настільна книга

документів, поданих слідчому, прокурору або суду, захисник визначає певний напрям захисту і вже на досудовому слідстві впливає на його розвиток і напрям.

Якщо документ складений вдало, слідчий, прокурор одразу з'ясовує для себе суть проблеми та правову позицію захисту. У кримінальних справах клопотання та інші звернення складаються адвокатом, як правило, від свого імені. Можна рекомендувати подання процесуальних документів з тих же питань і за підписом підзахисного. І не потрібно боятись певного дублювання. В цьому випадку можна більш випукло, об'ємно викласти певну точку зору (як з позиції адвоката, так і позиції підзахисного) і, крім того, можна бути впевненим, що ця позиція не тільки узгоджена з клієнтом, що адвокат повинен завжди мати на увазі, а й документально підтверджена підписом підзахисного.

Писати просто, прозоро і зрозуміло - це звичайні вимоги до будь-якого документа. Але процесуальний документ, складений адвокатом, має відзначатись особливою чіткістю формулювань, стислістю, ясністю та логікою викладу, діловим стилем. Обов'язковими є посилання на закон, у необхідних випадках - на том і аркуш справи. Це не виключає індивідуальних особливостей і певних стильових відмінностей, притаманних кожному адвокату.

Підготовка процесуальних документів адвоката становить частину тієї системи, яку називають адвокатським мистецтвом. Надзвичайно важливими є питання тактики, питання, коли і як використати своє право заявити клопотання, подати скаргу, звернутись із заявою у суд. "Мистецтво (адвоката) полягає в умінні пристосовувати свій матеріал поставленому завданню", - писав

Р. Гарріс100. Він наголошував, що "ні закон, ні природа людини не є точними науками"101. Що перекликається з новітніми філософськими ідеями про те, що всі "розумові побудови потенційно недосконалі"102. Тому Гарріс рекомендував не затуманювати справу незрозумілими виразами, а надати можливість фактам говорити за себе і писати простими словами, щоб бути зрозумілим. Гарріс наголошував на необхідності подавати факти в такому порядку, щоб висновок ясно випливав із фактів.

Досудове слідство в Україні є інквізиційним, тобто однобічним. Слідчий на свій розсуд направляє слідство, відбирає докази, дає їм оцінку, яка ґрунтується на суб'єктивному сприйнятті ним ситуації. Слідчий висуває версії та розшукує факти під свою, обрану ним версію. Адвокат і підзахисний, як правило, не знають тієї сукупності фактів, яка відома і доступна слідчому. А отже, вони не можуть оспорювати правдивість і законність тих доказів, які їм не повідомлені.

Слідчий, як правило, діє з обвинувальним ухилом. До цього його зобов'язують об'єктивні умови діяльності. Закриття провадження у справі сприймається як брак у роботі, як нездатність слідчого довести вину. Процедура закриття провадження у справі ставить слідчого і прокурора у становище людей, які помилилися під час прийняття рішення про порушення справи. Це може призвести до дисциплінарного стягнення, звернення підозрюваного, обвинуваченого в суд з вимогами про стягнення нанесеної моральної та матеріальної шкоди.

Можливі негативні наслідки закриття справи спонукають слідчого і прокурора до відстоювання одного разу обраної обвинувальної версії. Судді, у яких налагоджені певні професійні стосунки з прокурором і слідчим або навіть і приятельські відносини, також не зацікавлені в конфліктах з цими органами і нерідко намагаються врятувати ситуацію і забезпечити обвинувальний вирок. Один із суддів у товариській розмові прямо так і сказав: "від нас очікують засудження людини, від нас чекають обвинувального вироку". Хто, можливо, і не дає прямих вказівок, але така психологічна установка суддів існує і сама по собі визначає позицію і внутрішнє переконання судді. Адвокат має зважати на ці обставини і бути особливо обережним у наданні доказів на досудовому слідстві.

Принцип цілісного (системного) аналізу вимагає від адвоката усвідомлення, що на "вільну" оцінку доказів слідчим, прокурором, судом, впливає багато факторів. "На прийняття рішення може впливати і суспільно-психологічна атмосфера: настійні прохання і навіть вимоги деяких службових осіб, їх тиск, залякування, навіювання, обурення, збудженість прохачів, підвищена зацікавленість справою, чутки, повідомлення преси, радіо, телебачення тощо".

Приклад. У резонансній справі Т., який був тяжко хворим, суддя не наважувався змінити для Т. запобіжний захід, зважаючи на загальний тиск преси, телебачення, значимості справи, численних інтерв'ю Генеральної прокуратури України. І тільки після звернення Президента, в якому висловлювалось таке побажання, запобіжний захід був змінений на підписку про невиїзд. Цей приклад показує, наскільки залежним є суд, а тим більше слідчі та прокурори від зовнішніх факторів.

При цьому адвокат керується основним правилом захисника: "Не зашкодити". Подаючи слідчому доказ, який спростовує версію обвинувачення, адвокат має усвідомлювати, що це може спричинитися до зусиль з боку слідчого, спрямованих не стільки на врахування цього доказу, як на його спростування і заперечення.

Процесуальні акти захисника (і не лише його) "є актами індивідуальними, пов'язаними з конкретними життєвими ситуаціями, котрі мають відповідні правові якості"104.

Є певні особливості процесуальних документів адвоката. Такі документи не мають владного характеру. Вони містять прохання або вимогу до певного органу. Це очевидно. Адвокат встановлює певні фактичні обставини, здійснює відбір і аналіз норм права і оформляє певний процесуальний документ, мета якого - оберігати людей від "владних надмірностей та надуживань" слідчого, органу дізнання, прокурора, а іноді і суду. Кримінально-процесуальний закон встановлює певні бар'єри перед можливою сваволею щодо обвинуваченого. І адвокат має добре знати ці бар'єри та використовувати їх для захисту інтересів підзахисного. Захист є вільним у виборі способів в межах, дозволених законом. Завдання захисту досягаються насамперед за допомогою процесуальних документів захисника.

Кожен процесуальний документ захисника має свій зміст, значення і структуру. Для більшості документів захисника не передбачено певної, строго визначеної законом форми. Однак є усталені, опрацьовані практикою вимоги, яких слід дотримуватись.

Вважається, що навряд чи доречно рекомендувати певні зразки чи формуляри для використання у творчій праці адвоката як такі, що є єдино правильними і обов'язковими. Проте важливо засвоїти певні правові конструкції процесуальних документів, які б дозволили слідчому, прокурору, суду в будь-який момент легко відшукати окремі елементи клопотання, заяви, скарги. Тому на практиці процесуальний документ складається із вступної, описової і резолютивної (прохальної) частини. У вступній частині містяться назва органу, до якого звертається адвокат, номер справи, місце і час складання, процесуальне становище адвоката (захисник, представник потерпілого), адреса адвоката, номер засобів зв'язку, назва документа (клопотання, скарга, заява), короткий зміст справи, по якій проводиться розслідування.

В описовій частині викладаються обставини, які захисник вважає встановленими, дається їх оцінка, наводяться підстави і мотиви прохальної частини документа, вказуються статті закону, які на думку захисника підлягають до застосування. Оскільки, як правило, захисник не обмежений "прокрустовим ложем" вимог закону, щодо форми документу, то у документі можуть бути зроблені посилання на конкретну судову практику, рішення судів у аналогічних справах тощо. При посиланні на документи, які є у справі, захисник вказує том справи, аркуш справи, а в необхідних випадках і рядок, що полегшує роботу того органу, який розглядає і вирішує клопотання або інший документ захисника. У прохальній частині адвокат заявляє прохання про вчинення певної процесуальної дії, утримання від її вчинення, прийняття певного рішення тощо.

Приступивши до справи, адвокат розробляє правову позицію захисту, узгоджує зі своїм клієнтом плани захисту. Висновок адвоката про наявність певної правової позиції та планів захисту - результат дослідження доступних для адвоката документів у справі (постанови про порушення кримінальної справи, пред'явлення обвинувачення, протоколу затримання тощо), а також обговорення з підзахисним обставин і перспектив справи. На цьому етапі адвокат визначає сильні та слабкі питання правової позиції обвинувачення, наявність доказів, що підтверджують або спростовують обвинувачення. Аналізується судова практика, практикуються консультації із досвідченими спеціалістами. Після цього приступають до вирішального етапу - складання тексту процесуального документа.

Процесуальний документ адвоката має бути вмотивованим, тобто підтвердженим фактами, які у сукупності обґрунтовують позицію захисника. Вмотивованість документа - "це наявність у ньому не тільки опису діяння, події, обставин, а й посилання на докази, мотивація"105. Складений адвокатом документ має відзначатися логічністю та прозорістю: тобто таким послідовним викладом, щоб у ньому не було внутрішніх суперечностей, а висновки органічно випливали з його змісту.

Проведення слідчих дій

Слідчому судді потрібно знати про роботу адвокатів і слідчих на досудовому слідстві, щоб краще орієнтуватись у вирішенні питань, які стосуються слідчих дій. Написано сотні брошур і практичних порад, проведено десятки тренінгів на тему протистояння

слідчим органам. Але теорія розминається з практикою. Скільки не давай юридичних порад, все це вилітає у клієнтів з голови, а правові знання поступаються страху. Справа тут у психології. Разом з тим адвокат має знати хоча б у загальних рисах психічні стани підозрюваного і те, як цим користуються слідчі.

У реальному житті слідчих спрямовують на те, що психічні стани, мотиви дій, особистісні характеристики допитуваних визначають їх поведінку на досудовому слідстві. Підозрюваний, обвинувачений боїться викриття і покарання. Це гнітюче відбивається на психіці людини, подавляє волю допитуваного, знижує можливості правильної оцінки, погіршує самоконтроль і приводить людину в депресивний стан. На допиті така людина може перебувати у стані душевного потрясіння, ганьби. Для окремих обвинувачених характерна боязнь втрати досягнутого соціального та матеріального стану.

Сильним психологічним станом, який формує мотиви поведінки, є страх позбавлення волі, звичного способу життя та острах опинитися серед злочинців. У такій ситуації обвинувачений вважає, що уникнути арешту можна тільки заперечуючи свою вину, даючи неправдиві покази.

Страх перед тим, що особу заарештували і це стане відомим для друзів і знайомих, - сильний мотив, який визначає поведінку обвинуваченого. Слідчих навчають використовувати такий психологічний стан і навіть створювати його штучно. При цьому рекомендують переконувати обвинуваченого, що доказування вини мало залежить від її визнання, а вирішальною мірою - від всієї сукупності доказів, які вже у слідчого є.

Слідчий знає, що у злочинах, які вчинені групою, обвинувачений по-різному ставиться до співучасників. Якщо комусь він чимось зобов'язаний, то постарається скрити його причетність до злочину. Система психологічних відносин у злочинній групі побудована на підпорядкуванні силі, страхові тощо. І коли учасники групи ізольовані один від одного, відносини, збудовані на такій основі, розпадаються.

В обвинуваченого зростає неприязнь до осіб, які втягнули цього учасника у "злочинну" діяльність. Іноді для з'ясування найбільш придатної для розробки версії обвинувачення особи використовуються консультації психолога, і допити її проводяться також з урахуванням її біологічних ритмів у період найбільшого їх спаду. Спроби такого плану проводились у резонансній справі по обвинуваченню Т. Тобто відшукується "слабка ланка".

Ці психологічні стани є основою для розроблення і застосування тактичних і психологічних прийомів слідчими. Поведінка людини великою мірою визначається впливом на неї домінанти - пануючого на певний момент джерела збудження у корі великих півкуль головного мозку, яке має підвищену чутливість і здатне гальмувати роботу інших нервових центрів. Така домінанта впливає на особу, яка, відчуваючи почуття тривоги, страху, багаторазово повертається до події, яка стала підставою для притягнення до відповідальності. Цей процес призводить до посилення переживань і підкріплення джерела збудження - домінанти.

Цим значення домінанти не вичерпується. Намагання маскуватись, щоб виглядати спокійним, призводять до посиленого гальмування в клітинах головного мозку. Процес збудження стає стійким постійним станом. Людина відчуває гостре бажання знизити напругу, зняти з себе тягар таємниці, порадитись, як бути далі, яку лінію поведінки обрати або просто виговоритись перед сторонньою людиною.

Слідчим рекомендують виявляти такі стани, "підтримувати" їх на допиті. В цій ситуації слідчому рекомендують знати основні соціальні ролі, які в житті виконував допитуваний, і навчитись направляти допитуваного до заняття такої рольової позиції, яка б найбільше відповідала ситуації конкретного допиту. З'ясовують хобі особи, і починають вести розмову щодо цього хобі, вступаючи у психологічний контакт, що полегшує подальший хід допиту.

За наявності таких психологічних станів нерідко проявляється "стокгольмський синдром", коли обвинувачений, відчуваючи свою повну залежність від слідчого, починає вірити йому більше, ніж адвокату.

Психологічні особливості проведення обшуку

Якщо обшук проводиться за відсутності обвинуваченого, то дозволяє під час подальших допитів використовувати незнання ним результатів обшуку. Обшук у присутності обвинуваченого дає можливість використати спостереження за поведінкою обвинуваченого для підвищення ефективності такої слідчої дії. Слідчому рекомендують враховувати особисті психологічні характеристики обвинувачених. Особа, яка має злочинний досвід і володіє такими вольовими якостями, як витримка, рішучість, сміливість, здатна стримувати хвилювання у "критичних" етапах обшуку.

Криміналістичні та судово-психологічні спостереження показують, що найскладніше приховувати хвилювання жінкам і неповнолітнім. Тому особа, яка проводить слідчу дію, має враховувати ці обставини. В процесі обшуку постійно спостерігають за обвинуваченими і членами його сім'ї. Для обшукуваних ця слідча дія є сильним подразником, який приводить людину в стан сильної емоційної напруги; приховати таку напругу надто важко.

Реакції організму в таких ситуаціях значною мірою не піддаються вольовим зусиллям і можуть виражатись у почервонінні шкіри, тремтінні рук, порушеннях координації рухів. Спостерігання за такими реакціями може зорієнтувати до місця укриття. Емоційна напруга людини проявляється також у її міміці та різкій жестикуляції, відсутності послідовності та логіки дій і слів, частих ковтальних рухах. У фільмі "Ворошиловський стрілець" точно передано артистом Ульяновим стан людини під час обшуку.

У процесі обшуку намагаються посилити елементи психологічної напруги, щоб легше віднайти " критичні" точки. Такий метод називають " мовна (словесна) розвідка". Суть її в тому, що в процесі обшуку розпитують особу про розташування приміщень,

призначення тих чи інших предметів і при цьому спостерігають за психофізіологічними реакціями людини. В такій ситуації додатковий подразник (словесний) посилює процеси емоційного збудження, ускладнює можливості самоконтролю. У криміналістичній літературі є рекомендації щодо повторного і неодноразового обшуку однієї і тієї ж людини. їх ефективність пояснюється тим, що особа, в якої в процесі першого обшуку нічого не виявили, заспокоюється. Феномен звикання може також призвести до ситуації, коли особа втрачає пильність і перестає ховати предмети і цінності.

Про психологічні особливості допиту

Допит для слідчого (статті 91, 95, 224 КПК) - це тест на професійну придатність. До кожного допиту слідчий готується заздалегідь, продумує питання та з'ясовує обставини, які мають значення для справи, а також з'ясовує факти, в тому числі дріб'язкові, які можна використати у подальшому як до допитуваного, так і інших осіб. Слідчому належить ініціатива, він формує напрям і зміст допиту, а адвокат "грає" на чужій території, можливості у допиті в адвоката надто обмежені.

Під час допиту встановлюється наявність або відсутність певних обставин, з'ясовуються джерела, з яких може бути одержана відповідна інформація, перевіряється достовірність вже одержаних доказів.

У процесі підготовки до допиту слідчий вивчає соціально-демографічні дані, психологічні та психофізіологічні якості та стан особи, яку викликають на допит. У всякому разі слідчий має уявлення про стать людини, вік, освіту, професію, інтереси, рівень культури, характер, темперамент, волю, емоційні риси, можливі психологічні стани в момент допиту: розгубленість, пригніченість, страх, самовпевненість тощо. Від слідчого вимагають володіння цими даними.

З метою успішного проведення допиту продумуються методи встановлення психологічного контакту з допитуваним та психічного впливу на особу. З точки зору тактики (і адвокати часто цьому бувають свідками) допит розділяють на стадії: підготовчу (вступну), вільної бесіди допитуваного і його відповідей на запитання слідчого. На підготовчій стадії слідчий встановлює особу, яка з'явилася на допит, її анкетні дані, роз'яснює особі її права та обов'язки, вирішує питання про участь перекладача.

Під психологічним контактом розуміють створення такої атмосфери допиту, за якою допитуваний починає відчувати довіру до слідчого, виключає особисті мотиви в його діях, усвідомлення потреби говорити правду. Контакт досягається за допомогою "розвідувальної" бесіди з допитуваним. Розмовляючи на відволікаючі теми, слідчий з'ясовує, які з них найбільш близькі для допитуваного, і зосереджується на їх обговоренні. При цьому без потреби не акцентують увагу на даних, які характеризують особу з негативної сторони. Спокійна бесіда знімає напругу, зменшує хвилювання допитуваного.

У процесі такої бесіди слідчий одержує додаткові дані про розумові, мовні й інші психологічні особливості особи, які враховуються під час проведення тактики допиту в наступній стадії. На стадії вільної оповіді допитуваний зосереджується і згадує ті чи інші обставини, важливі для слідчого. При цьому слідчий виробляє у себе вміння подумки ставати на позицію співбесідника і демонструє щиру зацікавленість у тому, про що оповідає допитуваний.

Далі настає стадія запитань із застосуванням різних тактичних прийомів. Ставлячи питання на уточнення показів і усунення неточностей, слідчий зіставляє їх з наявними у нього даними та ставить запитання, спрямовані на пожвавлення асоціативних зв'язків, з метою відновлення в пам'яті сприйнятих фактів (нагадувальні запитання). За певних обставин використовується обман, погрози, використання почуттів заздрості, ревнощів, помсти.

Якщо допитуваний відмовляється давати покази, слідчий намагається втягнути допитуваного в діалог, в процесі якого досить терпляче пояснює негативні наслідки зайнятої позиції щодо відмови давати покази. При цьому намагаються викликати в обвинуваченого активну оборонну позицію, у зв'язку з чим той починає давати пояснення.

Слідчий при цьому застосовує такі прийоми:

1)спокійним тоном вказує на невідповідність показів матеріалам справи і радить розповісти правду;

2)ставить доповнювальні й уточнюючі питання про обставини, стосовно яких у нього

єнайбільша кількість достовірних даних;

3)демонструє якийсь об'єкт, не акцентуючи на ньому увагу допитуваного (наприклад, ніби випадково знімає газету з речового доказу, вилученого з місця події);

4)ставить питання так, щоб допитуваний виклав інформацію, яка могла йому стати відомою тільки у тому випадку, якщо він перебував на місці події. Іноді ставить психологічні пастки, коли питання складається з двох частин, ствердна відповідь на першу частину може бути витлумачена як підтверджуюча відповідь і на другу частину відповіді;

5)повідомляє допитуваному про наявність інших засобів встановлення його вини за допомогою експертизи, пошукових приладів, наявність вже одержаних записів розмов і перебування у конкретному місці особи та деякі інші дані, в тому числі здобуті за допомогою негласних методів розслідування, в окремих випадках демонструє фрагменти записаних розмов тощо;

6)створює у допитуваного перебільшене уявлення про ступінь знань стосовно його участі у злочині, висловлюючи це у невизначеній формі; використовує маловідомі факти із життя допитуваного, підтримуючи ілюзію про те, що йому невідомі тільки окремі другорядні деталі;

7) роз'яснює вигідність для допитуваного визнати вину, укласти угоду з правосуддям, розкаятись і розповісти про всіх учасників злочину.

Одним з тактичних прийомів є пред'явлення вже наявних достовірних доказів. У результаті у допитуваного створюється враження про повну поінформованість слідчого про обставини злочину. Ще один тактичний прийом полягає в тому, що слідчий, знаючи про якусь другорядну обставину, ставить питання про неї так, нібито це єдине, що ще його цікавить. У допитуваного створюється враження, що все інше слідчому відомо.

Іноді слідчий, вислухавши покази, які суперечать матеріалам, описує механізм події, використовуючи для цього неповні дані та створюючи враження, що деталі, які йому невідомі, не мають суттєвого значення.

Несподіване пред'явлення таких даних приводить допитуваного у стан тривожного збентеження, і він, не маючи часу для обдумування питання, починає плутатись у своїх показах. Користуючись таким станом і спостерігаючи за реакціями допитуваного слідчий може переконати його в безперспективності обраної ним лінії поведінки. Слідчий також використовує суперечності в показах та дані, які повідомив обвинувачений в результаті необережності, для того, щоб одержати самовикривальні покази.

Прийоми психологічного впливу на обвинуваченого або свідка мають завданням роззброїти психологічно допитуваного, створити враження непридатності обраних засобів протидії, змінити мотивацію поведінки. Прийоми психологічного тиску реалізуються в умовах гострого конфліктного протистояння, фрустрації106, що зменшує можливості протидії.

Для посилення фрустраційного впливу основного викривального доказу практикується тимчасове переключення на обставини, які нібито підтримують "легенду" допитуваного. Таке протиставлення - "лід і полум'я" - відзначається конкретною спрямованістю, посиленою контрастністю і може досягти шокуючого впливу, якщо буде несподіваним і наперед не розшифрованим допитуваною особою.

Слідчі роблять висновки також і за реакціями особи. Невинуватий, як правило, бурхливо заперечує свою вину; винуватий дотримується більш вичікувальної позиції.

Невинуватий звертається до конкретних пунктів обвинувачення та спростовує їх фактичними доводами; винуватий намагається уникнути конкретних звинувачень, повторного повернення до основного обвинувачення, його поведінка більш пасивна.

Невинуватий аргументує свою невинуватість позитивним стилем своєї поведінки; винуватий ігнорує такі аргументи.

Невинуватий гостро переживає перспективу ганьби, осуду друзів; винуватий більше цікавиться можливим покаранням. Ці особливості поведінки по суті не мають

доказового значення, але використовуються слідчими для визначення прийомів розслідування.

Система протидії незаконним діям слідчого

Порядок допиту визначено у ст. 224 КПК. У коментарях до КПК пропонується розпочинати допит з пропозиції слідчого розповісти все, що відомо про обставини, у зв'язку з якими він викликаний на допит. Ось так, одразу нав'язується для особи залежне і невигідне становище. Між тим це тільки рекомендація. Розповідаючи все, що йому відомо, свідок, обвинувачений або підозрюваний мимоволі може помилитись, допустити неточність або помилятись щодо предмета своїх показів. Згідно з ч. 5 ст. 95 КПК особа дає покази лише щодо фактів, які вона сприймала особисто. Щодо показів з чужих слів існує спеціальний порядок, передбачений ст. 97 КПК. Даючи покази "про все, що знає", особа мимоволі може порушити вимоги ч. 5 ст. 95 КПК.

Певні особливості має одночасний допит кількох осіб (шаховий допит107). По суті це своєрідний варіант очної ставки, в якому беруть участь кілька осіб. Захисник залежно від ставлення цих осіб до справи і значення їх показів продумує свої питання і ставить їх, якщо він бере участь у такому допиті. Один із засновників криміналістики Ганс Гросс застерігав: "У допиті свідків загрожують дві небезпеки: свідки часто не бажають говорити правду, а ще частіше не можуть цього зробити: друга небезпека значно більша за першу".

Слід також пам'ятати, що відповідно до ч. 6 ст. 352 КПК забороняється ставити навідні запитання під час прямого допиту. За аналогією це правило стосується і допитів на стадії досудового розслідування.

Нерідко слідчий закладає у запитання кілька підпитань, кожне з яких потребує самостійного осмислення і відповіді. Це ставить допитуваного у важке становище. Допитуваний та його адвокат можуть висловити заперечення проти такого стилю допиту і попросити, щоб питання ставились по одному, щоб вони не були навідними. Потрібно також акуратно записати ці питання, зробити паузу і по черзі відповідати на них, а навідні залишити без відповіді (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК).

Дещо про проблему конфронтації. Підпункт сі п. З ст. 6 Конвенції передбачає право особи, обвинуваченої в скоєнні кримінального злочину, допитувати свідків, які свідчать проти неї, або вимагати їх допиту. В західноєвропейській традиції це визначається як право конфронтації. Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала на своїй території це право обвинуваченого (підсудного), а щодо підозрюваного - тільки в частині заявляти клопотання про виклик таких свідків чи потерпілих.

Ст. 224 КПК не містить вимоги щодо такої вільної оповіді для особи, яку ще не допитували. Тільки в ч. 9 ст. 224 КПК при одночасному допиті (шаховому) раніше допитаних осіб пропонується дати покази про ті обставини, для з'ясування яких проводиться допит. Отже, особа, яку допитують, може дати покази у вигляді вільної

оповіді або ж попросити слідчого, щоб ставив запитання та заносив їх у протокол. Якщо у допиті присутній адвокат, то він має обговорити цю проблему наперед і виробити відповідну позицію з цього питання.

Ще за радянських часів було розроблено посібник для міліції про "Допустимість тактичних прийомів у допиті". Оскільки на цій брошурі стоїть гриф "для службового користування", то ознайомитись з ним для простого громадянина і навіть адвоката неможливо. Однак на практиці існує поняття синдрому слідчого, який не вважає за потрібне виконувати навіть ці обов'язкові правила.

Системи захисту і протидії розроблялись для дисидентів, і адвокати повинні мати принаймні уявлення про них. Новий КПК робить актуальними ці системи, виходячи з його спрямованості й ухилу на негласні методи розслідування. У книзі застосовано матеріали одного з таких підручників, виданого самвидавом, автори якого невідомі109. Безумовно, що у новому КПК використано розробки спецслужб СРСР та інших держав під час проведення негласних методів розслідування, що ставить адвоката у складне становище щодо здійснення захисту.

Як зазначалося, реалізація негласних методів потребує неабияких зусиль і затрат, пов'язана з технічними і правовими труднощами, а тому навряд чи набуде масового характеру. Методи протидії негласним методам очевидні: встановлення різної контрапаратури, вербування консьєржок, включення в квартирі за відсутності господарів прихованої апаратури відеозапису тощо. Для цього існують спеціалісти із захисту, які, як правило, володіють і методами секретних спецслужб.

Алгоритм поведінки (набір установок) під час допиту

Допит і бесіда - не одне й те саме. По суті, бесіда не передбачена законом. Допит може буде значно пізніше, або його не буде взагалі. Бесіда - це психологічна розвідка для слідчого. Часто слідчий доручає проведення бесіди іншим особам, щоб одержати матеріали такої розвідки для вирішення питання про доцільність допиту. Це випливає з положення нового КПК про те, що у випадку проведення слідчої дії, якщо при цьому виявляються обставини, які виправдовують особу, слідчий має таку дію довести до кінця і її матеріали приєднати до справи. Отже, на етапі такої розвідки з'ясовується, чи не можуть бути ці дані використані для захисту. І якщо це так, то слідчу дію можуть і не проводити. Закон (зокрема ч. 2 ст. 9 КПК) вимагає протилежного, але йдеться про реальну практику, яку захисник має враховувати. "Міліціонер був настійливо ввічливий: прошу вас пройти зі мною. Я пояснив, що його прохання виконати відмовляюсь, але вимозі підкоряюсь. А вже потім моя готовність відповісти на будь-яке питання одразу і письмово настільки всіх збентежила, що ніхто не розумів, куди мене подіти" (із розповіді про затримання).

Людину на допит можуть викликати повісткою або телефоном, а можуть приїхати до людини додому і просто сказати: "Одягайтесь". І хоч вас зобов'язані повідомити, з