sbornik

що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції, ст. 321 ЦК). При цьому використовується поняття протиправності як антипод правомірності. Це означає, що законодавець не може просто встановити в законі позбавлення або обмеження права власності, адже право ширше за закон. І закон може бути неправовим або таким, що не відповідає Конституції України.

Встановлення цього є компетенцією Конституційного Суду України. Саме такий підхід свідчить про непорушність права власності як загальної конституційної та цивілістичної засади, якій мають підпорядковуватись закони, що приймаються з цього приводу. Отже, закон має бути вторинним по відношенню до принципів права і враховувати їх. У Конституції та ЦК зазначається на можливість примусового відчуження об’єктів права приватної власності лише як виняток з метою суспільної необхідності, на підставах і в порядку, встановлених законом і з виплатою попереднього і повного відшкодування їх вартості. Однак це не має відношення до ситуації з майном ФПУ, оскільки прийняття спочатку постанов ВРУ, а потім і Закону «Про мораторій…» спрямовані не на вилучення майна, яке би визнавалося об’єктами права власності ФПУ, а на встановлення його правового режиму, що є наслідком невизнання за ФПУ права власності.

Таким чином, ми маємо по суті спір про право, адже ФПУ вважає себе власником, а держава Україна її власником не визнає.

2.Попередні міркування приводять до того, що за наявності спору він має вирішуватися встановленим у ЦК способом, а саме: шляхом здійснення особою, чиє право оспорюється або не визнається, права на захист (ст. 15 ЦК). У ст. 16 ЦК наведено способи захисту прав осіб. Здійснення права на захист за ст. 20 ЦК відбувається особою на свій розсуд і навпаки — нездійснення особою свого права на захист не тягне за собою його припинення. Згідно з ч. 2 ст. 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З наведених міркувань слідує, що ФПУ вважається такою, що набула правомірно майно, яке перебуває у неї (в тому числі від загальносоюзних громадських організацій — профспілок).

3.Будучи власником, ФПУ згідно зі ст. ст. 319 та 320 ЦК вправі використовувати своє майно на власний розсуд, в тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Наслідком реалізації цього права стало створення АТ «Укрпрофоздоровниця» та АТ «Укрпрофтур», до яких ФПУ було передано майно. Таким чином, можна прослідити зміну прав на майно профспілок України:

до 1990 р. — це майно, що належало загальносоюзній громадській організації, тобто перебувало у профспілковій власності;

з 1990 р. по 1991 р. — майно належало громадській організації ФПУ, тобто за законодавством того часу перебувало у колективній власності (ст. 20 Закону УРСР «Про власність»);

з 1991 р., тобто з відповідних дат державної реєстрації АТ «Укрпрофоздоровниця» та «Укрпрофтур», це майно належало останнім як власникам також на праві власності.

Внаслідок цього вказане майно не може вважатися майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, бо воно стало майном акціонерних товариств.

4.Держава в особі ФДМУ, не визнаючи право ФПУ на майно, подавала позови про визнання недійсними установчих документів названих АТ, оскільки як вклади при їх створенні було передано майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке позивач вважав державною власністю.

При цьому державу не засмучувало те, що створення зазначених АТ відбувалося

в1991 р., тобто до прийняття ВРУ першої постанови (1992 р.), і дії ФПУ при цьому є правомірними, оскільки вона їх здійснювала як власник, маючи на це підстави, про які йшлося вище. До того ж, існує презумпція правомірності, тобто дії ФПУ є правомірними, поки ніхто не доведе зворотнє. Факт прийняття Верховною Радою України

в1992 та 1994 р. постанов не змінив і не міг змінити правового режиму спірного майна. Воно було і залишилося у власності АТ.

Оспорити державі установчих документів АТ не вдалося, бо в позовах було відмовлено і підтверджено право власності АТ на їх майно.

5.Незважаючи на це, Українська держава продовжує не визнавати за ФПУ права власності, а тому — неправомірність розпорядження майном колишніх загальносоюзних громадських організацій (профспілок). У Законі «Про мораторій…» при цьому вказується, що це майно створене протягом багатьох років за рахунок засобів держави, підприємств і трудящих. Очевидно, ця фраза свідчить про віднесення спірного майна до державної власності.

З цього приводу слід висловити наступне бачення.

По-перше, цим держава порушує судові рішення. І такі її дії є неправомірними. Якщо вже держава вдається до цього, то що говорити про приватних осіб? Подруге, згідно з ч. 1 ст. 326 ЦК у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належить державі Україна. Шляхи набуття Українською державою майна при цьому ми не обговорюємо, але слід додержуватися правила: те, що було державною власністю за часів Союзу РСР, залишилося в державній власності України, а те, що не перебувало в державній власності, а було у власності профспілок або власності громадян чи кооперативів, не може вважатися державною власністю. Тому державі слід довести, що профспілки СРСР не мали права власності на своє майно, котре продовжувало залишатися в державній власності, незважаючи на те, що воно передавалося профспілкам.

По-третє, це доведення має відбуватися в судовому порядку, оскільки є спір про право. Втім, судовий порядок вже вичерпав себе, і були прийняті відповідні рішення, про які йшлося вище.

По-четверте, в такому разі прийняття Закону можна розцінювати як неправомірне обмеження права власності, бо підстави для цього абсолютно відсутні (ст. 41 Конституції, ст. 321 ЦК). Метою прийняття цього Закону є ще одна спроба довести наявність у держави права на майно профспілок колишнього СРСР, задля чого держава вважає за можливе нехтувати рішеннями судів і встановити це право

за допомогою КМУ, тобто свого ж державного органу, який зобов’язаний для цього створити робочу комісію, що фактично приречена вже тепер прийняти те рішення, яке вважає правильним держава.

Це свідчить про те, що які б рішення і коли б не приймали суди, держава вважає вправі їх не визнавати і не виконувати.

По-п’яте, вище були наведені формальні підстави для розуміння Закону «Про мораторій…» як неправового. Їх абсолютно достатньо для висловленого твердження.

Втім, не завадить повернутися до сутності спірного питання про наявність у профспілок СРСР права власності на передане їм державою майно, адже якщо вони були власниками, то й ФПУ стала власником. Отже, головне, з чим Українська держава не може змиритися, це те, що спірне майно свого часу було передано державою профспілкам, і це неспростовно. Однак не однозначно те, чи з’явився наслідком цього передання перехід права власності до профспілок? Тобто, держава неодноразово намагається скористуватися такою схемою: передав-то передав, але не у власність, бо передання ще не свідчить про виникнення права власності. Як вже зазначалося, держава опробувала такий підхід на об’єктах соцкультпобуту, для чого свого часу видавалися нормативно-правові акти про інвентаризацію майна, що не увійшло до статутних фондів товариств, створених у процесі приватизації1.

Відомо, що майно може передаватися у власність і в користування. Втім, відповідь на поставлене питання не може надаватися без врахування тієї специфіки правового регулювання майнових відносин, яка мала місце за часи перетрубацій з 1917 р., а в подальшому — соціалізму, тобто до 1991 р. У ті часи панівною була державна власність, якою стала практично власність майже всіх суб’єктів права після націоналізації і яка в ст. 52 ЦК УРСР 1922 року була закріплена як державна (націоналізована і муніципалізована). В подальшому закріплювалося право соціалістичної власності, якою за ст. 87 ЦК УРСР 1963 р. стала державна (загальнонародна), колгоспно-кооперативна, власність профспілок та інших громадських організацій.

На той час, враховуючи революційні зміни законодавства і намагання в ЦК УРСР поряд із збереженням дореволюційних механізмів запровадити практично протилежні, питання переходу прав на майно було вкрай суперечливим. Разом із забороною відчуження державного майна як такого, що виключається з цивільного обороту (ст. 22 ЦК УРСР 1922 р.), допускались виключення цим кодексом, а також положеннями про відповідні державні органи. При цьому слід враховувати, що це було закріплено в 1922 р. і набувало чинності з 01.02.1923 р. До цього ж часу взагалі існувала тотальна плутанина. Однак певні помешкання та інше майно передавалося профрадам і в 1921 р., і в інші роки. Так, наприклад, постановою Президії Всеукраїнського ЦВК №66 від 12.12.1921 р. усі Губвиконкоми та Повітвиконко-

1 Постанова КМУ від 15 липня 1997 р. №757 «Про проведення інвентаризації державного майна, яке не увійшло до статутних фондів акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації»; Наказ Фонду державного майна України, Міністерства економіки України від 19 травня 1999 року №908/68 «Про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі».

ми зобов’язані були надати Губпрофрадам і Повітпрофбюро приміщення для Палаців праці. По-друге, в ЦК УРСР 1922 р. йшлося про заборону обороту, під яким насамперед розуміється оплатне відчуження майна іншим власникам. Відтак, це було спрямовано на неможливість відчуження державної власності на приватну, яка на той час, хоч і була незначною, але ж існувала. Все інше перебувало в державній власності (виняток становили кооперативи, частка яких була зовсім незначною, бо на той час колгоспного руху ще не було).

Тому можна стверджувати, що держава намагалася виключити передання майна в приватну власність, а не виключити взагалі можливість передання майна тим утворенням, які не вважалися приватними власниками. Серед останніх були й профради. Оскільки не йшлося про оборот, то не укладалися й договори і не зазначалося про оплату, але передання майна мало місце.

Нормативні акти того часу уникали не тільки виразів про право власності, а і взагалі про право, на якому передавалося державою майно. Так, постановою Українського Центрального Виконавчого Комітету від 5.04.1922 р. «Про Палаци праці, будинки-комуни та будинки робітників» вказувалося на безоплатне виключне володіння профорганізаціями вказаними об’єктами. Що являло собою це право — не ясно, адже серед речових прав у ЦК УРСР воно не назване.

ЦК УРСР 1963 р. також надає перевагу виразу «передання» того чи іншого майна державою або державними організаціями не тільки іншим державним організаціям, а й колгоспам, кооперативним та громадським організаціям (ст. 91). Це так само свідчить про намір уникнути обороту майна, що відносилося до основних фондів (будівель, споруд тощо), яке на ті часи не кваліфікувалося як нерухомість у зв’язку з невикористовуваністю у праві того часу такої класифікації речей. Втім, передання майна і в цей час відбувалося. Підстави виникнення права власності у профспілок гл. 9 ЦК УРСР 1963 р. не визначалося, як і в 1922 р.

Отже, аналіз законодавства тих часів не дає однозначної відповіді на питання про те, чи потягло за собою передання державою майна профспілкам перехід до них права власності. Очевидно, саме тому держава намагалася довести своє право власності на майно, яке нею передавалося свого часу профспілкам. Тобто передання державного майна, на її погляд, не привело до переходу права власності.

Навпаки, профспілки вважають, що з переданням майна держава позбулася свого права на нього, внаслідок чого вони набули це майно у власність.

Вирішення цього питання неможливе без теоретичних засад права власності. Це право розуміється як право особи на свій розсуд за своєю волею, незалежно від волі інших осіб володіти, користуватися і розпоряджатися майном (статті 316, 317 ЦК України 2003 р.). Попередні ЦК УРСР (1922 та 1963 рр.), як і ст. 2 Закону «Про власність» 1991 р., поняття права власності не містили, але його сутність залишалася такою ж. Та й взагалі спору з цього приводу бути не може.

Якщо таке поняття взяти за основу, то власник, хай і передав своє майно іншій особі у володіння та користування і навіть якщо допустити й наділення цієї

особи й правом на розпорядження ним, все одно зберіг би право на нього, завдяки чому контролював би особу, якій він передав це майно, а також здійснював би якісь дії, що свідчили б про його відчуття власника. Держава ж, з переданням майна профспілкам, такого відчуття не мала. Вона не тільки не піклувалася за його утримання, передання в користування іншим особам, порядком експлуатації, не несла витрат по ремонту, а й ніяким іншим чином не управляла цим майном, наприклад, як це мало місце з державною власністю, закріпленою за державними підприємствами. Керівники останніх перебували під контролем держави, яка у такий спосіб управляла цим майном. Щодо майна, переданого профспілкам, то жодних дій, які могли б розцінюватися як дії власника, держава не здійснювала. І навпаки, всі ці дії здійснювали профспілки, які тим самим вважали себе власником. Ця ситуація тривала не рік і не два, а з 20-х років, а те чи інше майно передавалося державою профспілкам протягом соціалістичного періоду існування Української держави.

Такий підхід свідчить про намір держави позбавитися свого майна і кореспондуючий намір профспілок набути це майно, до якого вони ставилися як до свого. А це значить, як власники.

Тому ми маємо, по-перше, правомірність передання майна, по-друге, намір держави його передати назавжди профспілкам і нездійснення протягом тривалого часу прав і обов’язків власника по відношенню до нього.

Всі висловлені аргументи здаються більше переконливими для того, щоб вважати наслідком передання державою майна профспілкам виникнення права власності у останніх, ніж збереження цього права за державою.

І останнє, щодо аргументу, який міститься в преамбулі Закону «Про мораторій…» про створення цього майна трудящими за рахунок коштів держави. Думається, що це не може вплинути на відповідь на питання про те, хто має право власності на майно, адже якщо особа є власником і створила майно за свої кошти, це не значить, що вона його не може на власний розсуд передати іншій особі у власність. Причому це стосується всіх власників. Це юридичні заперечення висловленого державою на свою користь аргументу.

Слід також враховувати і політико-соціальний аргумент. Профспілки хоч і є власниками, але майно, що їм належить, використовується для такого широкого загалу, який майже дорівнює поняттю український народ. Що державна власність подається з політико-теоретичних засад як загальнонародна, що власність профспілок не багато уступає цьому розумінню. Різниця в тому, що державною власністю управляють державні органи, а власністю профспілок — їх органи. Втім, від цього сутність і призначення останньої не змінюються — вона обслуговує те широке коло осіб, які використовують профспілкове майно за призначенням — відпочивають, лікуються тощо. Тому стверджувати, що це майно створювалося всіма трудящими, а використовується невеличким гуртом — навряд чи вірно. Інша справа — кому належать надходження від цього використання.

Отже, держава вбачає за доцільне шляхом доведення (але доведення за межами правового поля, не враховуючи встановлення права в судовому порядку за профспіл-

ками) свого права власності на майно, передане нею профспілкам, по-перше, набути управління цим майном, по-друге, отримати кошти від його експлуатації, по-третє, набути кошти від його приватизації.

Навіть якщо, попри всі умовиводи, наведені вище, допустити таку можливість, то питання про те, чи вигідно це буде українському народу, є демагогією. А саме цим оперує законодавець в Законі «Про мораторій…», зазначаючи, що він дбає про народ, але порушуючи в ім’я цього всі правові засади. Є великий сумнів щодо дійсної підстави цих намагань, адже народові за великим рахунком байдуже, хто набуде право власності на майно санаторіїв та будинків, аби тільки їх використання було доступним та якісним. Щодо поповнення бюджету за рахунок приватизації, то навряд чи слід очікувати від цього принципових змін, адже навіть доля коштів від приватизації «Криворіжсталі» залишається невизначеною, а це найбільші суми, які були отримані державою в цих процесах протягом всього їх здійснення.

Таким чином, наведений вище науковий аналіз і тлумачення законів, Конституції України та принципів права дозволяє зазначити на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 318 ЦК всі суб’єкти права власності є рівними перед законом, що так само визначається у ч. 1 ст. 167 та ст. 1 ЦК. Українська держава своїми діями по відношенню до профспілкового майна та до майна акціонерних товариств, яким воно було передане, фактично не дотримується цих приписів цивільних законів. Вона діє в цивільних правовідносинах власності як владний суб’єкт, намагаючись визнати за собою право власності на майно незаконними і неправовими способами. Цими її діями порушується не тільки право інших осіб, які вважають це майно своїм, а й судові рішення, якими підтверджується право власності недержавних осіб на майно. Тобто держава припускається тотального порушення — Конституції, ЦК України, ст. 14 Цивільно-процесуального кодексу України, якою встановлюється обов’язковість судових рішень.

Враховуючи те, що судовими рішеннями вирішений спір про право, внаслідок чого відпали причини, підстави і механізми для непогодження з таким визнанням встановлення законом мораторію як одним із механізмів, завдяки якому держава продовжує вирішувати питання про право власності на майно профспілок попри всі вимоги законів, є неправовим кроком з боку держави.

В цілому таке становище не може вважатися прийнятним для держави, яка вважає себе правовою.

Законодавче регулювання суб’єктного складу права власності на землю*

Співвідношення приватноправових та публічно-правових засад при регулюванні відносин з приводу приналежності землі (земельних ділянок), а також віднесення їх до цивільно-правової чи земельно-правової сфери регулювання, взаємоузгодженість

* Юридичний радник. — 2006. — №1. — С. 18–20 (у співавт. із М.В. Шульгою).

відповідних норм — це перша проблема, яка підлягає вирішенню в сучасному правовому полі щодо відповідних суспільних відносин. Від цього залежить, норми якого права чи статті якого кодексу або закону насамперед повинні застосовуватися, як співвідносяться між собою норми цивільного, земельного та інших галузей права тощо. Однозначної відповіді на це питання на сьогодні не існує.

Передусім слід звернутися до ст. 9 Цивільного кодексу України (ЦК), в якій міститься норма про співвідношення цивільного та природноресурсового законодавства. Зазначена стаття, що має назву «Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин», передбачає, що положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах господарювання, використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Це означає, що за відсутності спеціальної правової регламентації з боку «інших актів законодавства» застосовуються загальні засади цивільно-правового регулювання, що містяться в ЦК. З появою «інших актів законодавства», тобто спеціальних нормативно-правових актів, які регулюватимуть конкретні питання, необхідність субсидіарної регламентації з боку ЦК втрачає сенс. Втім залишається відкритою проблема, якщо одне і те саме питання стосовно землі врегульоване одночасно і ЦК і Земельним кодексом (ЗК), то якому нормативному акту треба віддавати пріоритет? Що треба приймати за основу, щоб належним чином вийти з «режиму дублювання»?

Можна припустити, що цивільно-правові норми застосовуються на випадок прогалин у регулюванні відповідних суспільних відносин. В такому разі ЦК являє собою своєрідну «швидку допомогу». Законодавець вирішив «латати дірки» (усувати вакуум у правовому регулюванні) за допомогою саме норм ЦК (і в сфері сімейних, трудових, екологічних відносин) тому, що ЦК не просто проголошується кодексом приватного права, а родоначальником всіх приватних норм. Відтак, можна побачити й трохи інший ракурс: ЦК не тільки має «командувати парадом», а і обслуговувати потреби всіх інших галузей, виконуючи роль «слуги всех господ».

Втім, очевидним є те, що принципи, на яких має ґрунтуватися регулювання приналежності та обігу земельних ділянок, є тими, що зафіксовані в ст. 3 ЦК. Тому у випадку виникнення спору з питань таких майнових відносин з приводу землі, які побудовані на майновій відокремленості та рівності сторін, слід керуватися зазначеними основними засадами. Необхідно також врахувати те, що земля (земельні ділянки) є одним із об’єктів права власності та взагалі об’єктів цивільних прав, що в такому разі не тільки не виключає цивільно-правового регулювання відносин із приводу таких об’єктів, а прямо вказує на це.

Порівняння суб’єктного складу відносин за ЦК та ЗК з приводу приналежності землі має відмінності. Насамперед слід замітити, що різняться суб’єкти права та суб’єкти правовідносин. Якими рисами має характеризуватися особа, щоб

бути суб’єктом права? Ясно, що для цього треба мати правосуб’єктність. Але чим тоді відрізняється цивільно-правова правосуб’єктність від трудової, земельної та інших? Можливо, це зазначені різновиди єдиної правосуб’єктності особи. Одна і та ж особа може виступати одночасно суб’єктом цивільних, трудових, земельних, сімейних і інших правовідносин. Окремі особи або утворення можуть бути суб’єктами права і не брати участь у відповідних правовідносинах, тобто не виступати їх суб’єктами. І навпаки. Так, наприклад, держава та територіальні громади, а також Автономна Республіка Крим (АРК) за ст. 2 ЦК є учасниками цивільних правовідносин, що піддається регулюванню підрозділом 3 Розділу II Книги першої ЦК. Проте вони не є суб’єктами цивільного права.

Відомо, що цивільно-правовими є особисті немайнові та майнові права. Другі поділяються на речові та зобов’язальні права. Речовими є право власності та права на чужі речі, а зобов’язальними — договірні та недоговірні. Особливу категорію становлять спадкові права. Відповідно, за цивільно-правовим підходом визначають суб’єктів цих прав, якими виступають певні особи та утворення. Так, першими є фізичні та юридичні особи, другими — держава, територіальні громади.

Отже, слід розрізняти суб’єктів речових та зобов’язальних прав на землю, та ще й враховуючи регулювання ЦК та ЗК.

ЦК, закріплюючи загальні положення про право власності, встановлює в ст. 318, що суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК, як от: фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, інші держави, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права. Цей перелік суб’єктного складу, як бачимо, невичерпний.

На відміну від Конституції України (ст. 13) та ЦК, ЗК не визнає суб’єктом права власності на землю Український народ. За ч. 2 ст. 2 ЗК суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Якщо бути логічно послідовним і враховувати зміст ч. 1 ст. 2 ЗК, то слід прийти до висновку, що наведене в ч. 2 ст. 2 ЗК коло суб’єктів земельних відносин стосується лише відносин власності на землю. Адже в ч. 1 ст. 2 йдеться саме про відносини щодо володіння, користування і розпоряджання землею.

Коли навіть з таким висновком погодитись, то як тоді розглядати положення ст. 5 ЗК, в якій закріплений принцип невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряджання землею, тобто повноважень власника? Як бачимо, і в першому, і в другому випадку земельний закон по-різному визначає коло власників землі. На жаль, в цьому колі не знайшлося місця державі, яка за пострадянських часів була виключним власником всіх земель. Прикра помилка. Правда, законодавець свою помилку виправляє у ст. 80 ЗК, яка має назву «Суб’єкти права власності на землю». В ній земельний закон встановлює, що суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі державної власності. Однак і в останньому випадку законодавець «забуває», що крім держави Україна суб’єктом права власності на землю в Україні можуть виступати, наприклад, іноземні держави, про які йдеться у ст. 85 ЗК, та інші інституції.

Таким чином: різняться суб’єкти права власності на землю, передбачені ЦК та ЗК; різняться суб’єкти права та суб’єкти правовідносин з приводу приналежності землі; виникають питання щодо визнання в якості суб’єктів права власності на землю Українського народу, АРК та юридичних осіб публічного права.

Окремо слід звернути увагу на особливості статусу Українського народу як суб’єкта права власності на землю. Український народ є збірним поняттям, зміст якого не визначено. У преамбулі Конституції України йдеться про Український народ як про громадян України всіх національностей. Фактично він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їх угрупувань. Для нього характерна висока міра узагальнення. Спірність його розуміння як суб’єкту права власності на землю полягає:

–у невизначеності самого суб’єкта, бо надто розпливчастим є поняття Український народ з незрозумілими критеріями віднесення до його складу тих чи інших осіб — чи входять до нього всі громадяни України, що проживають на території нашої країни, чи за її межами; як співвідноситься цей склад зі складом осіб, що становлять територіальну громаду і які повноваження вони мають в тому чи іншому складі та багато інших;

–у неможливості безпосереднього здійснення у численних випадках Українським народом свого права власності (на відміну, наприклад, від права державної власності та права власності територіальних громад), та у збігу органу, який здійснюватиме це право від імені народу та від імені держави або територіальної громади.

Суб’єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішувати чи ототожнювати з окремими державними органами — Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо (ч. 2 ст. 84 ЗК). (Для порівняння: згідно з раніше діючим ЗК України 1992 р. (ст. 4) суб’єктами права державної власності на землю визнавались:

Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за ви-

нятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради — на землі в межах їх територій,

за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності).

У відповідності з чинним ЗК (ч. 2 ст. 84) право державної власності на землю набувається та реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів АРК, обласних, Київської та Севастопольської, міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. Зазначені органи згідно зі своєю компетенцією

здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб’єктами права власності на землю не виступають. У ст. 85 ЗК врегульоване право інших держав на землю на території України.

Суперечливо визначена в ЦК участь у відносинах власності на землю Автономної Республіки Крим, право власності якої безпосередньо в главі 23 ЦК не врегульовується, як має місце стосовно права власності Українського народу та права приватної, державної і комунальної власності (ст. ст. 324–327 ЦК). Проте, враховуючи посилання ст. 318 ЦК, яка містить відсилочну норму, на ст. 2 ЦК, в якій АРК позначається як суб’єкт цивільних правовідносин, виходить, що її слід вважати суб’єктом права власності. Однак такий висновок не відповідає ані Конституції України, ані наміру самого законодавця виключити АРК з кола суб’єктів права власності. Оскільки АРК є публічним утворенням, яке відрізняється від держави і територіальних громад, то якщо її розглядати як учасника відносин власності, слід було б позначити на відмінності права власності АРК від права державної та комунальної власності. Проте таких відмінностей і особливостей регулювання права власності АРК ЦК не містить. Тому визнавати АРК суб’єктом права власності нелогічно. Чинний ЗК України не визначає АРК суб’єктом права власності на землю.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією України є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. ЗК визнає суб’єктами комунальної власності на землю лише територіальні громади сіл, селищ та міст (ст. 83). Він не відносить територіальні громади районів у містах до суб’єктів права власності на землю. На відміну від Конституції України земельний закон обмежує коло суб’єктів права комунальної власності на землю територіальними громадами сіл, селищ і міст і не містить ніяких пояснень з цього приводу. Між тим відомо, що конституційні приписи мають вищу юридичну силу, і всі інші закони та нормативні акти повинні відповідати положенням основного закону. Крім того, слід зазначити, що Конституція України не передбачає як суб’єкти права власності населення районів і областей, яке в будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.

Суб’єктами права власності на чуже майно є володілець, носії сервітутних прав, емфітевта, суперфіціарій (Розділ II Книги III ЦК). Особливо слід відмітити недосконалість регулювання особистих земельних сервітутів, внаслідок чого залишаються взагалі не врегульованими права членів сім’ї власника земельної ділянки, на відміну, наприклад, від прав цих суб’єктів на житло (ст. 405 ЦК), що хоч і не повною мірою, але все ж таки знайшло своє регулювання в ЦК.

Нарешті, не слід забувати про таке нововведення до ЦК, як право довірчої власності, з яким ніхто не знає як поводитися, тим більш у земельних правовідносинах. Проте не виключається, що суб’єктом права власності може виступати й довірчий власник. Як варіант, це може статися при переданні земельної ділянки в управління іншій особі з виникненням у неї права довірчої власності (гл. 70 ЦК). Так, відповідно до ч. 3 ст. 86 ЗК суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради. Названі органи