3. Доба первісної культури в українських землях. Формування праслов’янського культурного простору.

Пізній період праслов’янської історії розпочався на початку І тис. до н. е. і тривав до початку н. е., коли остаточно сформувалась одна з основних гілок давньоєвропейської цивілізації — слов’яни. Цей період пов’язаний з багатьма важливими історичними подіями, які виявилися на етапі входження людства в ранньозалізну добу.

І тис. до н. е. — початок Середньовіччя (V ст. н. е.) — залізний вік. Характеризується використанням у житті стародавніх людей знарядь виробництва й зброї із заліза. Відчутним було зростання продуктивності праці, а звідси — й економічний прогрес людства. Поглибилася соціальна нерівність у межах людських спільнот, сформувалися ранньодержавні утворення.

Ранньозалізна доба, поряд із започаткуванням зазначених тенденцій, відзначається й окресленням виразних локальних відмінностей серед спільнот, які сягали своїм корінням у бронзову та енеолітичну добу. Для території Східної Європи, зокрема й України, це насамперед праслов’яни, які перебували в межах контактної зони з багатьма іншими історично відомими етносами — фракійцями, іллірійцями, кіммерійцями, скіфами.

Сучасні історичні дослідження вказують на існування на теренах України різноманітних племен і народів, проте більшість з них, як уважають учені, належали саме до праслов’янського кола. Це було зумовлене походженням, внутрішніми зв’язками праслов’янських землеробських культур, які сформувалися між Дніпром, Одером, Прип’яттю, Північним Причорномор’ям і відрізнялися специфікою матеріального й духовного життя попри значні культурологічні тиски на праслов’ян степового кіммерійсько-скіфського світу на сході й півдні та центральноєвропейських культур на заході.

Ранньозалізну добу поділяють на передскіфську та скіфську або, точніше, скіфо-сарматську.

Скіфські впливи поширились і за межі Скіфії, включаючи до ареалу своїх етнокультурних, політичних та економічних зв’язків інші (зокрема й праслов’янський) етноси. Такі зв’язки, своєю чергою, привели до змін і серед самих скіфів, які, поступово змішуючись з місцевими (зокрема й праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, нерідко переймали їх спосіб життя й звичаї. Великий вплив на розвиток культури та соціального ладу Скіфії мала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі, соціальних відносин у Скіфії та далеко за її межами.

Щодо складу Скіфії, то до неї входило багато різних племен. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (на Кубані). Вони становили ядро Скіфії й панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалась з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, отримавши назву калліпідів. Поблизу жили алазони як осіле скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфські матеріальні (озброєння), мовні, релігійні (поховальний обряд) впливи. Ці впливи, вочевидь, йшли через місцеву знать, яка активно сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура й землеробська специфіка праслов’янської ідеології, безперечно, домінували.

Отже, залежність праслов’ян від скіфів не була цілковитою. Так само, як і кількома століттями раніше, існувала оборонна лінія (фортеці, городища), яка простягалася далеко на захід, захищаючи землеробський світ від кочівників. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов’янського світу відносно скіфського півдня як чинника, що зумовлював формування власне слов’янського етносу.

Уперше про слов’ян як венедів (чи венетів) згадують римські автори І — II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а із середини І тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляв, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто, на початку нашої ери слов’яни сформувались як самостійна (хоча й неконсолідована остаточно) етнічна спільнота, яка співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Археологічні пам’ятки перших століть нашої ери свідчать, що у формуванні слов’янського етносу брали участь кілька культурних спільнот, особливу роль серед яких відіграли племена зарубинецької культури (проживали на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті, Десни на зламі III — II ст. до н. е. — І ст. н. е.), східних груп пшеворської культури (у західноукраїнському регіоні та Польщі), а надалі — племена пізньозарубинецької та київської культур.

Безпосереднє відношення до формування східного слов’янства мало й населення північного ареалу черняхівської культури, що включала в себе соціокультурну спільноту Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян (яких учені часто ототожнюють з історичними антами та склавинами), до черняхівської спільноти входили й скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Слов’яни ще не утворювали окремої культури, а були включені (як і інші етнічні групи) до загальної культурної моделі, сформованої під впливом пізньоримської цивілізації.

Щодо остаточної консолідації слов’ян, то її пов’язують з процесом, який увійшов в історію як «Велике переселення народів». Йдеться про переселення германців, слов’ян, деяких інших народів зі своєї історичної батьківщини в західному й східному напрямку в умовах послаблення Римської імперії.

Так, на початку І тис. н. е. слов’яни стрімко вийшли на історичну арену Європи як одна з провідних етнічних гілок давньо-європейського населення.