Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

Слід відзначити міцний взаємозв’язок загальної теорії держави іправазпорівняльнимправознавством, якевідносятьдогрупинаук, що вивчають зарубіжні державу і право. До недавніх часів порівняльне правознавствовзагалірозглядалосяякодинзнапрямківускладізагальної теорії держави і права. На сьогодні ці науки тісно взаємодіють одна з одною, мають багато в чому спільні цілі та предмет дослідження.

Вивчаючіправовісистемирізнихкраїнсвіту, вчені-компаративісти нагромаджують чималий теоретико-прикладний матеріал. Висновки таузагальнення, сформульованівмежахпорівняльногоправознавства, активно використовуються загальною теорією держави і права для формуваннязагальнихзакономірностейвиникнення, розвиткутафункціонування держави і права, оскільки останні притаманні державноправовій дійсності незалежно від національних кордонів. У свою чергу порівняльне правознавство використовує в своїх дослідженнях досягнення загальної теорії держави і права, передусім її понятійний апарат(йдетьсяпротакібазовіюридичнікатегорії, як«право», «правовасистема», «система права», «нормаправа», «правовітрадиції», «наступність у праві», «правова культура», «правосвідомість» та ін.), а також її методологічний інструментарій.

§3. Формування загальної теорії держави і права як самостійної науки

Система юридичнихнаукскладалася поступово, відповіднодопотреб практики. Хоча перші знання про державно-правову дійсність розвиваються вже в стародавніх державах, проте юридична наука виникає значно пізніше. Вона формується на базі перших європейських юридичних університетів, які створюються у XI–XII ст. Історично першими виникають галузеві юридичні науки. У Новий час поряд зі становленням галузевих наук думки про право розвиваються у двох напрямках: з одного боку, формується філософія права як наука про належне право, а з другого — енциклопедія права як узагальнення нагромаджених юридичних знань.

XVII ст. знаменує собою початок нової епохи в історичному розвиткові юридичної науки: під впливом нового напрямку філософії (раціоналізму) формується нова течія правової думки — школа природного права, завдяки якій з’являється особлива філософська наука

46

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

про право. Її представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін. Якщо в XVII–XVIIІ ст. переважно вживається термін «природне право», то наприкінці XVIIІ — на початку XІХ ст. у науковий обіг запроваджується термін «філософія права», який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго (1798) та Г. Гегеля (1820). На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне, мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

Здругогобоку, стрімкийрозвитокгалузевихнаукведедозростання загальногообсягуправовогоматеріалу, щозумовлюєпотребувузагальненій системі юридичних знань, яка давала б можливість їх одночасно оглядати і зіставляти. Це зумовлює виникнення енциклопедії права — дисципліни, щомістиластислевикладеннязмістувсіхюридичнихнаук якпочатковихзнаньпроправо, йогорізнігалузітаметодидослідження. Першоюкнигою, щомала назву енциклопедії права, бувтвірГ. Гунніу-

са«Encyclopaedia juris universi» (1638). У1640 р. уФранкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга «Encyclopaedia juris publici, privatique, civilis, criminalis, feuderalis», яка складалася із юри-

дичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVIIІ — на початку XІХ ст. енциклопедія права викладаєтьсяпрактичновусіхюридичнихвищихзакладахЄвропиіпретендує на статус самостійної науки. У той час її нерідко називали «наукою наук» і вважали необхідним вступом до вивчення галузевих юридичних дисциплін. У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетським статутом 1835 р. запроваджується обов’язковий курс«Енциклопедіязаконознавстватаросійськихдержавнихзаконів». У 1839–1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, якаявляєсобою«огляднаукзаконознавствавїхзагальномузв’язкуякзівсімсуспільствознавством, такіміжсобою»1. З’являються роботи Н. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (1868), Є. Трубецького «Лекції з енциклопедії права» (1907) та ін.

Незважаючи на те що енциклопедії права в російських та західноєвропейських університетах спочатку приділялася значна увага, деякі відомі у той період учені-юристи (Н. Коркунов, Г. Шершеневич та ін.) ставили під сумнів її статус як самостійної галузі знань та навчальної дисципліни, оскільки вона не мала ні власного предмета, ні власного методудослідження. Незважаючинасвійдостатньоактивнийрозвиток,

1 Неволин К. А. Энциклопедия законоведения. – С.Пб., 1997. – С. 24.

47

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

енциклопедія права наприкінці XIX ст. втрачає власні позиції і перетворюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ

вюридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Компілятивнийметоденциклопедіїправатакожневідповідаєвимогам наукового дослідження.

Поступово відбувається процес зближення філософії права та енциклопедії права. Г. Шершеневич зазначав, що в енциклопедію права увірвався«новийфілософськийдух». Вїїрозвиткучіткоокреслюються дві основні тенденції: з одного боку, помітно скорочується традиційнийдляданоїдисципліни«оглядрізнихчастинпозитивногоправа», а з другого — енциклопедія права зосереджується на аналізі вихідних понять про право та державу в їх єдності та системі, на засадах правовоготадержавного життя суспільства. Енциклопедія права поступово охоплює «елементи юридичного, філософського та історичного», що виходить за межі звичайного розуміння енциклопедії як такої.

Очевидна недостатність філософії права, яка виходила з умогляднихсудженьінехтувалаконкретнимюридичнимматеріалом, таеклектичної енциклопедії права, що не знала меж через невизначеність предмета дослідження, обумовила появу нової дисципліні — теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. Термін«теоріяправа» бувуведенийнімецькимвченимА. Мер- келему70-хрокахXIX ст. тастосувавсяаналізучинноїсистемиправових норм, а не ідеальних засад права.

УРосіїзагальнатеоріяправаякнаукасформуваласязавдякипрацям Н. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, І. Муромцева, Л. Петражицького, В. Соловйова, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Н. Коркунов зазначав, що завдання загальної теорії права полягає у виведенні загальних засад права з нагромадженого галузевими та спеціальними юридичними науками емпіричного матеріалу. Її місце «в загальній системі правової науки» аналогічне місцю, яке в кожній спеціальній науці посідає її загальна частина. Поступово загальна теорія права інкорпорує у вчення про праводержавознавчупроблематику, звертаєтьсядоаналізувзаємозв’язку івзаємозалежностіправаідержави, внаслідокчогоперетворюєтьсяна загальну теорію держави і права.

Поняття «теорія права», тим більше — «теорія держави і права»,

восновномухарактернідлякраїнконтинентальноїЄвропиіРосії, утой час, якангло-американськаправовашколапереважнооперуєпоняттям

48

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

«юриспруденція». У розвитку загальної теорії держави і права визначальну роль відіграла школа «аналітичної юриспруденції», що сформувалася в Англії в другій четверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв’язком із законодавчою політикою та моральними цінностями. В результатіцьогодослідники дійшливисновку проте, щозвестивоєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юридична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука — загальна теорія права.

НаприкінціXIX — напочаткуХХст. загальнатеоріядержавиіправа інституціоналізується та стає базовою методологічною юридичною дисципліною. Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на теорію держави і права в радянській період. Після жовтневого перевороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави іправа, якаспираєтьсянамарксистсько-ленінськуідеологію. В20-тірокиХХст. з’являютьсяцікавіроботизтеоріїдержавиіправаЄ. Пашуканіса, І. Разумовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції кваліфікуються як ідеологічно хибні та категорично заперечуються.

Перемагає вульгарний марксизм в інтерпретації А. Вишинського, якийнаПершій нараді науковців прававлипні1938 р. визначив право яксукупністьправилповедінки, щовиражаютьволюпануючогокласу і забезпечуються примусовою силою держави. Таке розуміння права відкривало широку можливість для свавілля можновладців. У 1931 р. відбувся з’їзд марксистів-державників і правників, який, спираючись на зв’язок права з політикою, затвердив в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Правовмежахофіційноїконцепціїрозглядалосяякрезультатправотворчої діяльності держави, що безпосередньо позначилося на юридичній науці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впевнено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за такихумовнаукапродовжуваларозвиватись. Істотнийвнесокурозвиток теорії держави і права в радянський період здійснили відомі вчені в галузі теорії держави і права С. Алєксєєв, В. Горшеньов, О. Лукашова, М. Матузов, А. Міцкевич, П. Недбайло, В. Нерсесянц та ін.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності загальна теорія держави і права переживає часи від-

49