Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
конанніособиусправедливості, корисності, доцільностіінеобхідності цих правил. Суб’єкт сприймає норми як авторитетні, легітимні вимоги. Проте обов’язковість цих норм підтримується також силою державного впливу, в тому числі погрозою застосування державного примусу. Він нібито стоїть позаду норм права, вступаючи в дію у разі їх порушення. Такий особливий засіб забезпечення відрізняє норми права від інших суспільних норм.
5. Норма права має особливі форми свого зовнішнього виразу. Як елементправавонавідображаєтьсявприписахформ(джерел) права— нормативно-правових актів, правових звичаїв, правових прецедентів тощо. Саме зовнішня форма може зробити доступними для суб’єктів права зразки (еталони) правомірної поведінки, щопропонуються нормами. Зурахуваннямтрадиційнаціональноїправовоїсистемиюридичні норми в Україні знаходять вираз головним чином в законодавчих нормативних приписах.
Отже, норма права — це різновид соціальної норми, що закріплює правило (стандарт) правомірної поведінки, неприпустимість відхилення від якого гарантується державною владою.
§ 2. Види норм права
Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацією, що зумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця особливість дозволяє класифікувати норми права за різними підставами.
Класичнітаспеціалізованінормиправа. Переважнабільшістьнорм права спрямована на безпосереднє регулювання суспільних відносин. Такі норми закріплюють міру, зразок (еталон, стандарт) правомірної поведінки суб’єкта права (вони вказують на те, що з погляду права може, а чого не може робити особа) і тому їх іменують нормамиправилами поведінки. Так, правило поведінки закріплює норма ст. 116 ЦК України, що дозволяє учаснику господарського товариства брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину у вигляді дивідендів. Оскільки норми права традиційно асоціюються самезправиламиповедінки, їхчасто-густохарактеризуютьяккласич-
ні норми.
Проте в праві також існують норми, які зазвичай безпосередньо відносиниміжособаминерегулюють(йдеться, наприклад, пронормивизначення, колізійні норми). Однак вонибезвсяких сумнівів єкорис-
228
Розділ 14. Норми права
ними для правового регулювання: ці норми нібито обслуговують норми-правила поведінки і в такий спосіб опосередковано беруть участьурегулюваннісуспільнихвідносин. Цінекласичні, абонетипові, нормивлітературі іменують спеціалізованими нормамиправа. Такі норми є досить неоднорідними за своїми характеристиками, змістом та цільовим призначенням і в свою чергу можуть бути поділені на окремі групи (див. § 4 цього розділу).
Регулятивні і охоронні норми права. За функціональною спрямо-
ваністю класичні норми права поділяють на регулятивні і охоронні. Іншимисловами, цякласифікація нормґрунтуєтьсянаподіліюридичних функцій права на регулятивну та охоронну.
Регулятивні норми права — це норми, що здійснюють правове регулюваннясуспільних відносиншляхомнаділення їхучасників правами і покладанням на них юридичних обов’язків. Регулятивні норми прававизначаютьміруправомірноїповедінкисуб’єктів. Цінормиіноді іменують правоустановчими, оскільки їх роль у регулюванні суспільних відносин зводиться головним чином до встановлення суб’єктивнихюридичнихправіобов’язків. Наприклад, ст. 75 СКУкраїни зобов’язує дружину і чоловіка матеріально підтримувати один одного і надає право на утримання (аліменти) тому із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги.
Охоронні норми права — це норми, що здійснюють правове регулюваннясуспільнихвідносиншляхомвстановленняскладівправопорушень і закріплення санкцій (мір юридичної відповідальності, право-
відновлюючих заходів тощо). Призначення таких норм — охорона правомірних суспільних відносин, попередження суб’єктів права про обов’язокутримуватисявідпевноїдіїабобездіяльності, щопорушують ці суспільні відносини, і можливі негативні наслідки порушення відповідногообов’язку. Наприклад, ст. 186 ККУкраїнивстановлюєсклад такого злочину, як грабіж, і закріплює покарання (санкцію) за його вчинення; відтак, вона забороняє вчинення грабежу і охороняє правомірні майнові відносини, що випливають з права власності.
Зобов’язальні, заборонні та уповноважувальні норми права. За способом правового регулювання, який лежить в основі правила поведінки (зобов’язання, заборона чи дозвіл), регулятивні норми права поділяють на зобов’язальні, заборонні та уповноважувальні.
Зобов’язальнінормиправа— ценорми, щовстановлюютьюридичний обов’язок особи вчиняти певні позитивні дії. Закріплення змісту обов’язкової поведінки досягається, як правило, за допомогою таких
229
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
термінів, як «повинен», «зобов’язаний», «має обов’язок». Наприклад, згідно зі ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.
Забороннінормиправа— ценорми, щовстановлюютьюридичний обов’язок особи утримуватися від певних дій, тобто заборону на їх вчинення. Такі норми зазвичай розпізнаються завдяки термінам «не допускається», «заборонено», «неповинне», «неможебути». Так, відповідно до ст. 216 СК України забороняється посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей.
Уповноважувальні норми права — це норми, що встановлюють суб’єктивні права, тобто дозвіл на здійснення уповноваженою особою тих чи інших активних дій. У тексті відповідних приписів часто-густо містяться такі терміни, як «має право», «може». Наприклад, ст. 35 СК України надає право нареченим обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Уповноважувальні норми права надають суб’єктам свободу розпоряджатися своїми правами, однак не зобов’язують їх реалізовувати.
Слідзазначити, щоподілправовихнормназобов’язальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою є відносним. Цей висновок ґрунтується на врахуванні двостороннього характеру кожної правової норми, яка передбачає для одних осіб певні уповноваження, а для інших — відповідні їм обов’язки (заборони).
Імперативні і диспозитивні норми права. За методом правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) класичні норми права поділяють на імперативні і диспозитивні.
Імперативні норми права — це норми, що містять категоричні приписи, якібезпосередньовизначаютьповедінкусуб’єктівсуспільних відносин і не можуть бути замінені за власним розсудом таких осіб іншими умовами. Наприклад, імперативними є всі норми КК. Якщо суб’єкти суспільних відносин відхиляються від імперативної норми і встановлюють для себе інші правила поведінки, то такі умови є нечинними, неправомірними. Застосуванню в цьому разі все одно підлягає правило, визначене нормою.
Диспозитивні норми права — це норми, що діють лише тоді, коли суб’єкти суспільних відносин своєю угодою не встановили інших умов власної поведінки. Диспозитивні норми — це свого роду запасний варіант, якийпередбачено вправінавипадок, колисторонинескористалисяможливістю домовитися міжсобоюпроіншийпорядок врегулювання власних стосунків. Тому часто-густо правила диспозитивних
230
Розділ 14. Норми права
норм супроводжуються застереженнями на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо інше не встановлено домовленістю між ними». Наприклад, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності
унабувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше невстановлено договором. Цеозначає, щосторони договору можуть домовитися про інший момент набуття права власності, наприклад, пронабуттяправавласностізмоментуукладаннядоговору або з моменту оплати товару. Проте у разі, коли сторони не досягли жодної домовленості щодо моменту набуття права власності, при регулюванні їх відносин застосовуватиметься правило, встановлене в ст. 334 ЦК України.
Найчастішедиспозитивнінормиможназустрітиусферіприватного права. Стаття 6 ЦК України значно збільшила кількість диспозитивних норм, дозволивши сторонам у договорі за загальним правилом відступативідположеньактівцивільногозаконодавстваіврегульовуватисвої відносини на власний розсуд. За цією статтею відступ не дозволяється, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також
уразі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Абсолютно визначені та відносно визначені норми права. За сту-
пенем визначеності варіанта поведінки, який пропонує правило, класичні норми права поділяють на абсолютно визначені і відносно визначені.
Абсолютно визначені норми права — це норми, що з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права іобов’язкиадресатівтанаслідкиїхпорушення. Такеврегулюванняне залишає особі, яка застосовує подібну норму, можливостей для розсуду. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК України суддя при здійсненні провадження у справі до судового розгляду зобов’язаний призначити експертизу в разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Отже, власні міркування судді в цьому разі не мають жодного значення для застосування цієї норми.
Відносновизначенінормиправа— ценорми, щонемістятьповних, вичерпних вказівок на умови їх дії, права і обов’язки адресатів або зміст санкцій. Застосування таких норм у конкретних ситуаціях залежить від розсуду (дискреції) особи. Тому ці норми іменують також дискреційними. Наприклад, суддя може призначити експертизу в разі заявленняклопотанняоднієюізсторін, однакподібнерішеннявцьому разі він прийматиме за власним розсудом.
231
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
Залежно відхарактерурозсудукомпетентногоорганувідносновизначені норми поділяють на три основні групи: ситуаційні, альтернативні, факультативні.
Загальнііспеціальнінормиправа. Нормиправазалежновідобсягу
(сфери) дії поділяють на загальні і спеціальні.
Загальні норми права — це норми, що поширюються на рід певних відносин у цілому. Наприклад, згідно зі ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відносини, пов’язані з відшкодуванням майнової шкоди.
Спеціальнінормиправа— ценорми, щовстановлюютьсязметою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливос- тейбудь-якоговидусуспільних відносин, рідяких регулюється загаль-
ноюнормоюправа. Фактичноспеціальнінормиєвиняткоміззагальних норм. Наприклад, відповідно до ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завданушкоду, якщовонанедоведе, щошкодибулозавдановнаслідок непереборноїсилиабоумислупотерпілого. Отже, цянормавстановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, інавідміну відзагального правила, встановленогост. 1166 ЦКУкраїни, передбачає можливість відшкодування шкоди і за відсутності вини.
Слід зазначити, що поділ норм на загальні і спеціальні є певною міроюумовним. Так, нормиЦКУкраїни, щорегламентуютьвідносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, що регулюють загальні умови зобов’язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визначають, наприклад, особливості роздрібної купівлі-продажу.
Нормиматеріальноготапроцесуальногоправа. Заналежністю до такихскладовихсистемиправа, якматеріальнетапроцесуальнеправо, класичні нормиподіляють нанормиматеріального тапроцесуального права.
Призначення норм матеріального права полягає в первинній регламентації поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Вони визначають зміст первинних прав і обов’язків суб’єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Так, норми матеріального права закріплюють форми власності, правове становище майна і осіб, визначають порядок утворення і структуру державних органів, підстави і межі відповідальності за правопорушення тощо. Об’єктом матеріального
232