sbornik

Наоборот, к отношениям типа «орган государственной власти — государство» такие аргументы едва ли применимы, поскольку, как правило, все государственные органы являются юридическими лицами. Поэтому в современной литературе активно используется представление об органах государственной власти как о представителях государства1.

Однако эти отношения лишь внешне напоминают представительство, что при более глубоком анализе видится не совсем удачным. Утверждение, что орган государственной власти — это законный представитель государства, вынуждает к дальнейшему формально-логическому шагу, связанному с необходимостью распространить на эти отношения нормы, регулирующие представительство. Но такой шаг выглядит бессмысленным, ведь правовой основой выступления органов государственной власти в гражданском обороте от лица государства является их компетенция. Эта категория целиком и полностью находится в плоскости публичного права и не подвержена регулированию, основанному на принципах частного права, в том числе в отношении представительства.

В ст. 170 ГК Украины используется такое выражение, как «органы, посредством которых государство участвует в гражданских отношениях», а в ст. 173 — «представители государства»2. То есть сам законодатель разграничивает случаи, когда от имени государства действуют органы государственной власти на основании своей компетенции, а когда — частные лица как представители, предпосылки чего заложены в ст. 173 ГК, согласно которой от лица государства по специальным доверенностям3 могут выступать физическое и юридическое лица в случаях и в порядке, установленных законом, другими нормативно-правовыми актами. Необходимо отметить, что на уровне законов и других актов не содержится указаний относительно случаев выдачи специальных доверенностей для участия физических и юридических лиц от имени государства в гражданских отношениях. Не находит этот факт обоснованного объяснения и в литературе. Например, О. Клименко указывает, что государство в гражданских отношениях может действовать через поверенных лиц (физических и юридических), уполномоченных на основании специальной доверенности (договора), удостоверенной полномочными представителями государства — договорное представительство.Специфика заключается в объединении элементов добровольного и обязательного представительства, из-за чего его можно определить как квазидобровольное (обязательно-договорное) представительство4. При этом не раскрываются ни случаи его возникновения, ни осно-

1 Кайль Я.Я. Российская Федерация как должник в обязательства вследствие причинение вреда: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. — Волгоград, 2005. — С. 11; Николаев И.С. Государство Украина как субъект международного частного права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 [Электронный ресурс]. — Х., 2006. — 20 с. — Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/ard/2006/06nismpp.zip.

вызвана сходством украинских терминов «доручення» и «довіреність», которые часто смешиваются.

4 Клименко О.М. Особенности правового положения государства как субъекта частного (гражданского) права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 [Электронный ресурс] / О.М. Клименко; Киев. нац. ун-т им. Т. Шевченко. — К., 2006. — 22 с. — Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/ ard/2006/06kompcp.zip.

вания, которые обусловили использование приставки «квази» для объяснения сущности такого представительства. Между тем анализ этого явления позволяет сделать вывод, что предпосылка выдачи органом государственной власти доверенности как следствие заключения договора поручения ни коим образом не характеризует с позиций частного права такие отношения как обязательное представительство.

Достаточно распространено применение подобной конструкции при управлении объектами права государственной собственности, которое возлагается на частных лиц на основании договора между соответствующим органом государства и частным лицом. Так, согласно ст. 10 Закона Украины «Об управлении объектами государственной собственности» юридические и физические лица выполняют функции по управлению корпоративными правами государства на основании договора поручения, который заключается с ними Фондом государственного имущества Украины или иными государственными органами. Уполномоченное лицо осуществляет функции по управлению корпоративными правами государства путем реализации прав акционера.

Не менее интересна ситуация с пониманием членов наблюдательного совета как представителей акционеров. Согласно ст. 53 Закона Украины «Об акционерных обществах», член наблюдательного совета — юридическое лицо может иметь неограниченное количество представителей в наблюдательном совете. Уже этим положением, а также другими особенностями регулирования представительства в наблюдательном совете юридического лица как акционера (момент возникновения полномочий у такого представителя, подтверждение представительства не только доверенностью, но и уведомлением акционера о назначении представителя с установлением необходимых реквизитов такого уведомления в Законе; принцип представительства в составе наблюдательного совета частного АО представителей акционеров и др.) очевидны его отличия от общегражданского представительства.

Вряд ли можно усмотреть цивилистическое начало в представительских функциях объединений граждан, которые согласно ст. 20 одноименного Закона Украины (а также ст. 2 Закона Украины «О профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности») вправе представлять и защищать интересы своих членов (участников) в государственных и общественных органах. Аналогично — в отношении профсоюзного представителя (ст. 1 Закона Украины «О профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности»), представительства организаций (объединений) потребителей (п. 1 ч. 1 ст. 25 Закона «О защите прав потребителей»).

Интересной является конструкция представительства анонимного автора или автора, чье произведение опубликовано под псевдонимом, издателем, который считается представителем автора (ч. 4 ст. 11 Закона Украины «Об авторском праве и смежных правах»).

Перечисленные выше случаи, когда законодатель упоминает о представительстве, а также достаточно распространенное процессуальное представительство — все, что не относится к цивилистическому представительству, убедительно свидетельствуют о том, что представительство является не только

категорией гражданского права, а комплексным институтом законодательства. Болеетого,можнопривестипримерыпримененияпредставительствавсферах,косвенно связанных с правовыми. Так, известен пример предъявления лицом иска за уничтожение имущества вследствие попадания молнии к Богу, представителем которого на земле является Папа. Согласно католическим постулатам это действительно так. Имели место и ереси, подверженные анафеме церковью, о том, что Иисус Христос является представителем Бога.

Все приведенные примеры свидетельствует о широком применении конструкции представительства, что необходимо учитывать в отношениях, где фигурирует лицо, называемое представителем, давая им правовую оценку.

Цивилистический институт представительства претерпевает изменения вследствие нового для гражданского права регулирования корпоративных отношений с участием представителя. Поэтому нормы ГК Украины о представительстве требуют существенной переработки.

РОЗДІЛ 4

ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА CПАДКУВАННЯ

шення матеріального й інтелектуального потенціалу супроводжується не простим нарощуванням маси, а іншими процесами — трансформацією. Тут немає нічого дивного, тому що, як і скрізь, спрацьовує закономірність перетворення кількості в якість. Матеріальні об’єкти трансформуються в інтелектуальні; матеріалоємне виробництво — у ресурсозберігаюче; численність працюючих поступається автоматизованим системам; механізація — комп’ютеризації. Зростаюча необхідність залучення грошових ресурсів також забезпечується відповідними механізмами — не тільки й не стільки зібранням прибутку для реінвестування, а кредитуванням, залученням коштів спочатку окремих осіб (довірених, надійних партнерів), а після — і сторонніх, але при дотриманні безпечних умов збереження впливу за допомогою управління бізнесом. Відбувається поступове розмивання меж співвідношення зосередження ресурсів і безпосередньої влади над ними.

Ресурси формуються спільно, і частка кожного може бути досить незначною. Якщо навіть вкладення в корпоративні права здаються окремій особі за її мірками значними, то в загальній масі вони втрачають цю значущість. Звідси — зміна оцінки цих вкладень (для одного суб’єкта, будучи індивідуалізованими, вони оцінюються інакше, ніж у сукупності з вкладами інших). Крім того, об’єкт вкладень відсторонюється від індивідуалізованого власника відсутністю безпосереднього зв’язку зі своїм суб’єктом. Виникає опосередкований зв’язок — через корпоративні відносини. Кожний може впливати на цей конгломерований об’єкт, разом із усіма беручи участь в управлінні ним.

Таким чином, спостерігається трансформація як самого об’єкта, так і впливу на об’єкт. Уже не припустимо стверджувати, що власник своєю волею і своєю владою здійснює своє право. По-перше, власник був таким до передачі свого майна в «загальний казан» — корпорацію. Згодом він навіть номінальним власником частини майна корпорації вважатися не може. По-друге, кожний з таких осіб стає суб’єктом корпоративних, а не речових відносин. По-третє, зв’язок таких осіб як з колишньою своєю власністю, так і об’єднаною власністю всіх, іменованою власністю корпорації, опосередкований. Ці особи вже не володіють, користуються і розпоряджаються майном, а беруть участь в управлінні ним. (При цьому не можна навіть стверджувати, що вони їм управляють, а лише беруть участь у цьому, що разом з іншими механізмами складає поняття корпоративного управління). У зв’язку з цим звертання до так називаної проблеми поділу власності і корпоративного управління приводить до того, що функції останнього не залежать від права власності на акції, які майже не впливають на управління компанією, якщо акціонери розсіяні. Влада власника перестає сприйматися як щось прямо пов’язане з об’єктом. Тобто те, що ми звикли характеризувати як волю або владу власника, — змінюється. По-четверте, віддаленість особи від об’єкта свого права, що належить їй до внесення майна в корпорацію, підсилюється введенням нового об’єкта — корпоративних прав або акцій. По-п’яте, якщо постійно мати на увазі, що архіважливе значення для власника має збільшення його майна, то класичні повноваження щодо володіння, користування

і розпоряджання своїм майном «працюють» для цієї мети або в побутовій сфері, або тоді, коли ми маємо на увазі не стільки дрібного власника, скільки «ретроградного», тобто якого влаштовують відносини безпосереднього зв’язку з річчю. Це нині можливо в дрібному фермерському господарстві, невеликому бізнесі та ін. Тоді власник безпосередньо здійснює діяльність у відношенні своїх об’єктів і в першу чергу — підприємницьку. Поступово такі моделі заміняються іншими: вкладення в корпоративні права не вимагають особистої підприємницької діяльності, і влада/воля власника позбавляється і такого свого додатка, як підприємницька діяльність. Її вже буде здійснювати корпорація, якій передані ресурси, власне, для чого вони і збиралися.

Таким чином, спостерігається зовсім змінена картина: замість схеми «один об’єкт — один суб’єкт» виникає інша — «на один об’єкт — декілька (множинність) суб’єктів вкладень але зі створенням єдності — корпорації». Кошти одного власника (корпорації) формуються з коштів багатьох. Останні, в свою чергу, роблять вкладення не в одну, а в багато корпорацій або інші форми накопичень і витрат об’єднаних ресурсів (банки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії). Капітал начебто має значення для кожної корпорації і разом з тим має звичку перетікати в зв’язку з функціонуванням ринку капіталів. Самі корпорації також знаходяться в постійній трансформації, як правило, шляхом злиття і приєднання. Хоча можливі і зворотні процеси, обумовлені конкурентним законодавством, зниженням ризиків при здійсненні розгалуженої діяльності та й у різних країнах.

Сукупність капіталу і сукупність суб’єктів його першоджерел (акціонерів) істотно відрізняються від тієї градації, що характерна просто для приватної власності (один об’єкт — один суб’єкт). Тут формально також має місце один об’єкт (власність АТ) і один суб’єкт — АТ, однак це досягнуто за допомогою юридичної фікції, що «закрила» економічні відносини за участю численних осіб.

Саме це і є першопричиною наполегливих пропозицій «господарників» зберегти колективну власність, і абсолютну впевненість економістів у тому, що має місце об’єднана власність. Часто вона йменується асоційованою власністю, корпоративною, акціонерною тощо. Як її не назви — сутність стає зрозумілою: за ширмою єдності є вкладення багатьох і за однією особою, якій ці засоби передані, знаходиться багато хто. Заперечувати це безглуздо1.

Велика кількість дрібних інвесторів збирає в кінцевому підсумку значні кошти. Однак їхня маса не аморфна, а підпорядкована єдиним засадам. Звісно, постає питан-

1 Про те, що поняття колективної власності є економічним, спору немає. Звідси й розуміння колективного присвоєння матеріальних благ групою осіб. Це, на думку П.В. Степанова, лежить в основі корпоративних відносин (Степанов П.В. Корпоративные отношения в гражданском праве // Законодательство. 2002. №6). Як зазначалося в літературі, загальні збори акціонерів є зборами економічних власників товариства (Зайберт У. Законодательство ФРГ об обществах, основанных на объединении капиталов (акционерное общество и общество с ограниченной ответственностью) // Основы немецкого торгового и хозяйственного права. М., 1995. С. 45). В правовій же площині ці відносини являють собою право власності юридичних осіб, право спільної власності, інші речові права юридичних осіб (Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. М., 1991. С. 86). Останні (право господарського відання та оперативного управління) цивільному праву України невідомі, вони передбачені ГК.

механізми участі в загальних зборах акціонерів, приводить до кращих і ефективніших результатів1. Відсутність видимої стійкої бази (капіталу, людського субстрату) не тягне не тільки ніякого обвалу, а навпаки — приведе до більшої стабільності і розвитку.

Усе це і є абсолютною трансформацією відносин власності. І те, що ми, як і раніше, постійно зациклюємося на допотопних характеристиках права власності як повноважень володіння, користування і розпоряджання, з’ясовуємо їхню правову природу й аргументуємо, наскільки абсолютне це право і де його межі, які форми власності і є чи в нас колективна форма — нічого не додає корисного ні науці, ні для практики. Настав час відійти від відумерлих стереотипів і прийти до розуміння необхідності оперувати такими правовими категоріями, в яких є необхідність.

Очевидно, було б неправильно ставити на порядок денний лише одне питання — про власність. Вона, звичайно, є важливою соціальною категорією, але не визначальною і навіть не обслуговуючою, а може бути, скоріше, показовою для інших відносин. Тому зовсім вірним представляється знову і знову ставити (і не забувати них ставити) питання про співвідношення особистості і соціуму, особистості і колективу. Це має не тільки моральне значення (а як на мене, то це і є головним), але і, у свою чергу, соціальне і політичне, а також правове.

Тому другий аспект трансформації відносин я вбачаю в протиставленні особистості і суспільства, як це традиційно склалося, в тому числі, в юридичній науці. Вважається чи ледве не загальноприйнятим, що існує постійна боротьба за збереження особистістю своєї самостійності. Для того щоб підтримати або спростувати цю непросту тезу, треба було б докласти багато зусиль і, швидше за все, даремних, тому що завдання свідомо нездійсненне. Однак спробуємо намітити кілька напрямків, що дозволяють дещо інакше подивитися на цю проблему.

Перше — це те, що відчуття самостійності особистості безпосередньо зв’язано з розумінням «самості», тобто не тільки значимості і достатності самого себе, але і з’ясуванням того, що таке «я сам». Неможливість відповісти на це, здавалося б, досить просте питання не може привести і до відповіді на інші — «що для мене являє собою самодостатність і власна значимість?». Відсутність розуміння цих першооснов не повинна була б дозволити рухатися далі в міркуваннях про їхні похідні. Але відбувається саме зворотне. Не задумуючись над основоположними постулатами, завжди починають із їхніх похідних — волі, влади, інтересу. Тому немає нічого дивного в розмаїтості їх розуміння, оскільки вони, як повітряні кульки, піддані подуву вітру залежно від того чи іншого критерію, що береться для їхнього пояснення. Справді, не такий простий логічний ряд:

«Воля, влада, інтерес кого? — Власника.

Авласник хто? — Я.

А«я» — це хто? — …».

1 Хоча, недосконалість корпоративних механізмів, які у нас остаточно не склалися, приводить до того, що відсутність впливу акціонерів на менеджерів, як зазначає Дж. Стігдиць, недосконалості ринку менеджерів ніщо не гарантує, що компанією будуть управляти ті, хто забезпечить найвищі доходи (Стигдиц Дж. Куда ведут реформы: К десятилетию начала переходных процессов // Вопр. экономики. 1999. №7. С. 15).