настільна книга
.pdfсправі. Є вже три коментарі до КПК. У третьому, виданому в Харкові, за редакцією в. о. голови вищого спеціалізованого суду С. М. Міщенка (а також народного депутата С. В. Ківалова та міністра внутрішніх справ В. Ю. Захарченка), допускається можливість участі адвоката шляхом представлення свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю і договору із захисником. Слід також мати на увазі, що договір може укладатися за певних умов і усно (ч. 2 ст. 27 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Тому суд може допустити адвоката на підставі свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю і договору. Для суддів може спрацювати авторитет пана С. М. Міщенка як в. о. голови Вищого спеціалізованого суду, під редакцією якого видано відповідний коментар до КПК.
Під час проведення невідкладних процесуальних дій за участю захисника і коли неможливе прибуття захисника, обраного підозрюваним, обвинуваченим, протягом двадцяти чотирьох годин, слідчий, прокурор, суд мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому залучити іншого захисника.
Ці позиції, попри їх привабливість, мають певні недоліки. Якщо у справі є захисник, який обумовив з підзахисним лінію захисту або визначив основні моменти напрямів захисту, то новий адвокат, присутній тільки для певної процесуальної дії, може зламати вивірену і погоджену з підозрюваним лінію захисту, що може мати необоротні наслідки.
Ст. 54 містить загальне правило про те, що підозрюваний, обвинувачений має право відмовитися від захисника.
Відмова від захисника фіксується у протоколі процесуальної дії. Вона має відбуватися винятково в присутності захисника після надання можливості для конфіденційного спілкування.
Відмова від захисника не приймається у випадку, коли його участь є обов'язковою. У такому випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений відмовляється від захисника і не залучає іншого, захисник має бути залучений у порядку, передбаченому ст. 53 КПК, для здійснення захисту за призначенням.
Приклад. У справі X., де доказова база була слабка, адвокат написав низку клопотань і зайняв активну позицію із захисту підсудного. Це не сподобалося судді. В результаті поза спиною адвоката були проведені переговори з родичами підсудного. Поставлена вимога відмовитись від послуг цього адвоката. Натомість обіцяно м'який вирок. Вимога була виконана. У справу вступив адвокат, рекомендований суддею.
Однак суддя не дотримала слова. Обвинувальний вирок був суворий і передбачав тривале позбавлення волі. Апеляційний суд підтримав суддю і вирок був залишений у силі. Тоді знову звернулися до адвоката, який надавав раніше свої послуги. За його скаргою до ВССУ вирок було скасовано і направлено на новий розгляд. При новому розгляді до X. було застосовано статтю 75 КК України, тобто відстрочку покарання. Такі ситуації можуть виникати і за нового КПК, тим паче, що ним передбачено угоду з правосуддям.
Стосовно допиту адвокатів, то за буквальним змістом статті адвоката не можна допитувати тільки з питань, які стосуються адвокатської таємниці.
Новий КПК не передбачив істотних відмінностей у становищі свідка порівняно з КПК 1964 р. Тому і принципи роботи із свідками для захисту істотно не змінилися.
Особливістю нового КПК є те, що при заявленні відводу слідчому судді, або судді, який здійснює судове провадження одноособово, відвід розглядає інший суддя того ж суду. Новий КПК надає можливість для заявлення відводу адвокатові з підстав, передбачених ст. 78 КПК.
Докази та доказування
Важливим у роботі судді є питання про недопустимість доказів. Новий КПК у главі 4 "Докази і доказування" визначив, що доказами у кримінальній справі є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Велике значення моральні норми мають при вирішенні питання про допустимість доказів у кримінальному процесі. Доказове право в цілому має ґрунтуватись на моральних засадах. Де межі втручання в сферу особистого життя людини у збиранні доказів? Які засоби збирання доказів будуть моральними, а отже, юридично оправданими і допустимими? Це одне з найскладніших завдань науки кримінального процесу. А. Ф. Коні відзначав, що особливо широким є вплив моральних міркувань у такій складній справі, як оцінка доказів за джерелом і змістом. Чи слід взагалі і якщо так, то чи можливо безмежно користуватись щоденниками підсудного і потерпілого як доказами? Щоденник дуже небезпечний, у розумінні досягнення правди, доказ, - зауважував він (Кони А. Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Собр. соч. в 8
т. - Т. 4. - М., 1967. - С, 50-68).
Конституція України встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. У ч. 2 ст. З Конституції головним обов'язком держави проголошено утвердження та забезпечення прав і свобод людини, а отже, правоохоронні органи та суд при встановленні істини під час розслідування і розгляду кримінальної справи зобов'язано дотримувати гарантій прав та свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції та в інших законах України. Згідно зі ст. 9 Конституції та відповідних норм КПК чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) у визначенні кримінального обвинувачення кожному гарантовано право на справедливий розгляд справи щодо нього незалежним і безстороннім судом і застосування презумпції невинуватості. Аналогічні гарантії містить і Міжнародний
пакт про громадянські та політичні права 1966 p., ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української PCP від 19 жовтня 1973 р. №2148-УШ.
Водночас у ч. З ст. 62 Конституції закріплено основний принцип допустимості доказів, який полягає у тому, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. П. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначає, що "докази мають визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією прав людини і громадянина, встановленого кримінальнопроцесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами ".
Отже, якщо суд визнав доказ недопустимим під час судового розгляду, то відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК це тягне за собою неможливість його дослідження в судовому засіданні або припинення його дослідження, якщо таке було розпочате. Якщо суд визнав недопустимим доказ у нарадчій кімнаті або безпосередньо у судовому засіданні, то відповідно до ч. 2 ст. 86 КПК такий доказ не може бути використаний у прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд в ухваленні судового рішення. Ця норма обов'язкова як для слідчого судді, так і для суду.
Юридичною наукою вироблено критерії допустимості та недопустимості доказів.
1.Доказ має бути отриманий належним суб'єктом, який наділений повноваженнями проводити процесуальну дію, під час якої отриманий доказ.
2.Важливі для справи фактичні дані мають бути одержані із встановлених законом джерел, які перераховані у КПК України і які можна перевірити.
3.Доказ має бути отриманий із дотриманням порядку проведення процесуальної дії.
4.В отриманні доказів мають бути дотримані вимоги закону щодо фіксації перебігу та результатів процесуальної дії.
5.Зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи є достатніми для здійснення аналізу і перевірки достовірності та законності отримання фактичних даних.
Новий КПК сприйняв ці норми і творчо переробив їх. Відповідно до ст. 87 КПК:
1.Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав і свобод людини.
2.Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:
1)здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
2)отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;
3)порушення права особи на захист;
4)отримання показів чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитись від давання показів та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;
5)порушення права на перехресний допит;
6)отримання показів від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
3. Докази, передбачені цією статтею, мають визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, коли вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав і свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.
У справі М. огляд місця події, як було встановлено у суді, відбувся без участі понятих. За клопотанням адвоката понятих допитали, і було з'ясовано, що вони не брали участі в огляді. Працівники міліції попросили їх підписати вже заготовлений протокол слідчої дії. Адвокат заявив клопотання про визнання протоколу огляду місця події недопустимим. У конкретній справі в червні 2012 р. суд не погодився з адвокатом. Однак із прийняттям нового кодексу в силу вимог ч. 2 ст. 87 КПК суд у встановленні такого факту буде зобов'язаний визнати цей доказ недопустимим.
Докази мають бути належними, тобто прямо чи непрямо (евентуально) підтверджувати існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню або мають значення для справи, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст. 85 нового КПК).
Згідно з ч. 1 ст. 66 КПК 1961 р., особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд можуть збирати докази лише у справах, що перебувають у їх провадженні. Вони також вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі, що перебуває у їхньому провадженні.
Докази слід було визнавати такими, що отримані неналежним суб'єктом у таких випадках:
1) під час проведення органом дізнання слідчих дій, які він не уповноважений проводити у справах, в яких обов'язковим є досудове слідство. Ці всі справи, за винятком справ про злочини, зазначено у ч. 1 ст. 27 і ст. 425 КПК 1961 р., в яких досудове
слідство все ж може проводитися за рішенням прокурора чи суду й у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через фізичні або психічні вади не може здійснювати своє право на захист;
2)під час проведення органом дізнання слідчих дій після закінчення строків, встановлених статтями 108 і 426 КПК 1960 р.;
3)під час проведення органом дізнання слідчих дій та оперативно-розшукових заходів після передачі кримінальної справи слідчому без доручення останнього. Виняток становить ситуація, коли у справі про тяжкий злочин не встановлено особу, яка його вчинила.
Докази визнаються такими, що отримані неналежним суб'єктом, під час проведення слідчих дій слідчим у випадках:
1)коли слідчий не прийняв справу до свого провадження і не виніс постанову про це (ст. 113 КПК 1961 р.), за винятком огляду місця події;
2)коли слідчий не включений у групу слідчих;
3)коли слідчий порушив вимоги закону про підслідність (ст. 112 КПК 1960 р.);
4)під час проведення слідчим дій після закінчення строків досудового слідства (ст. 120 КПК 1960 р. або без відновлення досудового слідства у зупиненій кримінальній справі (ст. 210 КПК) 1960 р . Суд повинен був визнавати недопустимими такі докази.
Докази визнаються такими, що були отримані неналежним суб'єктом, під час проведення слідчих дій особою, яка підлягає відводу (ст. 210 КПК 1961 р.).
Підставою визнання доказу недопустимим може бути отримання його з невстановленого джерела. За загальним правилом не є показами свідка його пояснення, дані не під час допиту, а підозрюваного - його пояснення, дані під час затримання і викладені у протоколі затримання (ст. 106 КПК 1961 р.) або такі, що давалися органу дізнання не під час допиту. Окремі судді вважають, що не можуть визнаватись доказами вини пояснення осіб, отримані як під час дослідчої перевірки в порядку ст. 97 КПК 1961 р., так і після порушення кримінальної справи, як такі, що не відповідають вимогам ст. 65, 84, 85 КПК 1961 р. За суттю такі докази є здобутими з порушеннями встановленого порядку одержання доказів.
Наведені випадки могли визнаватись недопустимими відповідно до практики застосування КПК 1960 року. Вони були сприйняті судовою практикою. І хоча новий КПК не дав чіткого переліку цих випадків, адвокати ставитимуть перед слідчим суддею і судом ці проблеми і просити визнати такі докази недопустимими. Отже, це питання вирішуватиметься у кожному конкретному випадку з урахуванням вимог статей 84, 85,
86, 87, 88, 89, 90 КПК 2012 р.
До порушення кримінальної справи (за КПК 1961 р.) пояснення можуть бути отримані лише від осіб, які подали заяву чи скаргу, якщо потрібні якісь відомості, що
доповнюють чи уточнюють скаргу. Але й у цьому випадку слід роз'яснювати гарантії, передбачені ст. 63 Конституції. Такі пояснення не могли бути використані в доказуванні винності та на них не можна посилатися, оскільки вони не встановлюються з джерел, передбачених у ч. 2 ст. 65 КПК 1961 р. Однак з прийняттям нового КПК слідчі дії розпочинаються не після порушення кримінальної справи, а після реєстрації заяви про злочин і внесення її до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ст. 214 КПК).
Недопустимими є покази, отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження. У справі можуть бути встановлені факти погроз або насильства (наприклад, наявність тілесних ушкоджень у період, коли проводилися допити, викликає сумніви щодо добровільності показів). Тому адвокати, дізнавшись про погрози і насильство, заявляють клопотання про освідування особи на предмет ушкоджень. Судова практика засвідчує, що трапляються непоодинокі випадки, коли невинуваті особи обмовляють себе у вчиненні тяжких злочинів, а належного розслідування цих випадків з боку прокуратури не відбувається.
12 червня 2008 р. Європейський суд ухвалив рішення у справі "Яременко проти України", в якому констатував порушення Україною прав заявника, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції, у зв'язку із засудженням його за злочин виключно на підставі явки з повинною, отриманої після усунення від справи адвоката і від якої заявник згодом відмовився із посиланням на застосування незаконних методів слідства. Європейський суд не розглядає скарги на неправильне застосування норм національного законодавства у встановленні фактичних обставин. Але коли такі помилки суду тягнуть порушення прав, гарантованих Конвенцією, Європейський суд дає їм оцінку. У цій же справі Європейський суд з прав людини вказав, що "Суд вражений фактом, що в результаті процедури, до якої вдалися органи влади, заявник не отримав користі від необхідної умови (імператива щодо обов'язкової участі захисника) й опинився у ситуації, в якій, за його твердженнями, його змушували відмовитися від права на юридичну допомогу.
Можна нагадати, що заявник мав захисника під час розгляду зазначеної кримінальної справи й відмовився від права на захисника під час допиту з приводу іншого злочину. Такі обставини викликають серйозні підозри щодо існування прихованої мети в первинній кваліфікації злочину. Той факт, що заявник визнав себе винним за відсутності захисника та одразу ж відмовився від цього визнання, свідчить про слабкість його позиції та нагальну потребу в належній юридичній допомозі, від якої він відмовився 1 лютого 2001 р. з огляду на спосіб, у який слідчий... використовував його дискреційні повноваження щодо кваліфікації розслідуваного злочину".
У справі "Лука проти Італії" (рішення від 27 лютого 2001 р.) Європейський суд визнав порушеними пункти 1 і 3 ст. 6 Конвенції, оскільки заявник був засуджений виключно на підставі свідчень, даних на досудовому слідстві співучасником злочину, який під час судового розгляду послався на своє право не давати показів, а захисник заявника не мав можливості його допитати в судовому засіданні. Новий КПК урахував ці положення й у ст. 95 КПК передбачив, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показах, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку,
передбаченому статтею 225 нового КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показами, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Недопустимими є докази, отримані з показів, які ґрунтуються на чутках, думках, припущеннях або не вказаних джерел інформації. Недопустимим визнається доказ з недодержанням порядку проведення процесуальної дії, в результаті якої він отриманий. Наприклад, одержано покази від осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Докази мають визнаватись недопустимими у тих випадках, коли фактичні дані отримані під час проведення слідчих дій (обшуку чи огляду приміщення) без постанови судді, без участі понятих або коли поняті є прямо або опосередковано зацікавленими особами (наприклад, відбувають адміністративне покарання, позаштатні працівники правоохоронних органів, стажисти, практиканти тощо). Мають визнаватися недопустимими докази, отримані без роз'яснення особам, які беруть участь у слідчій дії, наданих їм законом прав або з уведенням їх в оману щодо характеру та обсягу останніх.
Доказ, отриманий у результаті слідчих дій, на проведення яких потрібен дозвіл суду, має визнаватися недопустимим без такого дозволу. Якщо суду не надано всю необхідну інформацію і він дає дозвіл на проникнення до житла, то це теж може бути предметом оцінки щодо недопустимості доказу.
У рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009 визнано, що "особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи давання пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо Законами України щодо цього не встановлено обмежень". З прийняттям нового КПК таке роз'яснення вже не актуальне. Ст. 66 КПК встановлює, що свідок має право користуватися під час давання показів та участі в проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями ст. 50 цього Кодексу.
Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" роз'яснив, що порушення вимог закону щодо участі захисника може бути підставою для визнання недопустимими тих доказів, що були зібрані під час виконання таких дій. Це роз'яснення по суті зберігає свою силу, оскільки допит без захисника є порушенням права на захист, що передбачено ст. 87 КПК.
Недопустимими є покази осіб, отримані з порушенням закону про обов'язкову участь у допиті перекладача і педагога.
Якщо були порушені процесуальні правила збирання, приєднання до кримінальної справи доказів або з порушенням порядку фіксування процесуальних дій і заборон та обмежень, встановлених щодо окремих категорій громадян, які не можуть бути допитані як свідки, а також з порушенням процедури допиту неповнолітніх, такі докази також належать до недопустимих.
Недопустимими є і докази, одержані у результаті проведення слідчої без дозволу суду (обшук житла), за відсутності передбачених законом виняткових обставин. До недопустимих доказів слід віднести і такі, що одержані без відновлення досудового слідства у зупиненій кримінальній справі або без продовження цього строку. Важливою є і норма про визнання доказу недопустимим з порушенням права на перехресний допит. Адвокати фіксують для себе порушення з боку судді, коли він безпідставно знімає запитання адвоката, а також коли вони перебирають на себе роль прокурора у судовому процесі. Акумулювавши такі випадки, адвокати ними обґрунтовуватимуть визнання відповідних доказів недопустимими у випадках, коли це доцільно для захисту.
Окремої розмови заслуговують і питання допустимості доказів, переданих у порядку правової допомоги компетентними органами інших держав. Слід тільки зауважити, що оцінка поданих у порядку правової допомоги доказів здійснюється відповідно до правил і вимог КПК України. Недопустимими, зокрема, є докази, одержані з непередбачених КПК України джерел, з порушенням способів збирання доказів тощо, якщо це суперечить принципам українського законодавства.
Не можуть бути визнані допустимими докази, одержані за допомогою поліграфа, що практикується в СІЛА. Тому в міжнародних договорах про правову допомогу використовують формулювання: "Ніщо в цій статті не може бути витлумачено як зобов'язання сторін у цій Конвенції застосовувати у кримінальних справах будь-яку форму чи будь-який метод доказування, що не сумісні з їх власними законами". "За змістом договорів у кримінальному процесі допустимі такі отримані з-за кордону докази, які є допустимими відповідно до закону держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги. І навпаки, недопустимі такі докази, які є недопустимими з точки зору національного закону запитуючої сторони.
Допустимість доказів, переданих компетентними іноземними установами, перш за все означає визнання їх придатності для доказування у кримінальних справах згідно з КПК України", - зауважує А. Маланюк. Таке трактування залишається актуальним і з прийняттям нового КПК.
Збирання доказів
Відповідно до ст. 92 КПК обов'язок доказування обставин обвинувачення (ст. 91 КПК) покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК випадках - на потерпілого. Обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.
Якщо сторона захисту ініціює проведення слідчих дій, вона подає клопотання в порядку, передбаченому ст. 220 КПК. Постанова слідчого, прокурора про відмову у задоволенні такого клопотання може бути оскаржена слідчому суддеві. Таким чином, слідчий суддя має дати оцінку доцільності проведення слідчої дії та правомірності
відмови у її проведенні. Рішення, прийняті слідчим суддею в цих випадках, можуть бути визначальними для подальшого розслідування кримінальної справи.
На слідчого суддю поширюються загальні правила оцінки доказів, що ґрунтуються на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили (ст. 94 КПК).
У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 100 КПК, слідчий за погодженням з прокурором і прокурор можуть звертатися до слідчого судді в порядку ст. 171-173 КПК щодо арешту речового доказу або документа.
Актуальним і гострим є питання щодо великих партій речових доказів, зберігання яких може зумовити чималих затрат або потребують спеціальних умов зберігання, або піддаються швидкому псуванню (ст. 100 ч. б КПК). Нерідко потім наносяться власнику чималі збитки, порушуються вимоги щодо гарантій вільного володіння на праві власності, та вимоги Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Приклад. Слідчий М. у зв'язку з порушенням кримінальної справи проти директора підприємства (спиртового заводу) наклав арешт і опечатав цехи державного підприємства. Тільки після кількох скарг до прокурора області й у Генеральну прокуратуру вдалося відновити роботу підприємства. Очевидно, що майно державного підприємства не могло арештовуватись для забезпечення можливого майбутнього цивільного позову. Адже держава не відповідає своїм майном за шкоду, нанесену державі. В результаті таких дій слідчого цехи державного підприємства кілька днів не працювали.
Оперативний підрозділ податкової служби під час огляду майна, яке знаходилося на зберіганні, вилучив і вивіз його. В подальшому кримінальну справу так і не було відкрито, а майно не було повернуто. В результаті судової тяганини з держави стягнуто понад 1 млн 200 тис. грн збитків, нанесених унаслідок вилучення майна.
Практика Європейського суду також засвідчує низку рішень проти України у зв'язку з порушенням права вільного володіння майном. З прийняттям нового КПК, який врахував і такі випадки реалізації майна особи, знищення цього майна, його технологічної переробки може бути здійснено за рішенням слідчого судді, а отже, певною мірою і під його відповідальність. Проти судді Ф., який прийняв речові докази (сигарети), у зв'язку з їх пропажею було порушено кримінальну справу.
Вирішуючи питання арешту тощо, слідчий суддя має перевіряти належність речових доказів і документів до справи, а також правильність оформлення документів, за якими речові докази та документи вилучені, та в певних випадках продумати належні умови їх зберігання. У справі підприємця Б. за підозрою про контрабанду вилучено велику партію зонтів і парасоль. Провадження у справі було закрито, але майно тривалий час не повертали підприємцю, у зв'язку з чим той звернувся у суд. Під час проведення
експертизи було встановлено, що зонти і парасолі втратили товарний вигляд і непридатні для реалізації через неналежні умови зберігання.
Нерідко слідчі органи вилучають документи, які не стосуються справи. У такий спосіб припиняється нормальна робота підприємств, а приміщення слідчих завалені горами нікому не потрібних (крім самого підприємства) документів. Слідчий суддя повинен мати на увазі й такі ситуації. Звичайно, слідчий суддя не несе прямої відповідальності за втрату документів і речових доказів або неналежне їх зберігання. Але скарги на такі дії з боку адвокатів йому надходитимуть. Зрештою є чимало рішень Європейського суду, якими покладено на державу матеріальну відповідальність за неналежне зберігання речових доказів та іншого майна, і слідчий суддя повинен мати це на увазі.
Ст. 106 КПК передбачає, що до складу слідчої (розшукової) дії входять також дії щодо належного упакування речей і документів та інші дії, що мають значення для перевірки результатів процесуальної дії. Отже, перевіряючи повноту і належність складення протоколу, слідчий суддя має поцікавитись і додатками, зокрема дотриманням вимог пакування речей і належності їх зберігання. У всякому разі адвокати, виконуючи свої функції щодо захисту, звертатимуть увагу слідчого судді на ці обставини, а у відповідних випадках оскаржуватимуть ухвали слідчого судді з посиланням на порушення таких вимог.
Процесуальні дії під час досудового розслідування можуть фіксуватись за допомогою технічних засобів. За клопотанням учасників процесуальної дії фіксування, в тому числі під час здійснення процесуальних дій у слідчого судді, є обов'язковим (ст. 107 КПК). Слідчий суддя повинен мати на увазі, що учасники судового провадження мають право отримати копію запису судового засідання і адвокати цим користуватимуться. Відповідно до ч. 6 ст. 107 КПК незастосування технічного запису, у випадку якщо воно є обов'язковим, тягне недійсність відповідної процесуальної дії та отриманих результатів, за винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії чинною.
Під час судового засідання у слідчого судді ведеться журнал судового засідання, який підписує секретар судового засідання (ст. 108 КПК).
Слідчий суддя ставить до відому учасників процесуальної дії за допомогою повідомлення, якщо участь цих осіб не є обов'язковою (ст. 111 КПК). Він має дотримуватись процесуальних строків, встановлених законом, або вимог щодо встановлення розумного строку в порядку, передбаченому главою 6 КПК.
За інформаційною природою фактичні дані можуть бути:
1)відомостями про факти або фактами, які характеризують ознаки суспільно небезпечного діяння або особу, яка вчинила таке діяння;
2)так званими доказовими фактами, які вказують на існування обставин (фактів), які мають значення під час розгляду справи (див. також попередні розділи книги).