sbornik

тем более, что права на эти помещения не требуют государственной регистрации, и они в БТИ значатся как нежилые.

Все это, без сомнения, должен был учитывать Конституционный Суд Украины, когда брался за толкование, а не оставлял бы белых пятен, которые, по сути, свели на нет его Решение от 2 марта 2004 г. №4-рп/2004. Оставшиеся неразрешенными проблемы вынудили к обращению за разъяснением этого Решения, причем буквально сразу же после его принятия.

Однако Конституционный Суд Украины посчитал для себя недопустимым разъяснить свое же решение, отказав в этом субъекту права на конституционное обращение. Мотивация при этом была такова:

–решение Конституционного Суда Украины может быть разъяснено лишь в пределах его содержания и лишь по вопросам, заявленным в конституционном обращении,

иокончательно решены на пленарном заседании Конституционного Суда Украины;

–в Решении от 2 марта 2004 года №4-рп/2004 дано официальное толкование положений Закона Украины «О приватизации государственного жилищного фонда» относительно права собственников приватизированных квартир на вспомогательные помещения многоквартирного дома (подвалы, сараи, кладовки, чердаки, колясочные и проч.). В частности, был решен вопрос, когда и на каких основаниях возникает право общей собственности на вспомогательные помещения, чем такое право подтверждается и нужно ли для приобретения права общей собственности на вспомогательные помещения осуществлять дополнительные действия;

–вопрос о толковании термина «вспомогательные помещения» в конституционных представлении и обращении не поднимался1, поэтому Конституционный Суд Украины его не решал.

Не требуется быть искушенным в вопросах конституционного судопроизводства юристом, чтобы усмотреть очевидность надуманности приведенных аргументов. Ведь, если речь идет об основаниях возникновения права общей собственности на вспомогательные помещения, то недопустимо утверждать, что вопрос об объекте этого права выходит за пределы конституционного обращения. Любое право существует в правоотношении, что предполагает наличие объектов, субъектов и содержания. Ответ на вопрос об основаниях возникновения права собственности на вспомогательные помещения предполагает раскрытие и юридических фактов, необходимых и достаточных для этого, и указания на лиц, у которых это право возникает. И Конституционный Суд Украины это сделал в своем Решении от 2 марта 2004 года 4-рп/2004, указав, что ими являются лица, приватизировавшие квартиры, а не члены объединения сособственников квартир многоквартирного жилого дома и не территориальные громады, в коммунальной собственности которых пребывали жилые дома. И если так, то каковы же у него основания отвергать необходимость толкования того, что же именно будет переходить в общую собственность жителей жилого дома? Это нелогично.

1 Определение Конституционного Суда Украины от 12 мая 2004 г. №46-у/2004 по делу №2– 40/2004.

Вместо того чтобы исправить недостатки своего толкования, Конституционный Суд Украины способствовал дальнейшему углублению проблемы. Учитывая общую ситуацию в стране, нарушений прав жильцов стало ни счесть, равно как и нарушений предписаний Закона. Решение же Конституционного Суда Украины осталось не только мертвым, но и существенно дискредитировало в глазах общественности это почтенное государственное учреждение. К величайшему сожалению, если оказывается, что решением судебного органа такого уровня можно пренебречь, то это открывает простор для весьма и весьма негативных процессов.

Остается только надеяться на то, что украинское общество изыщет те источники, которые позволят ему остановить подобные экспансии произвола в сферу права, создать надежные гарантии праву собственности и обеспечить надлежащий уровень его защиты. С установлением правопорядка собственники получат уверенность, а страна — стимулы в развитии, ибо если есть весомые причины для беспокойства даже о такой узкой сфере, каковой является обеспечение повседневного бытового существования человека, то что говорить о привлечении инвестиций, о детенизации экономики, о научно-технических и социальных инновациях и прочих важнейших рычагах развития современного общества?

Глава 12

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Проблемні аспекти націоналізації*

Перебування України в складному стані економічного і правового реформування триває вже довгий час і викликає багато нарікань не тільки у політиків, фахівців, науковців, а й у широких верств підприємців та взагалі населення. Це є особливо значущим для кожного громадянина і юридичної особи як власників, яких тривожать численні проблеми, пов’язані з гарантуванням і захистом їхніх прав, стабільністю відносин, у яких вони перебувають. І в першу чергу це стосується необоротності процесів приватизації, позбавлення права власності на майно тощо. Час від часу лунають твердження про доцільність націоналізації і реприватизації з обґрунтуванням їх необхідності як засобів усунення порушень, допущених при приватизації, або задоволення державних потреб. Розмови на ці теми, що їх пропонується втілити в концептуальні засади для зрушення відповідних процесів у державі, є підставою для розгляду пов’язаних із цим проблем.

Зазвичай дискусію з приводу надання гарантій власникам починають з конституційного положення про непорушність права приватної власності. Це дійсно

* Пріоритети: Вісн. Нац. бізнес-програми. — 2002. — №4. — С. 9–13.

рішення держави про вилучення майна власників. Для цього має існувати становище, за якого вирішити це питання в інший спосіб суспільство не може.

Органічна єдність особистості і власності, яка обумовлюється природністю права власності, диктує беззаперечний закон про те, що не держава створює особистість і тому вона не має права її знищувати. Так, держава не створює й власності, а тому не має права на її нищення. Й узагалі все, що розхитує власність, підриває самі засади суспільного порядку.1

Тому для прийняття рішення про вилучення майна у власників необхідні настільки суттєві підстави, які корінням своїм сягають самого ядра суспільства; таке рішення повинно виявитися єдиним засобом задоволення потреб суспільства, без чого воно зазнає таких негативних наслідків, які істотно відіб’ються не просто на його благополуччі, а й на життєво значущих аспектах його буття.

Беззаперечним є постулат про оплатність вилучення майна при націоналізації з відшкодуванням власникам його вартості. Однак у такому вигляді ця засада націоналізації не може влаштовувати власників, оскільки неясним залишається низка суттєвих питань, як-то: хто і на яких підставах буде визначати вартість цього майна; ця вартість буде орієнтуватися на ринкові ціни чи визначатися державним органом за відповідною методикою; чи будуть входити до сум відшкодування крім вартості майна всі завдані власникові збитки; чи має право власник звернутися до суду в разі незгоди із запропонованою йому державою ціною та ін.

За цього слід зауважити, що при вирахуванні тих витрат, які понесе держава при виплаті відшкодування власникам, може бути завдано шкоди суспільним інтересам, оскільки якщо в законодавстві про націоналізацію встановлюється положення про повне відшкодування всіх збитків, то цим охоплюються:

•понесені власниками витрати: номінальна вартість приватизаційних майнових сертифікатів та інших приватизаційних паперів і компенсаційних сертифікатів, що були ними передані в оплату придбання об’єкта права державної власності при приватизації; грошові кошти;

•упущена вигода: у вигляді індексації вартості сертифікатів; індексації грошових коштів залежно від індексу інфляції; неотримані доходи у вигляді очікуваних дивідендів або інших видів прирощення вкладених коштів.

У такому разі держава вимушена буде сплачувати грошові кошти власникам, які їх не вкладали в об’єкти приватизації, оскільки розраховувалися приватизаційними паперами. Крім того, якщо буде вилучатися прибуткове майно, то ринкова ціна на нього, звичайно, буде вищою, ніж та, за якою воно оцінювалося при приватизації. Нарешті, наявна прибутковість дає всі підстави припустити й подальшу прибутковість використання майна, що вплине на розрахунок неотриманих власниками доходів.

Усе це навіює, з одного боку, сумнів у справедливій оцінці сум відшкодування власникам, а з іншого — у доцільності цього для державного бюджету.

1 Постанова Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» // Відомості Верховної Ради. — 1994. — №24. — Ст. 185.

Крізь призму сказаного слід критично висловитися стосовно пропозицій, що висуваються сьогодні щодо необхідності націоналізації в Україні. Адже власники розглядають націоналізацію як замах на свій особистий світ, на свою свободу, діяльність, надбання, на все, що їм дороге.

Чи безпідставними є ці тривоги суспільства? Якщо розглянути в широкому контексті становище, в якому пропонується провадити націоналізацію і яке її нібито обумовлює, то можна побачити таке.

В Україні поширеним засобом набуття права власності стала приватизація, внаслідок якої виникли як численні дрібні, так і значні власники. Багато людей набули у власність не тільки і не стільки майно, скільки корпоративні права (що обумовлено їхньою участю в господарських товариствах, правами акціонерів). У ході приватизації було створено багато акціонерних товариств (АТ), які стали суб’єктами підприємницьких відносин; їхній статус і діяльність обумовлюють права численних осіб — акціонерів, контрагентів по договорах тощо. Слід ураховувати й те, що в процесі своєї післяприватизаційної діяльності ці АТ й інші суб’єкти здійснювали додаткове вкладення коштів і докладали додаткових зусиль, спрямованих на отримання прибутку. Тому їм далеко не байдужа поведінка держави стосовно її колишньої власності, адже це безпосередньо зачіпає їх права та інтереси як власників. Ці особи впевнені, що націоналізація торкнеться не збиткових, а, навпаки, прибуткових приватних структур, які держава забажає повернути в свою власність, обумовлюючи це необхідністю підтримувати розвиток виробництва продукції (робіт, послуг). І, виходячи з пропозицій щодо проведення націоналізації, які висуваються, доведеться погодитися з тим, що такі побоювання не безпідставні.

Досить навести декілька прикладів, котрі дуже яскраво ілюструють намагання держави використати будь-який спосіб набуття або повернення у свою власність майна. Не будемо згадувати прикру історію з підприємствами з іноземними інвестиціями, про які хіба що ледащо не згадував, але тим не менш вона логічно випливала з дій держави.

Не менш показовою є боротьба держави за об’єкти соціально-побутового призначення, які вона намагалася передати у власність тим юридичним особам, котрі створилися внаслідок приватизації за переважної участі в цьому трудового колективу за певних умов. Про це свідчить доктринальне тлумачення ч. 2 ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 року, в якій зазначалося, що безоплатна передача цих об’єктів є пільгою при приватизації. Але відчуття власництва було піддано сумніву спочатку при оформленні права власності на ці об’єкти, в чому, як правило, відмовлялося, а потім і в хвилях судових процесів, які заполонили арбітражні (а згодом господарські) суди. Відстоюючи свої права на об’єкти соціально-побутового призначення, держава посилалася на буквальний текст закону, в якому не зазначалося, що майно передається безоплатно у власність, а тому вона хотіла вважати, що передала його в безоплатне користування. І знов-таки, за апробованою

перелік об’єктів націоналізації, серед яких може опинитися будь-яке приватне майно — від єдиних майнових комплексів до корпоративних прав. По-четверте, механізм націоналізації буде, як очевидно, дзеркальним відображенням механізму приватизації зі створенням відповідних комісій, планів націоналізації, перетворенням приватних підприємницьких структур на державні.

Усе викладене вище не залишає приватному власнику жодного шансу вплинути на цей процес, який відбуватиметься в стороні від нього, поза його волею, однак із наголосом на тому, що все це буде здійснюватися в його інтересах як члена суспільства, що має в цьому потребу. Тобто спостерігатиметься зіткнення приватних і суспільних інтересів, що, як і завжди, є дуже болючим. І розв’язання цієї дилеми не зводиться до безапеляційного твердження про те, що той чи інший інтерес повинен мати пріоритет.

Навряд чи в достатньо цивілізованому правовому суспільстві виникне заперечення щодо націоналізації як процесу негативного. Навпаки, цей процес обумовлюється певними чинниками і має бути врегульованим. Інша ж справа — на яких підставах і на основі яких механізмів він буде здійснюватися.

З цього приводу слід зазначити, що в тому разі, якщо держава визначить як мету націоналізації поповнення державної власності шляхом вилучення прибуткових об’єктів права приватної власності, це буде стратегічно неправильним. І таке рішення навряд чи вдасться обґрунтувати суспільною необхідністю (це буде скоріш державна необхідність), оскільки держава як утворення суспільства повинна вирішувати соціальні проблеми в найоптимальніший спосіб і бути здатна до цього. Примусове ж відібрання у власників їхнього майна, навіть коли це огортається в барвисту упаковку соціальних потреб, свідчить не про силу держави, а про її слабкість — про її нездатність задіяти спектр можливих механізмів регулювання економіки таким чином, щоб добитися забезпечення розвитку виробництва шляхом налагодження підприємницької діяльності і запровадження контролю за врахуванням при цьому суспільних інтересів.

Крім того, слід розмежовувати націоналізацію і так звану реприватизацію, тобто процес повернення майна у державну власність унаслідок допущених при приватизації порушень. Ці механізми, передбачені законами про приватизацію, полягають у визнанні недійсними договорів купівлі-продажу при приватизації та актів, що супроводжували етапи приватизації і породили певні правові наслідки. Вони жодного відношення до націоналізації не мають і застосовуються в судовому порядку, а не шляхом видання закону.

Наведені аргументи відносно націоналізації висловлені заради формування зваженого підходу до її запровадження, заради ретельного опрацювання закону із залученням до його публічного обговорення широких кіл підприємців-приватних власників, використання всіх соціальних і правових механізмів розробки такого закону як надійного гаранта непорушності права власності і захисту інтересів як суспільства загалом, так і приватних власників зокрема.

О том, как засвидетельствовать свое почтение праву собственности*

Одним из интереснейших вопросов учения о собственности является соотношение права собственности и правоустанавливающих документов. То есть, обязательно ли в подтверждение права должны наличествовать документы? Рассмотрим этот вопрос, исходя из первоначальных или производных оснований возникновения права собственности.

При первоначальных основаниях возникновения права собственности, к которым относится завладение вещью (присвоение общедоступных даров природы: сбор плодов, ягод, улов рыбы и проч., на находку, клад, безнадзорный домашний скот), право собственности возникает без какого-либо его оформления. То есть достаточно факта завладения вещью и в определенных случаях — выполнения установленных законом условий (например, при находке — заявление о находке, добросовестное открытое владение найденной вещью, истечение установленного срока).

При изготовлении новой вещи наличие или отсутствие правоустанавливающих документов, с которыми связано возникновение права собственности на нее, зависит от того, о какой вещи идет речь. Оформление права требуется только на недвижимые вещи, если договором или законом требуется принятие их в эксплуатацию, а также если право на них подлежит государственной регистрации (ч. 2 ст. 331 ГК Украины). В остальных случаях, например, при изготовлении вещи для себя или по договору подряда, правоустанавливающих документов может и не быть, а может, в подтверждение права собственности, будет составляться акт о принятии изготовленной вещи.

Отдельно следует указать на нашу цивилистическую новеллу, заключающуюся в том, что право на объект незавершенного строительства подлежит государственной регистрации, для чего необходимы правоустанавливающие документы на иной объект — земельный участок (ч. 3 ст. 331 ГК Украины).

В случае приобретения права собственности по приобретательской давности — правоустанавливающим документом будет решение суда (ст. 344 ГК Украины). Также решение суда необходимо для возникновения права коммунальной собственности на бесхозяйную вещь (ст. 335 ГК Украины).

При выкупе земельного участка в связи с общественной необходимостью

также в случае спора требуется правоустанавливающий документ — решение суда, а при отсутствии спора — соглашение между ее собственником и, соответственно, органом государственной власти, органом власти АРК или органом местного самоуправления (ст. 350 ГК Украины). Таким же образом регулируется этот вопрос с правом собственности на недвижимое имущество в связи с выкупом земельного участка (ст. 351 ГК Украины).

* Юридична практика. — 2006. — №16.

Важно различать возникновение права и регистрацию права.

1.Право возникает по воле лица (лиц), однако в установленных законом случаях эта воля должна быть облечена в определенную форму (письменное воплощение, нотариальное удостоверение сделки) и подлежать государственной регистрации. Без соблюдения этих требований право не возникает.

2.Возникшее право подлежит государственной регистрации, что имеет важное значение для общества в целом и связанных с этим правом прав других лиц, в том числе для гражданского оборота.

Безусловно, по каждому из этих вопросов можно затрагивать многочисленные аспекты и приводить интересные и назидательные примеры из практики, иллюстрирующие ту или иную проблему и позволяющие сделать соответствующие выводы. Остановлюсь на одном из них, который ярко запечатлел подмену понятия правоустанавливающих документов и в целом демонстрирует понимание самого права собственности и порядок его возникновения по договору.

Итак, фабула дела такова. В 1996 г. квартира в Киеве была куплена г-ном Р.

В2000 г. она была им продана г-ну М., а в 2005 г. г-н М. ее продал г-ну Т. При этом все правоустанавливающие документы были оформлены надлежащим образом и к ним претензий нет, из чего следует, что право собственности на квартиру перешло к г-ну Т.

Однако, это только на первый «юридический» взгляд так кажется, но есть еще и лукавый взгляд, который переиначивает все правовые подходы для достижения искомого результата. Иными словами: если хочется иначе, то это возможно, но тогда следует привлечь суд, который что-то и придумает. Знакомясь с материалами дела, я не то чтобы была поражена доводами, аргументами и выводами, сделанными Дарницким районным судом г. Киева (в последнее время мы уже перестали удивляться профессиональному и личностному уровню судей), а я была поражена тем адвокатами, которые «построили» такое судебное рассмотрение (чтобы не сказать, решение).

Так вот, оказывается, что если истец, которым является отец г-на М., дал деньги на приобретение квартиры своему куму г-ну Р., чтобы он приобрел квартиру для него, т. е. для М.-старшего в связи с его занятостью, то это означает, что собственником квартиры стал М.-старший, а не Р. При этом суд манипулирует такими неизвестными ГК терминами, как «действительный», «реальный», «единый» собственник. Стало быть, Р. как покупатель по договору купли-продажи является нереальным, т. е. мифическим собственником, а М.-старший, наоборот, реальным.

Его контуры как реального собственника, воплотившегося в такового почти через 10 лет после заключения договора купли-продажи (вот это так занятость!) обрисовались в решении суда, которое и призвано выполнить роль правоустанавливающего документа на спорную квартиру. Наверное, так и мыслили себе хронически занятый М.-старший и хронически не знающий гражданского права судья Майданевич А.Г. Может быть, я употребила достаточно резкое выражение, но это мое оценочное понятие, которое я вправе высказывать, будучи знакома с материалами дела. Я бы, конечно, как преподаватель, положительной оценки на экзамене