sbornik

бо для цього одного заповіту недостатньо. Так само відмова від свого права (спадкування, власності) не породжує обов’язків сторони цих односторонніх правочинів. Не однозначно й те, чи породжує вона права інших осіб, наприклад, чи виникає внаслідок відмови від спадщини у інших спадкоємців право на спадкування? І чи виникає у територіальної громади право на нерухоме майно власника внаслідок його одностороннього правочину — відмови від свого права? Думається, що ці правочини слід сприймати як суто такі, що спрямовані на припинення права, а не на виникнення права у іншої особи.

Крім того, постає питання: чи може вважатися таким, що виникло, право, існування якого пов’язане не лише з одностороннім правочином, а й з іншими юридичними фактами? Наприклад, чи не буде взагалі перебільшенням вважати, що із складанням заповіту виникає суб’єктивне спадкове право, якщо, крім того, воно залежить і від настання факту смерті заповідача, і від волі спадкоємця по прийняттю спадщини. Тобто принаймні можливі такі міркування:

1)складання заповіту породжує суб’єктивне спадкове право, здійснення якого пов’язане з волею самого спадкоємця (тобто, хоче — здійснює, не хоче — не здійснює). В останньому разі нездійснення права на спадкування припиняє його, що є винятком із загального правила — ч. 2 ст. 12 ЦК;

2)складання заповіту породжує можливість виникнення суб’єктивного спадкового права, яке згідно з ч. 3 ст. 1223 ЦК виникає у день відкриття спадщини. При такому баченні заповіт є одностороннім правочином із відкладальним строком, яким є смерть заповідача. Умовним цей правочин позначити неможливо, бо смерть особи, з якою пов’язане виникнення права на спадщину, є обставиною, яка неминуче настає, а відкладальною є обставина, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (ст. 212 ЦК).

Односторонні правочини, якими покладається обов’язок на інших осіб, викликають найбільше настороження. Якщо взагалі односторонні правочини можуть вчинятися особою, яка перебуває в правовідносинах (речових чи зобов’язальних), то односторонні правочини із покладенням обов’язку на інших осіб можуть вчинятися лише у разі, якщо така особа наділена відповідним повноваженням згідно з законом або умовами правовідносин, в яких вона перебуває. Такі особливі правомочності носія суб’єктивного права щодо вираження своєї волі, яка спрямовується на виникнення обов’язків у інших осіб, на чому й засновуються одностороннє зобов’язуючі правочини, в літературі називаються по різному: «секундарні правомочності» (С.М. Братусь)1, «правостворюючі правомочності (М.А. Гурвич)2, «правомочність на відшукання юридичного становища» (М.М. Агарков)3. Всі вони мають додатковий характер, бо, як правило, можливість їх вчинення по волі однієї особи передбачається за домовленістю сторін договору (двостороннього правочину).

3 Агарков М.М. Юридическая природа железнодорожной перевозки // Право и жизнь. — 1922. —

№2, кн. 3. — С. 17–19.

Прикладом таких односторонніх правочинів є право на залік (зарахування зустрічних вимог), яке надається одній зі сторін договору. Як зазначається в ч. 2 ст. 601 ЦК, зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Секундарною правомочністю як одностороннє зобов’язуючим правочином є вибір боржника в альтернативному зобов’язанні, тобто в такому зобов’язанні, умовами якого передбачається відповідне право кредитора за наявністю кількох боржників1.

Односторонні правочини пропонується також поділяти на ті, що є «чистими» юридичними фактами, тобто не регламентують змісту прав та обов’язків, а лише є підставою, що впливає на зміну або припинення правовідносин, та ті, що містять таку регламентацію. Першими є одностороннє зобов’язуючі правочини, а другими — ті односторонні правочини, які управомочують (надають право).

Проблеми відчуження нерухомості, пов’язані з кадастровими номерами земельних ділянок*

Прийняття змін до ст. 120 ЗК та ст. 377 ЦК викликало в нотаріусів чимало питань, що обговорюються на форумах. Ознайомлення з матеріалами форумів свідчить не лише про гостру занепокоєність нотаріусів внесеними змінами (і небезпідставну), а й намагання віднайти шлях вирішення тих проблем, які вони вбачають з цих редакцій статей. Позиції нотаріусів, як то часто буває, різні, майже протилежні. Але, не деталізуючи питання, порушені форумчанами, можна їх узагальнити таким чином.

1.Щодо бачення кадастрового номера земельної ділянки як істотної умови договору і наслідків його відсутності.

2.Стосовно поширення вимоги про позначення в договорі кадастрового номера земельної ділянки, на ділянки, які належать не тільки на праві власності, а й на інших правах.

3.Що робити з тими договорами, які вже були укладені і зареєстровані?

4.Щодо зв’язку цього питання з набуттям права власності (користування або оренди) на земельну ділянку з моменту державної реєстрації відповідних прав.

Аналіз цих питань та аналіз відповідних норм ЗК і ЦК дозволяє викласти такі міркування.

Насамперед слід звернути увагу на те, що регулюють норми статей 120 ЗК та 377 ЦК. Сфера їх регулювання не безмежна, вони спрямовані на регулювання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будів-

1 У ст. 539 ЦК, що хоча й іменується «Виконання альтернативного зобов’язання», надається визначення останнього, під яким розуміється зобов’язання, в якому боржник зобов’язаний вчинити одну

здвох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов’язання. Тобто під альтернативним зобов’язанням в цій статті розуміється лише зобов’язання, яке припускає можливість альтернативи його предмета, а не сторони. Проте, виходячи з приписів ст. 6 ЦК, можливість укладення зобов’язання з альтернативним суб’єктним складом відхиляти не можна. Тобто, якщо зобов’язання припускає можливість обрання сторони іншою стороною із вказаного в самому зобов’язанні кола осіб, то здійснення цього права

і буде свідчити про виникнення відповідного обов’язку у протилежної сторони. * Мала енциклопедія нотаріуса. — 2010. — №2. — С. 108–111.

лю або споруду, що розміщені на ній. Тобто законодавець цими статтями, по-перше, намагався комплексно врегулювати правову долю двох хоча й різних об’єктів, але тісно пов’язаних між собою; по-друге, цим унеможливити роз’єднання цих прав, тобто щоб право на будинок не виникло в однієї особи, а за земельну ділянку — в іншої; по-третє, встановити пріоритет будинку (споруди або будівлі) над земельною ділянкою, адже за ЦК та ЗК саме земельна ділянка слідує за будинком, а не навпаки; по-четверте, такий підхід запроваджує процес визначеності земельних ділянок як об’єктів права шляхом (а) їх ідентифікації та (б) реєстрації прав на них.

Наведене вище є безсумнівно вірним та необхідним для цивільного обороту нерухомості, тобто вчинення з нею правочинів. Думаю, що заперечувати проти цього ніхто не насмілиться. Інша справа, що процес переходу до реалізації цих цілей є небезпроблемним, оскільки цьому завадить як недосконалість законодавства, так

іреалії в правозастосуванні, тобто в діяльності тих державних органів, які покликані виконувати приписи закону.

Складнощі при цьому полягають і в тому, щоб недоліки законодавства та огріхи в діяльності органів державної влади не відбивалися негативно на становищі власника, який хоче реалізувати своє право, що гарантується йому Конституцією України.

Отже, ми маємо не лише обирати такий шлях вирішення проблем, який цілком

іповністю узгоджується з законодавством, а й який не заважатиме власнику здійснювати своє право. Які ж це проблеми і чим вони викликані?

Проблема полягає в тому, що віднині в договорі про відчуження будинку (будівлі, споруди) має позначатися кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду. І це є істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на ці об’єкти (крім багатоквартирних будинків). З цього слідують такі висновки.

1)ЦК і ЗК вимагають обов’язкового позначення кадастрового номера земельної ділянки в договорі про відчуження будинку (будівлі, споруди), а не прав на цю земельну ділянку, не правовстановлювальні документи на неї (щодо прав власності або користування).

2)Земельна ділянка не є предметом договору купівлі-продажу (або іншого договору про відчуження) будинку (будівлі, споруди), якщо інше не позначено в договорі або цим предметом не є садиба.

3)Договір купівлі-продажу (або інший договір про відчуження) будинку (будівлі, споруди) ніяк не впливає на зміну прав на земельну ділянку, на якій вони розташовані.

4)Цей договір являтиме собою правову підставу для переходу права власності на земельну ділянку до набувача будинку (будівлі, споруди).

5)Останнє здійснюється у встановленому земельним законодавством порядку. Між тим існування договору купівлі-продажу (або іншого договору про відчуження) будинку (будівлі, споруди) покликане забезпечити безпроблемність переходу права на земельну ділянку. Більше того, таке формулювання в ЦК, яке міститься в ст. 377: «право на яку переходить у зв’язку з переходом права власності на житловий буди-

нок, будівлю або споруду…» свідчить про автоматичність переходу права на земельну ділянку.

6) Наведене вище дозволяє стверджувати й те, що законодавець в ЦК ухилився від позначення на те, яке право на земельну ділянку та як переходить до набувача будинку (будівлі, споруди). ЗК ж у частинах 1–4 ст. 120 це питання почасти врегулював, вказуючи, що переходить те право на земельну ділянку, яке мав власник будинку.

З цього слідує, що для договору купівлі-продажу (або іншого договору про відчуження) будинку (будівлі, споруди) не потребується вирішення

питання про право на земельну ділянку, а вимагається лише позначення

її кадастрового номера.

Таким регулюванням законодавець забезпечує слідування прав на земельну ділянку праву на будинок (будівлю, споруду). Не вдаючись до дискусії з приводу того, наскільки це вірний підхід (адже практично у всіх правопорядках ситуація якраз протилежна — будинок слідує за земельною ділянкою), зосередимося на можливості або неможливості додержання вимоги про позначення кадастрового номера земельної ділянки в договорі про відчуження будинку (будівлі, споруди).

Якщо кадастровий номер в земельної ділянки є, то й проблеми немає. Проблема в тому, коли такий номер відсутній. Звичайно, тоді такий кадастровий номер особа мусить отримати. Це здійснюється згідно з Порядком присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, затвердженим Державним комітетом України із земельних ресурсів (Держкомзем) наказом від 15 лютого 2010 року №168. Зокрема в п. 5.1 Порядку встановлюється, що формування кадастрових номерів земельних ділянок, які на момент набрання чинності цим наказом надані у власність (користування) та не мають кадастрових номерів, здійснюється територіальними органами Держкомзему.

Отже, кадастровий номер присвоюється тій земельній ділянці, право на яку вже має особа. Це може бути як право власності, так і інше право.

Слід розглянути ті права, на яких власник будинку (будівлі, споруди) користується земельною ділянкою. Варіантів декілька: (1) право власності, набуте внаслідок приватизації земельної ділянки або на інших правових підставах; (2) право оренди;

(3) суперфіцій як право на чуже майно (зустрічається в Україні вкрай рідко); (4) право користування, що йменувалося так за радянських часів за чинним на той час законодавством, тобто без визначення сучасних підстав для цього.

Відтак, якщо особа має одне з названих перших трьох прав на земельну ділянку, набутих нею у встановленому порядку, але при цьому вони не мають кадастрових номерів, то отримати цей номер їй буде не важко. Якщо ж особа володіє земельною ділянкою без документів на неї, то їй слід спочатку визначитися з тим, яка підстава (одна з двох нині існуючих — чи право власності, чи оренди) її задовольнить.

Отже, шлях до отримання кадастрового номера земельної ділянки для осіб, які не приватизували свої ділянки або не уклали на них договір оренди, лежить лише через оформлення відповідних прав на них, що передбачені сучасним законодавством.

При цьому правомірність їх прав на земельну ділянку ніхто не оспорює і не вимагає їх переоформлення в примусовому порядку. Проте реалізація свого права на розпорядження земельною ділянкою (шляхом її переходу до набувача будинку, який на ній розташований) можлива лише за умов отримання кадастрового номера на неї, чому передує (а вірніше, що здійснюється разом) оформлення прав на цю ділянку.

Слід звернути увагу й на таке досить поширене уявлення серед населення і нотаріусів: якщо право оренди або право власності на земельну ділянку не оформлено, то закон не містить норми, яка б забороняла суб’єкту її відчуження (навіть в разі відчуження будинку, розташованого на ній).

Це твердження не вірне, оскільки хоча закон дійсно не містить заборони на таке відчуження, але встановлює правила, яких слід додержуватися при такому відчуженні. І ці правила містять припис щодо обов’язкового отримання кадастрових номерів на земельні ділянки. Тобто кадастровий номер присвоюється тільки тим земельним ділянкам, право на які (власності або оренди) має особа.

Отже, говорити про те, що цим порушується конституційне право громадянина на власність, немає жодних підстав, оскільки є право і є порядок його реалізації. Для реалізації свого права особа-власник має додержуватися встановленого законом порядку. Це звичайне правило, яким слід керуватися в будь-яких відносинах. (Наприклад, при бажанні власника земельної ділянки побудувати на ній будинок він мусить отримати всі необхідні дозволи і не може заявляти, що це порушує його конституційне право. Таких прикладів чимало. Більше того, замало інших випадків, коли власник не поставлений в умови додержуватися певного порядку, хіба що це стосується різноманітних об’єктів побутового призначення, користування та розпорядження якими детально не піддане жорсткій регламентації).

Згідно з п. 5.2 Порядку для формування та присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, яка на момент набрання чинності цим наказом надана у власність (користування) та не має кадастрового номера, власник (користувач) такої земельної ділянки або уповноважена ним особа подає до територіального органу Держкомзему за місцем знаходження земельної ділянки заяву про присвоєння кадастрового номера земельної ділянки.

До заяви додаються копія документа, що посвідчує особу; копії ідентифікаційного номера у Єдиному державному реєстрі фізичних осіб — для фізичної особи, коду в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України — для юридичної особи; копія документа, що посвідчує право на земельну ділянку.

Отже, варіантів, інших, ніж необхідність спочатку визначитися зі своїм правом на земельну ділянку, на сьогодні не існує.

Невірним є бачення, що кадастровий номер та розмір земельної ділянки мають бути вказані лише в тому договорі відчуження будівель, які знаходяться на приватизованих земельних ділянках. Адже, по-перше, це може бути не лише право власності на земельну ділянку, а й право оренди. По-друге, піти шляхом можливого збереження такого стану прав на земельну ділянку, який мав власник будинку за радян-

ських часів (тобто ділянка не приватизована і не орендована) при відчуженні будинку, не допустимо. Хід міркувань, що в цих випадках можливо посвідчувати договори про відчуження будинку (будівлі, споруди) без кадастрового номера із позначенням на це в тексті договору, є в корені невірним. Такі думки, що можна відшукати шлях, як обійти те, що нам не подобається, або ускладнює наше життя, або на наш погляд погіршує порядок, який існував раніше, — не надасть позитиву у вирішенні проблеми. Якраз навпаки — рано або пізно породить іншу проблему. Тому краще усвідомити те, що в законодавстві запроваджено новий порядок переходу прав на нерухомість разом із земельними ділянками, право на які також переходить до набувача і в цьому разі «вольно или невольно», але прийдеться оформляти на неї право, як то вимагається сучасним законодавством.

Нині покладено початок наведенню порядку в питаннях ідентифікації земельних ділянок, хоча процес цей в дійсності, як зазначалось, не безпроблемний. Але ці проблеми слід долати не в обхід закону, а вдосконаленням законодавства та діяльності відповідних органів. Можливо й інше: якщо накопичиться критична маса випадків, які свідчать про неможливість для громадян здійснити своє право власності через невиконання не за їх виною вимог про надання кадастрового номера земельній ділянці (внаслідок технічної неможливості це зробити або з інших причин), то слід впливати на прийняття змін до законодавства, які призупинять дію норми про необхідність кадастрових номерів до вдосконалення їх надання.

Поки що запропонований такий порядок і він полягає в зверненні за кадастровим номером земельної ділянки з наданням відповідних документів, присвоєння цього номера з моменту відкриття Поземельної книги, надання витягу з державного реєстру (а не довідок) про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці.

При намаганні порушити порядок відчуження будинку (будівлі, споруди) без вказання в договорі кадастрового номера земельної ділянки, якими б розсудами при цьому сторони або нотаріус, що посвідчив такий договір, не керувалися, настають наслідки, передбачені законом, а саме:

такий договір, виходячи з ч. 1 ст. 638 ЦК, не може вважатися укла-

деним, оскільки в ньому відсутня одна з істотних умов, названих як та-

ка законом.

Наступне питання, яке турбує нотаріусів, це те, що робити з тими договорами, які вже були укладені і зареєстровані. При відповіді на нього слід, по-перше, керуватися загальним правилом про дію закону в часі, по-друге, виходити знов-таки з вимог чинного законодавства.

Правило про дію закону в часі поширює дію закону на майбутнє з моменту набрання ним чинності. Тобто не піддається сумніву те, що укладені до цього моменту договори з нерухомістю (посвідчені та зареєстровані) є дійсними. Вони є правовстановлювальними документами. Однак нині їх недостатньо для посвідчення договору про відчуження нерухомості, для чого слід здійснити ті дії про присвоєння земельній ділянці кадастрового номера, про які йшлося вище.

Нарешті, останнє — це те, який зв’язок цього питання з набуттям права власності (користування або оренди) на земельну ділянку. Згідно зі ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Слід акцентувати увагу на тому, що йдеться про реєстрацію прав на земельну ділянку, а не договорів. Тобто особа, яка набула право на земельну ділянку відповідно до вимог закону, тобто зареєструвала його в реєстрі, але не має кадастрового номера земельної ділянки, не позбавляється необхідності присвоїти ділянці кадастровий номер. Особа ж, яка набувала права на земельну ділянку за радянських часів і не приватизувала її, при відчуженні будинку звертається за отриманням кадастрового номера на підставі тих документів, які в неї є на підтвердження правомірності володіння та користування земельною ділянкою і одночасно вирішує питання про набуття того права, яке вона обере з двох можливих за чинним законодавством — або власності або оренди.

Ніякі варіанти щодо встановлення факту правомірності володіння майном (тобто земельною ділянкою) або факт набуття права власності тут запроваджуватися не можуть.

Категория отказа в гражданском праве Украины*

Вопросы так называемого отказа от договора являются злободневной проблемой, которая породила широкие дискуссии в научных кругах и вызывает немалые затруднения в судебной практике. Следует, однако, заметить, что наиболее часто идет речь об отказе от исполнения договора и о расторжении договора. Именно в таком контексте анализируется отказ от договора, понимаемый обычно как односторонний отказ от исполнения обязательств. В то же время далеко не только отказ от договора (его исполнения) представляет собой интерес, но и в целом такая правовая категория, как «отказ», употребляемая в обиходе и законодательстве в самом разнообразном значении.

Гражданский кодекс (ГК) Украины 2003 г. оперирует понятиями «отказ от права», «отказ от сделки», «отказ от договора», «отказ об обязательства», имеет место и отказ от тех или иных действий и некоторые другие случаи отказов. Их анализ позволяет сгруппировать отказы следующим образом: I. Отказ от права. II. Отказ от сделки.

Учитывая рамки настоящей публикации, сосредоточимся на сущности указанных понятий и их внутренней модификации, а также обратим внимание на последствия отказа от сделки1.

* Гражданское законодательство: Статьи. Комментарии. Практика / Под ред. А.Г. Диденко. — Алматы, 2010. — Вып. 36. — С. 42–58.

1 Следует заметить, что здесь не будут рассматриваться иные варианты отказа, имеющие различную правовую природу, в т. ч. публично-правовую, как то: отказ в государственной регистрации юридического лица либо права (на недвижимость), отказ в удостоверении сделки, а также такая правовая категория, как завещательный отказ.

– иногда отказ от права обусловлен определенной процедурой (отказ от недвижимой вещи — ст. 347 ГК Украины, отказ опекуна от имущественных прав подопечного лишь по разрешению органа опеки и попечительства (ч. 1 ст. 71 ГК Украины).

1.3. Лицо может отказаться от вещного, обязательственного (права требования) и от корпоративного права

Примером отказа от вещных прав является ст. 347 ГК Украины «Отказ от права собственности», в которой предполагается такая возможность для собственника с указанием на те действия, которые свидетельствуют о его отказе от своего права. Ими могут быть как фактические действия (когда достаточно, чтобы лицо заявило о своем отказе от права собственности на имущество или совершило другие действия, свидетельствующие о его отказе от права собственности), так и юридически значимые действия (необходимость внесения соответствующей записи в государственный реестр вещных прав на недвижимое имущество).

Допускается отказ и от других вещных прав, например, сервитута (согласно ч. 1 ст. 406 ГК Украины он прекращается в случае отказа от него лица, в интересах которого был установлен сервитут) или владения, которое прекращается в случае отказа лица от владения имуществом (п. 1 ч. 1 ст. 399 ГК Украины).

Иногда законодатель использует выражение «отказ от вещи», что чаще всего сводится к пониманию «отказа от права». Так, в ст. 336 ГК Украины указывается об отказе собственника от движимой вещи, следствием чего является приобретение права собственности на эту вещь лицом, завладевшим ею. Предполагается и возможность отказа от вещей и статьями, которые регулируют отдельные виды договоров, например, право поклажедателя на отказ от поврежденной вещи, качество которой изменилось настолько, что она не может быть использована по назначению (ч. 2 ст. 951 ГК Украины); право комитента на отказ от купленного для него комиссионером имущества (ч. 4 ст. 1017 ГК Украины). В этих случаях по сути имеет место отказ от права собственности, поскольку поклажедатель является собственником вещи, переданной на хранение, от которой он отказывается. Так же комитент является собственником имущества, приобретенного для него комиссионером (ст. 1018 ГК Украины).

Отказ от обязательственного права довольно детально урегулирован в многочисленных статьях ГК Украины. В частности, согласно п. 3 ч. 1 ст. 568 ГК обязательство гаранта перед кредитором прекращается в случае отказа кредитора от своих прав по гарантии путем возвращения ее гаранту или путем представления гаранту письменного заявления об освобождении его от обязанностей по гарантии. Частные случаи отказа от обязательственных прав будут рассмотрены ниже при характеристике отказа от сделок, где это целесообразнее.

Отказ от корпоративного права наблюдается тогда, когда участник хозяйственного общества заявляет о своем выходе из общества и не требует расчетов. От-

казываться от права может как сторона договора, так и третье лицо, следствием чего является приобретение права стороной, которая заключила договор в пользу третьего лица (ч. 4 ст. 636 ГК).

1.4. Отказ от права, отказ от возникновения права и отказ от осуществления права

Лицо может отказаться как от того права, которое уже ему принадлежит, так и от его приобретения. Примером отказа от права, которое уже имеет лицо, является отказ от права собственности, отказ от права требования и др. Результатом этого отказа будет прекращение у лица права.

Лицо может отказаться и от возникновения у него права, в том случае когда согласно правовому механизму именно у него может возникнуть это право по его воле. Иллюстрацией могут служить отказ лица, нашедшего утерянную вещь, от приобретения права собственности на нее (ч. 2 ст. 338 ГК Украины) и лица, которое содержало безнадзорный домашний скот, от приобретения права собственности на него (ч. 2 ст. 341 ГК Украины). Как следствие, у лица право не возникнет.

Отказом от приобретения корпоративных прав является отказ наследника участника хозяйственного общества (например, с ограниченной ответственностью) или наследника члена производственного кооператива вступить в общество или отказ других участников этого общества принять наследника, который выразил такое желание (ч. 5 ст. 147 ГК, ч. 3 ст. 166 ГК Украины). В последнем случае необходимо различать отказ лица (наследника) от права и отказ ему в реализации права на наследование. Точнее, таким отказом, от кого бы он ни исходил, лицо (наследник) не просто не приобретает право, а лишается возможности выбора (вступить в хозяйственное общество или кооператив либо требовать проведения расчетов с ним).

Отказ лица от осуществления права может касаться как вещных, так и обязательственных, а также организационных прав. Примером отказа от осуществления последних является отказ сособственников от осуществления преимущественного права покупки доли, отчуждаемой одним из сособственников (ч. 3 ст. 362 ГК Украины). Последствие такого отказа заключается в том, что право (преимущественное право приобретения отчуждаемой другими сособственниками доли в общей собственности) тем не менее у лица (сособственника) остается. Оно не прекращается с его отказом приобрести в этот раз долю в общей собственности, а может реализоваться при продаже доли другим сособственником.

Право у лица остается, потому что отказ от осуществления права не прекращает само право, в отличие от случаев отказа от права, например, права собственности, вследствие отказа от которого оно прекращается.

Примеры отказа от осуществления обязательственных прав будут рассматриваться ниже при анализе отказа от сделки, поскольку обязательственные права существуют чаще всего в двухили многосторонних сделках.