sbornik

по гражданскому праву такому студенту не поставила и диплома о высшем юридическом образовании такому человеку не дала. Более того, это дело было предметом деловой игры, в которую играли студенты-юристы, и вот уж послушал бы их судья.

Однако поясню свое мнение. М.-старший признается судом собственником потому, что, во-первых, дал деньги Р. на покупку квартиры; во-вторых, сделал в ней ремонт; в-третьих, в ней находились его вещи; в-четвертых, подтвердили его проживание в квартире свидетели; в-пятых, М.-младший стал не собственником квартиры, а на него она была переоформлена и то потому, что это было желанием его отца — М.-старшего. И наконец, на закуску, в-шестых, договор первой купли-продажи квартиры (1996 г.) недействителен, т. к. является притворной сделкой. В чем же притворность вы спросите? Да что тут непонятного — в том, что этот договор прикрывал другой договор, а именно купли-продажи между М.-старшим и первоначальным продавцом.

«Смешно, неправда ли смешно?» — пел В. Высоцкий. Думаю, что покупателю квартиры г-ну Т. не до смеха. Его понять можно, но давайте мы потешимся, право дело, ничего, что первое апреля уже прошло.

Неужели ни адвокатам М.-старшего, ни судье неизвестно, что источник происхождения средств, которыми заплачено по договору купли-продажи, безразличен для возникновения права собственности? Можно лишь ставить вопрос о возврате этих средств, но не признавать право собственности на имущество.

Неужели не ясно, что ремонтные работы и использование квартиры не являются фактами, имеющими правоустанавливающее значение? Что для возникновения права собственности имеет значение лишь правоустанавливающий документ — договор купли-продажи.

Неужели непонятно, что свидетельскими показаниями аннулировать этот правоустанавливающий документ невозможно и доказательства, приводимые свидетелями в подтверждение проживания в спорной квартире, не имеют значения для права собственности на нее?

В конце-то концов, неужели лицу с высшим юридическим образованием надо пояснять, что притворная — это сделка, прикрывающая другую сделку? То есть должны иметь место две сделки. В этом же случае имеет место одна сделка — куплипродажи. За какие уши суд притащил сюда ст. 58 ГК УССР 1963 г., неизвестно.

Особенно умиляют фразы, имеющие место в судебном решении, «в судебном заседании достоверно установлено, что покупателем квартиры… является»

не Р., а М.-старший.

Достоверно судом установлено! Не беда, что все это страшная галиматья, противоречащая и здравому смыслу, и Гражданскому кодексу. Вот и сетуй после этого за введение у нас в стране прецедентного права! Такое бы решение в качестве прецедента запустить — и окончательно разрушить отношения собственности. Они и так у нас на ладан дышат.

Напоследок хочу заметить, что дело это ко мне попало чисто случайно и преследую я исключительно профессиональный интерес, анализируя все эти наивные

каверзы. Хорошо еще, что в нашей стране публичности никто не отменял и можно продемонстрировать уровень профессиональной подготовки наших коллег. Благо, для этого у меня есть студенты, аспиранты, читатели, которые почерпнут для себя много из этого негативного опыта. А то все про «Криворожсталь» да про Никопольский завод! А у нас, где ни копни — всюду перлы разбросаны.

Проблеми деяких підстав виникнення права власності*

Передача майна однією особою іншій тягне за собою виникнення права власності. При цьому сама по собі передача є наслідком, а причина такої має лежати в правовому полі вираження волі власника на це і втілення її в юридичну форму. Цією формою можуть бути, як правило, правочини, а також акти органу держави, органу Автономної Республіки Крим та органу місцевого самоврядування. Розглянемо деякі проблеми передачі майна як наслідок правочину.

Однією з них є передача державою, починаючи з 20-х років минулого століття, майна профспілковим організаціям. Підставою такої передачі по суті повинен бути саме правочин. Однак з огляду на те, що в ті часи мали місце досить і досить умовні відносини власності при яскраво вираженому домінуючому положенні держави як власника й одночасно як носія влади (при цьому таке її двоїсте положення не розділялося і не бралося до уваги розходження приватних і публічних відносин, до яких вона вступає), правочин, що лежить в основі передачі державного майна, був прихований. Воля профспілок при цьому не враховувалася, оскільки вони як власники в повному розумінні цього слова не розглядалися, а їхнє право на майно вважалося правом соціалістичної власності. Внаслідок цього держава не вбачала принципових розходжень у правових конструкціях державної, колгоспно-кооперативної власності і власності профспілкових та інших громадських організацій.

У такій ситуації при з’ясуванні наслідків передачі державою майна варто виходити з тлумачення її наміру, який вона мала, і мети, яку вона переслідувала. На питання про те, чи мала вона намір одержати назад передане профспілкам майно після закінчення визначеного часу, слід дати негативну відповідь. Така ж відповідь повинна бути дана на питання про контроль державою за використанням цього майна, можливість поширення стягнення на нього, несення витрат на його схоронність, ремонт та інші аспекти діяльного поводження власника зі своїм майном. Тому однозначним є те, що передаючи майно профспілкам, держава призвела його відчуження з утратою права на нього. Звідси і висновок про відповідне придбання цього майна профспілками у власність.

* Збірник матеріалів першої Міжнародної науково-методичної конференції «Сучасні проблемні аспекти цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу». — Львів, 2006. — Вип. 1. — С. 425–429.

Те, що підміну цивілістичних понять і конструкцій напівабо квазіправовими можливо пояснити правовою ситуацією в нашій державі соціалістичного періоду, не свідчить про припустимість аналогічних повторів при сучасних відносинах. Практично не спростованим є загальний підхід стосовно того, що в майновому обігу повинні бути тільки власники, у зв’язку з чим проводяться процеси змін правового режиму державної власності шляхом її приватизації з перетворенням державних підприємств у юридичні особи приватного права, закріпленням цього основного положення в Цивільному кодексі (ЦК) України.

Проте, подібні ситуації з передачею державного майна без указівки на підстави для такої продовжували мати місце і на початку 90-х років ХХ сторіччя. Так,

уч. 2 ст. 31 Закону України «Про приватизацію державного майна» було зазначено, що об’єкти соціально-побутового призначення можуть безоплатно передаватися господарському товариству, створеному працівниками підприємства при наявності зазначених у цій статті умов. При цьому не визначалося, на якому праві буде передаватися це майно, внаслідок чого виникали численні суперечки, і судами приймалися протилежні рішення — одні з них визнавали наслідком такої передачі виникнення у набувача права власності, інші — права користування. І лише в 2000 р. були внесені зміни в цю статтю, в результаті чого було встановлено, що зазначене майно передається в безстрокове безоплатне користування такому товариству за умови його цільового використання та належного утримання і без права продажу.

Проте, безкоштовна передача об’єктів соціально-побутового призначення, здійснена до 2000 р. і розцінювана як набувачем цього майна (господарським товариством, створеним працівниками підприємства), так і в більшості випадків судами, що розглядали подібні суперечки, не повинна переглядатися з внесенням змін у зазначений Закон, тому що закон зворотної сили не має. Власне кажучи, дійсно, господарські товариства, яким було передано це майно, мали всі підстави вважати, що вони стали його власниками, оскільки саме так розумівся намір держави, викладений у попередній редакції ст. 31. Та й держава не здійснювала протягом тривалого часу свої права як власник, не контролювала стан цього майна тощо. Більш того, багато цих об’єктів згодом були відчужені, і ні в набувача, ні в нотаріуса не викликав сумнівів той факт, що відчужує майно його власник.

Приведені приклади свідчать про очевидні проблеми з розумінням передачі майна (особливо того, яке знаходиться в державній власності), що виникають і якимсь чином погашаються всередині держави Україна. Однак коли ці або ж подібні їм проблеми виникають за межами нашої держави, вони набувають не тільки скандального характеру, що свідчить про ущербність такого необдуманого підходу з регулюванням цієї сфери відносин, а і показують нагальну потребу корінних змін такого регулювання.

Яскравим прикладом цього є гучна справа з українським літаком «Руслан»,

успорі по якому були продемонстровані численні, м’яко говорячи, «вузькі місця» нашого законодавства в питаннях державної власності і квазівласницьких прав господарського відання й оперативного управління; співвідношення цих конструкцій з ін-

ститутом довірчої власності; організаційно-правових форм юридичних осіб, у тому числі державних підприємств і установ; повноважень і компетенції органів держави та їх статусу в приватних правовідносинах; відповідальності держави, що виникає з приватних правовідносин тощо. У рамках цієї статті неможливо розглянути і дати оцінку всьому спектрові позначених проблем, тому зупинимося лише на одній з них, пов’язаній з тематикою даної статті, а саме: виникнення прав у державних підприємств на майно, передане їм державою.

Ми звикли до того, що державні підприємства власниками не є, а мають майно (вираження майнової відокремленості як ознаки юридичної особи) на праві господарського відання. Можна помітити певну непослідовність у співвідношенні розвитку економічних відносин і правового регулювання початку 90-х років. Якщо

врадянський період була розроблена і впроваджена концепція права оперативного управління стосовно державних юридичних осіб, то спочатку в законодавстві колишнього СРСР, пізніше — у законодавстві України часів формування власної законодавчої бази, і нарешті в наш час — у Господарському кодексі (ГК) України (2003 р.) вже мають місце два сурогати права власності — крім права оперативного управління, ще й право господарського відання. До цього варто додати і плутанину у визначенні правового режиму майна так званих державних (національних) акціонерних компаній, яких не тільки чиновники, але й юристи часто продовжують вважати невласниками. (Хоча логічно зробити саме протилежний висновок: такі акціонерні компанії є власниками майна, а у власності держави знаходиться інший об’єкт — акції).

Непослідовність у співвідношенні розвитку економічних відносин і правового регулювання вбачається в тому, що є всі економічні передумови для утвердження приватної власності з усуненням усіх інших невластивих їй сумнівних правових конструкцій. Відбувається реформування економічних відносин із зосередженням у держави інших функцій, ніж у соціалістичному періоді, поряд з цим проводиться адміністративна реформа. Держава реалізує комплекс заходів для свого виходу з бізнес-арени, згортанню своєї «бізнесової» діяльності і переключенню на інші засади впливу на економіку, крім як шляхом особистої участі у виробничих та підприємницьких процесах. (Про оцінку таких мір і діяльності тут ми говорити не будемо).

Іот таке положення речей з існуванням і по сьогоднішній день значної кількості юридичних осіб, майно яких є державною власністю, але разом з тим які здійснюють сугубо комерційну діяльність, викликає численні питання про співвідношення

всистемі «держава як власник — юридична особа, якій вона передала своє майно». У цій ланці постановки проблеми також досить багато нюансів, що потребують пояснень, однак у контексті цієї статті торкнемося лише таких з них: як було передано державне майно державним підприємствам і які наслідки це спричинило для суб’єктів, що беруть участь у цьому процесі.

Для українських науковців, як правило, відповідь на перше питання не є складною: передача державою майна державним підприємствам здійснюється в процесі їх створення шляхом його закріплення за ними на праві господарського

відання, що і фіксується в їхніх статутах відповідно до українського законодавства. Разом з тим, це лише удавана простота, і все сказане зовсім не очевидно іноземним юристам, які звертають увагу на те, що наше законодавство не містить ніякого положення, що відноситься до механізму, по якому держава «передає» майно державним підприємствам. Такі міркування, по суті, є ходінням по колу і не знімають цілої низки проблем, пов’язаних з поняттям передачі державою майна державним підприємствам. Зокрема, як відзначалося головним секретарем Федерального суду Канади Мірей Табіб: 1) щодо того, чи є така передача відкличною; 2) чи може продаватися, передаватися або відчужуватися право, відоме як «повне господарське відання»; 3) які межі права господарського відання по здійсненню правомочностей у відношенні майна державного підприємства; 4) як співвідноситься це право з правом держави як власника цього майна; 5) наскільки це право «стримує» механізм відповідальності держави як власника свого майна, у тому числі закріпленого за державним підприємством, або інакше: чи можливо звернення стягнення по боргах власника (держави) поширити на майно державного підприємства.

Знов-таки, з огляду на багатоаспектність зазначених проблем, обмежимося лише аналізом деяких з них. Очевидним з доктрини права господарського відання є те, що воно не є відкличним, оскільки вважається різновидом речових прав. Суб’єкт цього права (державне підприємство) здобуває його назавжди, а не на строк, нехай навіть і невизначений. Разом з тим, це не свідчить про неможливість для держави як власника впливати на право господарського відання, скажемо, шляхом прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства з перетворенням останнього в юридичну особу приватного права. Держава також може ліквідувати державне підприємство, припинивши в такий спосіб право господарського відання. Зазначені можливості впливу держави на право господарського відання по своїй суті мало чим відрізняються від прав учасників господарських товариств, які впливають на право власності цих товариств.

Більш складним уявляється інший аспект розглядуваної проблеми щодо можливості державного підприємства відчужувати право господарського відання. Як очевидним є те, що зазначене право носить речовий, а не зобов’язальний характер, так і незаперечним наслідком цього буде висновок про його майнову природу. Будучи майновим правом, право господарського відання не повинне мати перешкод для свого розуміння як об’єкта права, як це випливає зі ст. 177 ЦК. Однак як об’єкт, це право має бути й оборотоздатним (ст. 178 ЦК), якщо немає прямої заборони на це. Ситуація з регулюванням права господарського відання полягає в тому, що воно ніколи не бачилося як самостійний об’єкт права і, як наслідок, як оборотоздатний об’єкт. Не знаючи розподілу юридичних осіб на корпоративні й унітарні, цивільне законодавство України до 2004 р. не передбачало можливості продажу майнових прав (права господарського відання) унітарних підприємств, якщо під такими розуміти державні підприємства. Не надає такої можливості і новий ЦК, сфера регулювання якого не поширюється на державні підприємства. У ГК передбачається розподіл підпри-

ємств на корпоративні й унітарні, однак питання відчуження права господарського ведення в ньому не врегульовані.

Тому при наявності можливості відчуження корпоративних прав (у тому числі зосереджених у руках одного учасника, внаслідок чого має місце компанія однієї особи) за ГК і подібною схемою відчуження прав учасника підприємницького товариства така можливість відсутня у відношенні відчуження права господарського відання.

Разом з тим слід зазначити деяку невизначеність у цьому питанні і з боку того, хто б міг виступити відчужувачем права господарського відання, якщо навіть і припустити таку можливість. Невірним було б вважати відчужувачем державу, оскільки відчужувати своє майнове право можуть лише його суб’єкти, а ними є самі державні підприємства, а не держава, тому що вона є власником. Повноваження держави як власника припускають можливість відчуження майна державних підприємств, наприклад, шляхом приватизації. Якщо припустити наявність в самих державних підприємств можливості відчуження права господарського відання, то таке відчуження було б обмежене іншими державними підприємствами, оскільки господарське відання не є правом, яке можуть мати інші види юридичних осіб. Крім того, це потягло

бза собою ліквідацію відчужувача як юридичної особи.

Звищенаведених міркувань випливає, що окреслені проблеми настільки заплутані, а концепція, покладена в основу права господарського відання, настільки не досконала, що не викликає ніяких сумнівів необхідність якнайшвидшого її перегляду. Усі підстави для цього є, вони передбачені цивільним законодавством і стисло механізм вирішення цієї проблеми можна звести до такого. Державні підприємства повинні бути перетворені в господарські товариства (акціонерні або товариства з обмеженою відповідальністю) з наступною приватизацією, тобто продажем корпоративних прав (їх частини), що належать державі, або без такої для стратегічно важливих об’єктів. Цей шлях зніме в принципі проблему поширення на майно такого роду юридичних осіб відповідальності по зобов’язаннях держави.

Однак незважаючи на те, що саме в цьому полягає рація, в Україні вирішення цього питання таким чином не сприймається однозначно. Підтвердженням тому є відсутність концептуально нових засад в ГК, покликаному «розшити» вузькі місця в питаннях статусу публічних юридичних осіб, але навіть не поставившому перед собою цих завдань. Застарілий підхід, непродуманість при його розробці цілого спектра правових механізмів відкидають можливість бачення цього кодексу як інструменту вирішення означених проблем. До того ж агресивна поведінка відстоювання таких нікчемних правових позицій його розробниками свідчить про те, що на них та продукт їхньої праці не слід покладатися у вирішенні цієї важливої для України проблеми. А вона стає все більш нагальною, хоча б тому, що епопея з арештом державного майна за кордоном триває і цією хвилею охоплюються все більше об’єктів. При цьому не лише небажання наблизити правове регулювання цих питань до європейських стандартів, а й несення необґрунтованих судових та адвокатських витрат при захисті прав держави вже самі по собі свідчать про те, що ці обставини вимушують приступити до перетворень у цих сферах. І тоді не було б

підстав для такого жалюгідного становища і для журливих стверджень про безвихідність з цього глухого кута, куди загнали нашу державу ці правові мутанти.

Нарешті, останнім часом обговорюється об’єднання Харківського авіазаводу з АНТК ім. Антонова для більш ефективної співпраці і виступу, в тому числі, на зовнішньому ринку. Але як це не парадоксально, на сторінках преси повідомляється про обрання для такого об’єднання «добротної радянської форми» у вигляді концерну знов-таки в його «національному забарвленні», тобто як державної юридичної особи. Якщо це дійсно так, то можна стверджувати, що до світового суспільства прибуде ще один «хлопчик для биття» і що проблеми з «Русланом» нічому нас не навчили.

Момент виникнення права власності за договором. Правовстановлювальні документи*

Момент виникнення права власності за договором врегульований у ст. 334 ЦК. За загальним правилом він пов’язаний з передачею майна, але у цій статті, в інших статтях ЦК та інших законах передбачається інший момент виникнення права власності. Тобто ця норма (про пов’язаність виникнення права власності з переданням майна) є диспозитивною.

Передусім, потребує з’ясування поняття передачі, під яким зазвичай розуміється вручення майна. З цього виходить таке.

По-перше, це однозначно можливо, якщо маємо справу з рухомою річчю, подруге, коли відчужувач і набувач знаходяться в безпосередній близькості; по-третє, немає ніяких додаткових вимог закону, з якими пов’язувався момент виникнення права власності, крім передачі; по-четверте, сторони не домовилися про інше; по- п’яте, вручення майна припускає існування не тільки особи, яка його передає, а й особи, яка його приймає, інакше здійснити вручення просто неможливо. Тому часто вживають термін «приймання-передачі».

Відтак, за існування двох осіб, одна з яких передає річ, а друга приймає, виходить, що вони мають домовитися про це. Така домовленість часто сприймається як виконання договору, на підставі якого й відбувається перехід права власності (наприклад, купівлі-продажу). Однак сама по собі домовленість та її виконання (передання і прийняття майна) втілюється в акт «прийому-передачі». Тому іноді вказують на існування крім основного договору як зобов’язання, на підставі якого здійснюються певні дії (купівлі-продажу), ще одного договору, що називають речовим договором. За давньоримських часів він називався традицією, а у сучасному німецькому праві — розпорядчим правочином, який, до того ж, є абстрактним. Акти прийомупередачі є за суттю речовими договорами, які знає німецьке законодавство і які являють собою угоди про перенесення права власності як абстрактний речовий договір1.

* Нотаріат для вас. — 2007. — №3. — С. 51–56.

1 Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. В.П. Мозолина, М.Ю. Кулагина. — М., 1980. — С. 222.

Російські вчені навіть вказують на договір передачі або традиції речі, що укладається на виконання значної більшості зобов’язальних договорів1.

Не вдаючись до глибин теорії та порівняльного аналізу різних правових систем з цього приводу, зазначу, що безпосереднє значення для практики має укладання та виконання договорів про передачу майна у власність.

Перше. Чи є передача майна формальним або простим реальним актом, чи вона являє собою певний правочин?

Друге. Якщо це формальний акт, то чи пов’язується з ним виникнення права, чи воно пов’язане з іншими діями сторін, що вже носять правовий характер?

Третє. Якщо це правочин, то чи є він двостороннім і які вимоги до нього висуваються? Чи можна назвати правочином те, у що у нас зазвичай втілюється прийомпередача, тобто в акт? Чи завжди цей акт потрібно складати, і які наслідки він тягне за собою, тобто, що пов’язується з його укладенням?

Ця група питань виникає не тільки в теоретичному сенсі, а й має чітко виражене практичне забарвлення. Так, згідно зі ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав названі юридичні факти, насамперед, правочини. Якщо ж вважати передачу майна формальним актом, а не правочином, то виходить, що з ним не пов’язаний правовий наслідок — виникнення права власності. Інших дій сторін при передачі майна, крім дзеркально протилежної дії його прийому, не існує. Я вважаю, що такі дії є ніщо інше, ніж правочин. А якщо прийом-передача є правочином, то очевидно також те, що це правочин двосторонній. Його співвідношення з актом прийому-передачі свідчить, що акт і є формою, в яку втілюється правочин з передачі майна. Стосовно ж відповіді на останнє питання, то в певних випадках ці акти не складають, а в інших їхнє складання є недоцільним або зайвим.

Якщо акт прийому-передачі не складають, то які наслідки мають сторони договору купівлі-продажу (або іншого договору про перехід права власності)? Очевидно, що відповідь має враховувати загальне положення про форми правочинів. Недотримання простої письмової форми правочину не тягне за собою його недійсності (ч. 1 ст. 218 ЦК) за певними винятками. Тобто, якщо сторони не уклали акта, то це не значить, що майно не передане. Слід лише винайти докази про це у випадку виникнення спору.

На мій погляд, власне існуванню чи навпаки — відсутності акта прийомупередачі даремно приділяється так багато уваги. Сам по собі він не може мати такого значення, якого йому надає загальне уявлення навіть у судовій практиці. Непоодинокі випадки, коли суд за наявності існування акта визнавав право власності, і навпаки — за його відсутності виносив рішення, виходячи з відсутності такого права у особи, яка намагалася довести своє право на інших підставах, ніж акт прийому-передачі. Так, особливо часто такі справи стосувалися майна державних підприємств соціальнопобутового призначення, яке держава вважала державною власністю, що залишилося у набувача цілісного майнового комплексу (ЦМК) за його приватизації і яке не увійшло до його складу. Суди ж, виносячи рішення за позовом державних органів,

1 Белов В.А. Гражданское право. Общая и особенная части. — М., 2003. — С. 496.

Слід також зазначити на ті «замінники» передачі майна, що допускає ЦК. В абз. 2 ч. 2 ст. 334 міститься правило, за яким до передачі майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. А у ч. 4 ст. 722 ЦК — про прийняття обдаровуваним документів, що посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо).

При цьому, якщо у ст. 334 ЦК зазначається на прирівнення вручення документів до передачі майна, то у ст. 722 цього немає. Очевидно, це неточність законодавця. Крім того, в ст. 334 йдеться лише про документи, а у ст. 722 й про інші символи, що ототожнюються з майном. Не зовсім зрозуміло, що мав на увазі законодавець, коли крім правовстановлювальних документів вказував і на інші, що посвідчують належність дарувальникові предмета договору. Чи це не те ж саме? І навпаки, якщо передається паспорт на товар, то чи буде він вважатися таким документом?

Зверніть увагу й на оформлення (або відсутність такого) при передачі майна у такий спосіб. Якщо йдеться про передачу коносамента, то проблем не виникає, бо оформлення переходу права власності на товар відбувається шляхом вчинення на цьому папері індосамента (ч. 4 ст. 4 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).

Інша ж справа, коли передаються документи, що посвідчують належність дарувальникові предмета договору. Тоді ніякого оформлення передачі не відбувається. А як розуміти вираз «прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ»? Якщо цим документом буде договір, на підставі якого дарувальник набув право власності на річ, то чи достатньо того, що він його передасть обдаровуваному? Мені здається, що такого бути не може, тим більше, коли йдеться про нерухому річ, бо право власності на неї виникає не просто з факту передачі цієї речі або правовстановлювального документа на неї, а з договору про таку передачу, засвідченого та зареєстрованого у встановленому порядку. Тому попередній договір про набуття права на майно, що передається в дар, буде враховуватися при укладенні договору дарування, а не при передачі дарунка у власність.

Отже, підсумовуючи наведене, можна вказати, що (1) акт прийому-передачі не слід вважати панацеєю для встановлення факту набуття права власності; (2) дії з передачі майна і його прийняття є правочином, відносно якого застосовуються всі вимоги дійсності правочинів (ст. 203 ЦК), в тому числі до їх форми; (3) українське законодавство, хоч і не фіксує норму про речові договори, але за суттю прийому-передачі є договором, що укладається на виконання договору про відчуження майна (наприклад, купівлі-продажу) та який втілюється або в акт або взагалі не набуває письмової форми.

Продовжуючи розмірковування про передачу і про вручення майна, а також його прийому, пропоную переключити увагу на те, що вручити можна лише рухому річ, яка має тілесний вигляд та якщо це зробити дозволяє її об’єм, вага, а також якщо особа, яка передає майно, і особа, яка його приймає, знаходяться поряд. Тобто виникає багато «якщо». Тому термін «вручення» застосовується далеко не завжди. Не можна вручити майнові права як різновид майна, земельну ділянку тощо.