємницька діяльність. Кожен з них може приносити їхнім власникам доход у різних формах, таких як рента, проценти, заробітна плата, підприємницький прибуток. Можливість одержувати прибуток за рахунок того чи іншого фактора, його розмір залежить від державної політики, визначеної стратегії розвитку суспільства.

Важливим об’єктом державного регулювання є, зокрема, сільське господарство.

скорочення доходів в довгостроковому періоді, що проявляється у відставанні темпів зростання оплати праці в сільському господарстві порівняно з іншими галузями. Якщо в 1990 році в Україні по рівню середньомісячної заробітної плати сільське господарство займало 14-е місце серед галузей економіки, то в 2002 р. – 35-е – останнє. Сільськогосподарське виробництво в 2002 р. було збитковим. Повністю збитковою є продукція тваринництва за виключенням виробництва яєць.

229

господарства, а тваринницької продукції – понад 70%. Причому, в значній частині господарств виробництво продукції в цьому секторі є збитковим.

6.Сільське господарство на селі не буде провідною галуззю. За даними 2002 р.

вУкраїні в селах проживає 8,2 млн. чол. населення в працездатному віці, з них більше 2,1 млн. чол. зайняті в сільськогосподарському виробництві. [Не дивлячись на скорочення числа зайнятих на селі, чисельність сільського населення в працездатному віці залишається високою] При розвитку на селі соціальної інфраструктури підсобних промислів простежується процес міграції працездатного населення в міста та держави світу. Світова практика свідчить, що в розвинутих країнах світу частка зайнятих в

сільському господарстві працездатних, що проживають в селах становитиме в межах 30 – 35 %. Решта – в будівництві, переробних підприємствах, по виробництву товарів і послуг тощо. І тут значна роль відводиться державі.

7. Сільськогосподарське виробництво є сферою контакту з живою природою. Тому зростає роль екологічного чинника, дія якого залежить від регуляторної політики держави.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва в розвинутих країнах здійснюють по таких напрямках: регулювання цін та доходів, фінансування, оподаткування, стабілізація попиту та пропозиції на аграрних ринках.

230