42. Класика та модернізм у театрі. Музичне мистецтво. Становлення кінематографу.

Театр

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, "Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840— 1904 , "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдв´яна ніч"), Іван Карпенко-Карий (1845-1907´, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П. Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам´яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л. Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").

Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торувати нові шляхи сценічного мистецтва.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв´язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: "Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи на убогість репертуару і не високі прикмети більшості п´єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам´ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності".

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри, як, наприклад, театр М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951, "Дисгармонія", "Закон", "Великий молох" та ін.) з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов´язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878-1944), за висловом Д. Антоновича, "не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам". Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики - так було в трупі М. Старицького і в театрі М. Садовського. Молоді ж театральні сили, що об´єдналися в "Молодому театрі" (пізніше "Березіль") навколо Леся Курбаса (1881-1937) та Миколи Куліша (1892-1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.

З 1907 p., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула "Запорожця за Дунаєм", "Різдвяну ніч", "Енеїду", "Наталку Полтавку", "Катерину" та інші українські опери.

Музика

Музичне життя України в 20-30-х роках XX ст. зосереджувалось передусім у Києві та Харкові. Першим організаційним центром, довкола якого почали скупчуватися молоді представники нової генерації композиторів, було, засноване в 1923 p., Т-во ім. Леонтовича Його членами і визначними постатями музичних кіл Києва були Левко Ревуцький (автор симфоній та багатьох фортепіанових творів) і Борис Лятошинський (один з головних представників модерну в українській музиці). Лятошинський створив «Золотий обруч» — першу сучасну, в європейському стилі, оперу, а крім неї ще три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром і багато інших творів. Він також скомпонував приблизно 50 пісень на слова Шевченка, Франка, Рильського.

Середінших визначних композиторів, творців модерної української музичної культури, треба назвати Віктора Косенка, професора Київського музично-драматичного інституту, композитора і піаніста; Михайла Вериківського, композитора, диригента, що скомпонував симфонічні і хорові твори, балетну музику; Валентина Костенка, композитора і музичного критика, професора Музичного інституту в Харкові, автора опери «Кармелюк», «Кочубеївна», «1917», «Карпати» і автора монографії про українську музику. В ці ж роки творили свої композиціїГнат Хоткевич, К. Богуславський і М. Фоменко.

Т-во ім. Леонтовича протривало п’ять років і в 1928 р. перетворилось у Всеукраїнське Т-во Революційних Музик (ВУТУРМ), яке, не дивлячись на кілька інших подібних асоціацій, зуміло згрупувати в своїх рядах найкращі сили з цієї ділянки.

В цілому, період 1920-30 pp. був одним з найбільш інтенсивних періодів розвитку української музики, яка змагала до високого професіоналізму і проявила себе у різних жанрах.

В парі з цим, у цих роках розвивається музично-театральне і концертове життя, розгортається музична освіта, відроджується зацікавлення до національного інструменту — бандури.

Після 1930 р. музику, як і інші ділянки мистецтва, починають трактувати як засіб партійної пропаганди і ставлять до неї вимоги соціалістичного реалізму, тобто догми радянської естетики. Композитори мусять компонувати свої твори на замовлення, посередньо чи безпосередньо пов’язані з комуністичним будівництвом або з героями революції («Щорс» Лятошинського, «Перекоп» Мейтуса, «Невідомі солдати» Козицького). Вони теж змушені компонувати урочисті восхвальні композиції — пісні в честь радянської батьківщини, партії, вождів комунізму. Вільнийвияв музичної творчості міг бути скасований тільки у творах на тексти української класики (Шевченка, Франка

чи Л. Українки).

Музичне життя України проявилось теж у розвитку оперових театрів у більших і менших центрах, як от у Харкові, Одесі, Вінниці, Дніпропетровську, де відзначився своїми талантами цілий ряд співаків і співачок (М. Голинський, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Донець, І. Паторжинський, а з жінок Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко). Здебільшого це був репертуар італійської чи німецької опери, але українською мовою.

Кінематограф

Українське кіно у 1893–1922 робить свої перші кроки. В 1893 році інженер Йосип Тимченко розробляє свій аналог кінознімального апарату, а в 1907 році фотограф Альфред Федецький робить та демонструє перші хронікальні зйомки. На територію України поступово проникають філіали французських та московських кінофірм, проте з часом місцеві підприємці своїми кіноательє починають витісняти їх з ринку. Багато фільмів, які знімалися в той час мали, за основу сюжети з історії або літературної класики. Переважна більшість тих стрічок не збереглася.