sbornik

навпроти, хочеш цей зв’язок підтримувати і зацікавлений у ньому — дотримуйся установлених правил і дій.

Тому воля власника, безумовно, також зазнала трансформації, іншого і бути не могло, оскільки з видозміною одного явища змінюються і всі інші.

Третє. Як говорив Л.М. Толстой, відбувається «ослабление чувств по мере расширения предмета». При видозміні предмета, тобто того, що є твоєї власністю, вона з реальності в абстрактних правовідносинах сама стає абстракцією. Це не може не позначитися на почуттях (а ми, юристи, говоримо — на відношенні до цього суб’єкта). Якщо традиційно власник відносився до речі як до своєї, то до чого ж він буде відноситися, якщо вона видозмінилася, залишивши лише видимість себе, втім, з певних причин прийнятну для власника. Якщо замість реального майна (коштів) особа здобуває корпоративні права, за допомогою здійснення яких вона може одержати прирощення (а може і не одержати), то його майна вже і немає зовсім. Вона не може до усуспільненого майна відноситися як до свого, тим більше, що свого й немає — є «всіх» і одночасно тільки одного — АТ.

Повертаючись до питання про збереження особистістю своєї самостійності у наших умовах існування відносин власності, відповідь на нього тісно пов’язана з тим, чи втрачає особистість свою самостійність стосовно союзів, адже в цьому прагненні її відновити вбачалась перша ступінь до майбутньої епохи, коли знову наступить «царство особистості» і панування її права, як свого часу вказував Ю.В. Гедеман1. Цю думку нині цікаво простежити, так само як і за її критиками, що дорікали, і не безпідставно, її автора в ідеалізмі, вихованому на праві особистості, що створює ілюзію, а дійсність приймає за міраж2.

Здавалося б, усе так, усе правильно: і те, що спостерігаються (а тим більше зараз) умови, сильно змінені порівняно зі становленням приватновласницьких засад і їх оформленням у правові конструкції; і те, що в житті виникають нові форми права, хоча і під старими личинами; і те, що причина цьому — так називана «господарська напруга», коли власність відривається від свого суб’єкта і опиняється в залежності від «всего народного хозяйства, а не от воли собственника, не от желаний личности»3.

Що ж тут ущербне в міркуваннях? Начебто б нічого, крім очікування того, що право особистості знову з’явиться в повній силі, у повному блиску, за що Гедеману закидали в докір ідеалізм. Дійсно, щось тут не так. У всякому разі, створюється таке відчуття.

Однак ще більш відторгнення викликає примітивна позиція його критиків, що, обвинувачуючи його в ідеалізмі, повчально зауважували, що «как нет сил заставить реку катить свои воды вверх против естественного ее течения, так нет средств

1 Гедеман Ю.В. Основные черты хозяйственного права. Трансформация понятия собственности / Пер. с нем. С.Н. Ландкофа. — Харьков, 1924. — С. 27.

2 Малицкий Ал. Вступление к кн.: Гедеман Ю.В. Основные черты хозяйственного права. Трансформация понятия собственности. — Харьков, 1924. — С. 8.

3 Не будемо тут сперечатися щодо терміна «народне господарство», візьмемо його як сукупність зв’язків, що властива узагальненню в ринковому середовищі.

повернуть вспять колесо истории и заставить капитал рассыпаться на отдельные кусочки»1. Тобто, мовляв, особистісна воля права власника перебільшується до того, що розуміння її можливості зв’язується тільки з позицією «кожному своє». Якщо ж це неможливо нині, а це дійсно так, то і неможливо говорити про волю власника, зв’язаного і розчиненого в союзах.

Звичайно, ми повинні розуміти, що спрощення до такого ступеня неприпустимо. Звичайно, капітал не буде розсипатися на окремі шматочки, тому що інакше це призведе до краху. Однак з цього зовсім не виходить, що й у стані перебування в «союзних» (корпоративних) зв’язках власник не може бути вільним, і його право не виявляється повною силою. Ніякі союзи з їхніми правами, ніякі тенденції до укрупнення капіталів і ускладнення зв’язків не можуть (вірніше, не повинні) вплинути на особистість.

Удавані зв’язки не впливають на особистість, а навпаки (і в цьому теж парадокс) — звільняють її. Вкладення в кілька корпорацій не зв’язує особу необхідністю брати участь в управлінні, не тяжіє над особою. Більш того, менеджери мало зацікавлені у втручанні акціонерів у повсякденні справи. Людина, знаходячись у гущавині, може бути більш самотньою, ніж людина, що знаходиться на хуторі й обробляє сама свою земельну ділянку. Тому правий був Гедеман, коли передбачав, що право особистості знову з’явиться в повній силі, у повному блиску. Втім, лише з застереженням про те, що чи повну силу дають людині ці права, це її положення в суспільстві. Може бути, навпаки, вона здобуває максимальну пасивність — не турбуючись за свій капітал — інші за нього потурбуються, не ведучи підприємницьку діяльність, тому що це передано професіоналам, не будучи зв’язаною ніякими зобов’язаннями й одержуючи доход від своїх пасивних дій, вона, можливо, більш деградує, ніж здобуває нову силу. Тоді ще один парадокс — звільнення приводить не до максимуму, а до мінімуму.

Ще один аспект — особа знаходиться в мережі зв’язків, але вона може і повинна продовжувати залишатися особистістю, індивідуальністю і не бути поглиненою цим павутинням. Цього потребує як вона сама, щоб уникнути деградації, так і суспільство. Парадокс тут ось у чому — прагнучи до пригнічення особистості й індивідуальності, суспільство має потребу в них, тому що на них тримаються всі його підвалини. Без яскравих якостей лідера немає керівника (як політичного, так і менеджера), без ініціатив і бажання провести свою ідею, творчого пошуку немає прогресу, і всі процеси неминуче ведуть до загасання.

Отже, власність виросла зі своїх коротких штанців і вимагає нового одягу. У силу своєї заформалізованості ми знову будемо пропонувати якісь штампи (типу фрака або сарі), на що піде час, фінансування наукових робіт, отримання наукових ступенів і звань. Знов і знов буде все переглядатися і так без кінця. А можливо, слід просто розуміти цей феномен таким, яким він є, і постійно його пристосовувати до тих відносин, які виникають у суспільстві в той чи інший проміжок часу?

1 Малицкий Ал. Вказ. праця. — С. 8.

Реформування відносин власності на сучасному етапі розвитку права України*

Відносини власності є тим феноменом, який тотально впливає на будь-які правовідносини і насамперед цивільні. Звичайно, що протягом століть вони зазнавали змін і настільки істотних, що це докорінно змінювало об’єкти прав, цивільний обіг, правомочності власника тощо. Сучасні зміни в суспільстві також більшою мірою обумовлені відносинами власності. Ми спостерігаємо це, починаючи з 90-х років минулого століття, коли в нашій країні почала відновлюватися приватна власність, поширилася підприємницька діяльність як один із основних способів її виникнення, складається ринок майнових прав, фінансів та цінних паперів, розгортається система надання банківських послуг, інтелектуальна власність набуває значення настільки, що майже витісняє уявлення про речі як звичайні предмети матеріального світу, а доводить їх розуміння як симбіоз інтелектуальних надбань, втілених в тілесну оболонку.

Якщо піднятись над цими процесами, охопити зором і проаналізувати їх у сукупності, то можна зробити висновок про те, що істотно змінилися об’єкти, суб’єкти та зміст права власності. Чи не свідчить це про те, що фактично змінами охоплено все наше уявлення про це право? І чи не досить продовжувати наполягати на тому, що ним є володіння, користування та розпоряджання, що це право на річ, що воно є майже безмежним і являє собою владу особи над своїм майном, яку вона здійснює в своєму інтересі і своєю волею? Зробимо спробу розібратися з деякими аспектами права власності.

По-перше, той «загальний еквівалент», яким ми називаємо гроші, нині часто «ховається» в іншу оболонку і стає або цінними паперами (вексель, облігації, акції), або коштами, що зберігаються на рахунку в банку і виявляються зовні в іншому вигляді — чеків, пластикових карток тощо. Чи є сенс стверджувати про право власності на пластикову картку або чек, або навіть на вексель і акцію? Хоча це тілесні речі (якщо цінні папери мають паперовий вигляд), то вони не мають тілесної цінності, бо їх цінність полягає в можливості здобути і реалізувати ті права, що ними надаються. Більше того, часто буває, що такі речі як цінні папери перестають навіть зовні мати тілесний вигляд, а перетворюються лише в депозитні рахунки. Це насамперед стосується акцій, фондових дериватівів, облігацій. Для коносаментів, векселів це не актуально. То чи можемо ми продовжувати їх вважати речами, навіть уводячи поняття безтілесної речі?

Від відповіді на це питання залежать і багато інших аспектів, як-то: наскільки прийнятна віндикація безтілесних речей? Чи можна віндиціювати гроші на банківському рахунку чи акції в електронному вигляді тощо.

* Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції студентів та аспірантів «Проблемні питання цивільного та господарського права», м. Харків, 16 лют. 2007 р. — Х., 2007. — С. 8–11.

По-друге, наскільки «працює» правило про те, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного (ст. 419 ЦК)? Чи свідчить це про те, що вартість тілесної речі (наприклад, обладнання) не залежить від того, які інтелектуальні продукти в ній втілено? Тим більше, якщо вести мову про такий складний об’єкт, як підприємство (єдиний майновий комплекс), до складу якого входять нематеріальні активи. Як сукупність інформації, що становить інформаційний ресурс як основний показник привабливості підприємства, впливає на його цінність як речового об’єкта (предмета договору купівлі-продажу)? Значення об’єктів права інтелектуальної власності нині настільки підвищено, що не можна собі уявити, навіщо потрібний комп’ютер, якщо немає комп’ютерної програми.

По-третє, зміни відбулися навіть у такому класично цивілістичному понятті, як майнові права. Раніше не було ніяких сумнівів у тому, що ними є права сторони

взобов’язанні, тобто що вони мають зобов’язальну природу (хоча за великим рахунком слід було б говорити про них як про родове поняття, яким охоплюються як речові, так і зобов’язальні права, тобто як антипод особистим немайновим правам). Нині ж у ч. 2 ст. 190 ЦК прямо закріплено, що майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. Тобто на наших очах майнові права діаметрально протилежно змінили свою правову природу. Відповідно, змінився механізм їх реалізації. Відтепер вже не йдеться про те, що для зміни суб’єкта майнових прав прийнятною є лише цесія — конструкція зобов’язальних правовідносин.

По-четверте, змінилося й ставлення до тріади правомочностей власника. Якщо ми узвичаєно її вважали такою, що охоплює абсолютно всі дії, можливі для власника, то останнім часом все більше стверджуємося в існуванні й інших правомочностей власника, відмінних від названих трьох. Йдеться насамперед про право управління і навіть законодавець визнав це в Законі «Про управління об’єктами державної власності». Це право не можна вважати існуючим лише в адміністративній царині, адже в цивільному праві є й управління спадщиною, і управління майном підопічного, і управління чужим майном (гл. 70), і управління юридичною особою (корпоративне управління).

По-п’яте, дотепер ми не можемо відповісти на питання про те, чи право публічної власності (державної та комунальної) відноситься до сфери регулювання цивільного права, тобто чи воно є за своєю природою правом цивільним, чи ні. Законодавець

вЦК лише обмежився вказівкою на державу та територіальні громади як суб’єкти права власності. Порядок же здійснення ними своїх правомочностей традиційно (за традицією, що склалася за радянських часів) відноситься до сфери публічного права. Наскільки це вірно? Адже від цього залежить і розв’язання багатьох проблем в сфері приватизації, управління пакетами акцій, що належать державі, націоналізації тощо.

Можна продовжити перелік тих прикладів, які свідчать про нагальну потребу перегляду відносин власності, але вже з наведеного стає очевидним, що відповідь на поставлені вище та інші питання свідчитиме про те, на якому рівні усвідомлення сучасності ми перебуваємо та якою мірою сприймаємо перетворення, що вже існують навколо нас.

Конституційні аспекти відносин власності*

Як ми усвідомлюємо власність? Насамперед, як основоположне право серед багатьох інших майнових прав; як економічну та правову категорію; як право, що фігурує в площині приватних та публічних відносин, які є сферою регулювання і цивільного, і податкового, і кримінального, і фінансового, і земельного права тощо. Право власності є визначальним як для приватних осіб, так і для суспільства. Тобто на власності сфокусовано багато інших відносин. Більше того, в свій час було поширене бачення про власність як про майже єдиний чинник, від якого залежав поділ часового існування людства в тих чи інших економіко-суспільних формаціях з властивим їм політичним та соціальним середовищем.

Так чи інакше, а власність є безумовним лідером серед тих економічних, соціальних, політичних та правових явищ, з яких зіткана дійсність в будь-який історичний час. А відтак не може не бути конституційних засад, на яких би базувались ці відносини. Ці засади визначені в Конституції України як принципові положення про непорушність права власності, рівність всіх власників перед законом та зазначення на те, що власність зобов’язує. Вказані основоположні позиції, на яких грунтуються відносини власності, однакові для всіх цивілізованих правових держав. В подальшому вони були покладені в основу регулювання власності в ЦК.

Слід зазначити, що підведення цих принципів під відносини власності, які почали складатися з початку 90-х років, із їх фіксацією спочатку в Законі «Про власність» (1991 р.), а згодом — у Конституції України (1996 р.) стало рушійною силою для істотних змін в суспільстві. З цим пов’язане становлення приватної власності в Україні, в тому числі одного з джерел її формування — підприємництва, а також надійність захисту цього права. Орієнтир на приватну власність зроблено в процесах приватизації, які запроваджено з 1992 р. Саме це стало тими тектонічними рухами, які принципово вплинули на українське суспільство (позитива та негатива таких змін я не буду торкатися, це предмет окремої дискусії).

Головна думка, яку хотілося би висловити, це те, що вказані основоположні засади регулювання відносин власності, надані в Конституції, є досить значними важелями суспільного життя, положення яких має бути стабільним. І навпаки, зміни цих важелів, зрушення, хоч би й незначне, може привести до істотних наслідків.

Слід зупинитися на тих трьох слонах, на яких базуються конституційні відносини власності.

Перший — непорушність права власності. Можна навести кілька прикладів, які свідчать про досить небезпечні наслідки впливу на принцип непорушності права власності. Перш за все його слід розуміти як засаду впевненості власника в незмінності того становища, в якому він перебуває і яке йому гарантовано державою з усім

* Конституційний процес в Україні: здобутки та проблеми: Матеріали Всеукр. конф., 25–26 черв. 2009 р. — Х., 2009. — С. 98–102.

комплексом відповідних засобів, які вона для цього застосовує. Яскравим прикладом пагубного поводження з цим принципом стало позбавлення іноземних інвесторов пільг, які надала їм Українська держава ще в 1991 р., та гарантій проти зміни законодавства. Тривалий спір щодо правомірності дій держави, яка відмовилася від своїх гарантій, мотивуючи це тим, що іноземний інвестор має перебувати в такому ж становищі, як і вітчизняний, закінчився остаточним вердиктом Конституційного Суду України та внесенням змін до законодавства про іноземні інвестиції про те, що іноземний інвестор не може мати жодних переваг. Цікаво те, що дорікнути в невірності такого підходу не можна, але якщо його розглядати крізь призму непорушності права власності, оцінка принципово змінюється. Адже хоч з самого початку крок українського законодавця в бік наділення іноземних інвесторів необгрунтованими пільгами був непродуманим, але він мав місце і відмовлятися від тих засад, які гарантувала держава при вкладенні іноземним інвестором коштів в економіку України, не допустимо. Врешті-решт це негативно вплинуло на оцінку інвестиційного клімату України, оскільки інвестори вже оцінюватимуть його як ризиковий.

Другий приклад — це ті тривожні для бізнесменів часи, коли постійно мусувалося питання реприватизації або націоналізації. Пропонувались різні законопроекти або заходи, розраховані на судові механізми позбавлення власників їх майна, набутого нібито з порушеннями в процесі приватизації. При цьому ті засади, які намагалися покласти в основу таких процесів, не витримували жодної критики. Цікаво, що їх пропонували всі політичні сили — поряд із традиційними випадами комуністів та соціалістів, аналогічні пропозиції лунали від БЮТ та «Нашої України», а іноді — й від «регіонів». Слава Богу, що ми утрималися від цих дій, і суспільство трохи заспокоїлось. Інакше ми мали б ще один перерозподіл власності на неправових засадах, що черговий раз підірвало б довіру до конституційних засад непорушності права власності.

І от останнім часом ми маємо ще кілька хвиль, які здатні зруйнувати конституційні засади непорушності власності — це ситуації, які складаються внаслідок укладення договорів іпотеки. Відчувається неабияка напруженість у суспільстві внаслідок того, що спочатку (кілька років тому) законодавство дозволило нехтувати правами осіб, які проживають у заставленому житловому приміщенні (це члени сім’ї власника), тобто виселяти їх, якщо звертається стягнення на таке приміщення при невиконанні кредитного договору. Тим самим спостерігалося посилення права власності власника квартири або будинку з одночасним скасуванням права користування його членів сім’ї. Пояснювалося це тим, що інакше не мислиться ринок капіталу, який вимагає забезпечення іпотеками. А якщо не буде змоги заставляти квартири та будинки, то іпотека взагалі буде приречена на незатребуваність і кредитування стане неможливим. В свою чергу, це негативно відобразиться на підприємницькій діяльності, якій не вистачить кредитних ресурсів на споживчому ринку, що вимагає постійного підтримання в тонусі, тобто пожвавлення товарообігу. Таким чином, члени сім’ї власника житлового приміщення законодавцем були позбавлені гарантованого Конституцією України права на житло. Підсиливши «егоїзм», властивий праву власності,

законодавець порушив тендітний баланс між правом власності й правом користування. До того ж, це аж ніяк не свідчить про опікування державою соціальною спрямованістю економіки, про що заявляється в Конституції України.

Правозастосовча система в порядку зворотного зв’язку відразу почала подавати сигнали про складну ситуацію, але наш законодавець не вносить зміни (виправлення) до Цивільного та Житлового кодексів, до законодавства про іпотеку, що стосуються відновлення житлових прав колишніх членів родини. Подібна ситуація в РФ, навпаки, привела до того, що відповідні зміни були прийняті Державною Думою.

Друга важлива конституційна засада — це рівність всіх власників перед законом. Дійсно, не можна заперечувати її основоположне значення для зміни всього правового регулювання відносин власності. Цей принцип наскрізь пронизав все законодавство, яке зазнало суттєвих змін. Втім, не тільки не вдалося його провести цілком і послідовно, а здається, що процес зупинився на півдорозі. Нині ми маємо, з одного боку, завірення про те, що всі власники рівні, а отже держава і приватна особа є рівними як власники і тому логічно припустити, що регулювання відносин власності з участю як держави, так і приватних осіб не має допускати принципової різниці. Але насправді це не зовсім так. Ми лише говоримо про публічну та приватну власність, але те, що вміщено в ЦК як право власності, лише називається правом власності держави, але фактично воно виведено за межі права власності взагалі. Тому з’являється уявлення про те, що право власності зводиться до права приватної власності, а публічна власність є іншим правовим явищем.

Третя конституційна засада — це позначення на те, що власність зобов’язує. Що мається на увазі? Насамперед те, що власник має опікуватися своєю власністю, утримувати її в належному стані, в тому числі сплачувати податки, нести обов’язкові витрати та відшкодовувати шкоду, завдану його власністю. Особливого значення це набуває, якщо вести мову про те, що власність особи немовби вписана у власність інших осіб, скажімо як це є в багатоквартирному житловому будинку. Це стосується й утримання прибудинкових територій. Та й взагалі життя в мегаполісі вимушує до існування багатьох обмежень права власності.

Водночас можна стверджувати, що ми усвідомили про ті можливості, які надає особі власність, але не хочемо усвідомлювати про ті обов’язки, які вона на нього покладає. Не кажучи про обов’язки забезпечити доступ до користування загальдоступним природним середовищем, яке перебуває у власності народу України, держави, територіальної громади — це й водоймища, й ліси, це й дороги, це й навіть тротуари, якими вже стало неможливо користуватися, зосередимося на обов’язках власника, наприклад, житлового будинку або квартири, фасад або балкон якої виходить на вулицю. Якщо власник не здійснює ремонт свого приміщення, то змусити його це зробити фактично не можливо. Наскільки таке становище відповідає конституційним принципам? Тобто наскільки власник «недоторканний»? Це питання важливе. Як сьогодні доводить підготовка до Євро-2012, є необхідність в облаштуванні міських територій, щоб вони мали достойний вигляд, але впливу на власників, які не взмо-

зі утримувати свої приміщення або квартири, в яких обриваються балкони, але вони сподіваються на те, що міська влада за них це зробить, фактично немає.

І останнє — це те, що відносини власності останнім часом істотно модифікувалися. З’явилася корпоративна власність. Все більше обертів набуває інтелектуальна власність, яка істотно різниться з речовим правом власності.

Таким чином, відносини власності зазнали суттєвих змін та продовжують модифікуватися разом із численними суспільними відносинами. Конституційні засади цих відносин досить надійно забезпечують процеси, що відбуваються, не гальмуючи їх, а дозволяючи і гарантуючи їх природний рух. Водночас законодавство і правозастосування вимагають нової доктрини права власності, яка була би взмозі вказати шлях до розв’язання численних проблем, що сьогодні постали перед українським суспільством.

Реформы cобственности

в формате инновационного мышления*

Недавно был отменен Закон о собственности 1991 г. Это определенная веха, т. к. именно с этим законом в первую очередь связаны кардинальные изменения в регулировании отношений собственности, провозглашено равенство всех собственников, реанимировано частную собственность. Правда, не сразу. В 1991 г. в законе была зафиксирована индивидуальная (частная трудовая и личная), а спустя некоторое время — уже частная безо всяких экивоков. Была допущена возможность использования частной собственности в предпринимательской деятельности. С 1992 г. в стране началась приватизация, что существенно сказалось на отношениях собственности — государственная собственность стала постепенно сдавать свои позиции, а частная — наращивать свою мощь.

Следующей вехой стала Конституция 1996 г., с которой связаны два кардинальных изменения в регулировании отношений собственности: (1) установлена самостоятельность коммунальной собственности, которая ранее была разновидностью государственной собственности; (2) де-юре прекратила свое существование коллективная собственность.

Наконец, третьей вехой можно считать принятие нового Гражданского кодекса (2003 г.), для которого характерны принципиально новые позиции, в том числе и в отношении регулирования вопросов собственности. Развивая конституционные положения о равенстве всех собственников, ГК, во-первых, наконец, на законодательном уровне отказался от понятия «форм» собственности, которое само по себе свидетельствует об особенностях тех или иных из них, а значит, об их неравенстве.

Во-вторых, ГК близко подошел к одному из существенных реформаторских начал — фиксации того единственно верного положения, что в рыночных отношениях должны принимать участие только собственники. Это полностью соответствует

* Юридическая практика. — 2007. — №39. — С. 1, 20, 21.

принципам, присущим гражданскому обществу и рыночной экономике. Такая позиция означает, что такие права, как хозяйственное ведение и оперативное управление, не должны иметь места в реалиях. Это шаг к реформированию государственной собственности, причем последовательный и даже несколько запоздавший, ибо приватизация уже сыграла в этом существенную роль.

В-третьих, ГК максимально устранил с арены государство, минимизировав его участие в отношениях собственности. В первую очередь, это касается того, что за государством сохранилась возможность получить что-либо от частных лиц только в исключительных случаях. Это клад, являющийся исторической ценностью (ч. 4 ст. 343 ГК), и выкуп у частных лиц памятников истории и культуры, если им угрожает повреждение или уничтожение вследствие действий или бездействия их собственника (ст. 352 ГК). Ныне ни выморочное имущество, ни бесхозное, ни имущество по недействительным сделкам не поступает государству.

В-четвертых, ГК провел и упрочил конституционные гарантии неприкосновенности собственности. Это один из ключевых вопросов развития общества, члены которого должны быть уверены, что их права надлежаще охраняются государством

ине менее надлежаще защищаются им же в случае их нарушения, что их вложениям в предпринимательскую деятельность ничего не грозит, кроме естественного для этой сферы риска. Именно такая стабильность позволит увеличить приток инвестиций в экономику, в т. ч. иностранных. В свою очередь, это путь к модернизации основных фондов отечественных компаний, внедрению инновационных продуктов, вхождению в глобализационные экономические и научные процессы и проч. Можно еще продолжать рассуждения о влиянии ГК на стабилизацию регулирования отношений собственности, что сулило многочисленные выгоды и начало которому было положено украинской Конституцией. Однако названы первостепенно важные и они требуют отчета о результатах их внедрения в право Украины. Отчет же этот, боюсь, даст негативное представление о состоянии дел в сфере регулирования отношений собственности, да и в наших жизненных реалиях.

Непоследовательность и другие грехи нашого украинского законодателя известны и уже стали притчею во языцех, как и повседневные примеры нарушения прав собственников. По сути, как сказал в интервью газете «Зеркале недели» В. Онопенко, борьба за власть является борьбой за собственность. Не сводя свое выступление к этой тематике, замечу, что, пожалуй, первой его глобальной ошибкой, повлекшей за собой весьма сложные последствия для украинского общества, стало принятие ХК. Этот факт сам по себе показателен, ибо до сих пор невозможно понять и объяснить, как могли быть приняты два концептуально разных кодекса, регулирующие отношения в одной сфере. И вот с 1 января 2004 г. страна и все мы оказались разрываемы между прошлым и будущим — между тем прогрессивным, что было наработано за последние годы и что на полном ходу нас запускало в рыночную экономику,

игирями, которые привесил нам ХК, не позволяющий двигаться темпами, диктуемыми рыночными законами. Это все те же молью побитые хозяйственное ведение

и оперативное управление, это односторонняя реституция, это набор так называемых хозяйствующих субъектов и иная абракадабра. Все это словно в картинах Пикассо, где нос, уши, рот и другие части тела находяться вовсе не там, где мы их привыкли видеть и ощущать.

Собственники оказались в центре перетягивания каната, один конец которого тянет ГК в сторону европейского развития и рыночной экономики, а другой — ХК в сторону административно-командной системы. При этом с такой естественной для себя и очевидной всем характеристикой ХК никак не согласен, примеряя на себя европейский костюм, из-под которого торчат лапти. Ну смешно же, в самом деле, говорить, что ХК сродни коммерческим и торговым кодексам, которые знает европейское право. Правда, нам уже не до смеха.

Что касается квазисобственнических прав (хозяйственного ведения и оперативного управления), то старания ГК не только не были оценены, а напротив, он был изобличен в непоследовательности, т. к. вторгся в публичную сферу, хотя во всеуслышание заявлял о своей сугубо частной природе. Дескать, не суй свой нос. Хотя это по меньшей мере странно, ибо ХК по самые бакенбарды залез в частную сферу, перепачкав там все, что можно.

Однако, несколько слов по сути вопроса. Дело в том, что, безусловно, усилиями ГК сущностно изменить сложившиеся права государственных, казенных и коммунальных предприятий невозможно, да и неправильно. Тем более, что государство само еще окончательно не определилось с тем, что будет дальше делать со своими предприятиями. Как представляется, для него это вопрос даже не вторичный. Госпредприятия в том виде, как они сегодня существуют, подвергаются остракизму, но тем не менее никто не предложил концепцию их реформирования.

Но это еще не все. ХК заложил очень опасную тенденцию распространения этих квазисобственнических прав на негосударственные юридические лица. ХК предлагает нашему вниманию целый спектр несобственников, что вступает в естественное противоречие с рыночными законами, да и вообще трудно объяснимо.

Впрочем, как и необъяснимо то, что это все проделывает один и тот же законодатель — украинский. Его эксперименты над правом зашли так далеко, что в ЦК была введена доверительная собственность, т. е. траст, под названим вида права собственности (в отсутствие других его видов). Интересно то, что положення о ней должны содержаться в разделе о праве собственности, но их там нет. Частично нормы о доверительной собственности помещены в главу об управлении имуществом. Но траст — не договор. И главное даже не в том, что наше законодательство не английское и траста не знает. А в том, что это нам дает и нельзя ли обойтись без него? Ибо тогда надо видоизменять многое — и положения опекуна, и учреждений и многое другое. То есть нельзя настолько упрощенно подходить к основополагающим изменениям, а следует видеть их системно.

Такой же странной является ситуация с коллективной собственностью. С 1996 г. ее как будто бы и нет, но в то же время она есть. Кто ее субъекты и в чем